Торік у лютому я повернувся працювати на національне телебачення. Працював у національному телемарафоні «Єдині новини». Свідомо не вказую, на якому саме телеканалі, бо, як сказала директорка медіа, де я працюю, після зауваження щодо змісту моїх дописів у фейсбуці, «ті, кому треба, знають і читають».

Річ не в назві телеканалу, а в тому, як державні установи комунікують з українськими медіа. Складається стійке враження: пані Мендель (пам’ятаєте таку — прессекретарка президента Зеленського) пішла, а її підхід до комунікацій — живий і досі.

Цей блог — крик журналіста зі стажем понад 30 років. Ідеться про так званих «комунікаторів», які за останні шість років заполонили міністерства й агенції — людей, які мали б представляти державу у спілкуванні з медіа. Саме вони мали б бути містком між владою та суспільством. Але все — навпаки.

Складається враження, що для чиновників і їхніх пресслужб медіа — це обслуга. Мовляв, щось дамо — якщо захочемо. Не дамо — теж наше право.

Що сталося за ці шість років, що комунікатори почали поводитися як «власники» інформації? Узгодження запитань перед інтерв’ю стало звичним явищем. Хоча для журналістики це — нонсенс.

Мене вчили: не буває незручних чи неправильних запитань. Люди при владі повинні вміти відповідати навіть на найнезручніші. А тепер питати дозволено лише з пози «ку» — ніби просиш милості. Запитання — у богів.

Коли журналісти заперечують проти таких практик — чують у відповідь образи, а подекуди й погрози: «Більше вашому телеканалу коментарів не дамо».

Люди, які обіймають державні посади й отримують зарплату з наших податків, реагують на звичайне прохання про відкритість як на особисту образу. Міністри, заступники, керівники державних установ — замість того, щоб відповідати суспільству, ховаються за стінами пресслужб і поводяться так, ніби журналісти їм щось винні.

До речі, про цензуру. Чомусь для багатьох «комунікаційників» стало нормою вимагати від журналістів надіслати матеріал «на погодження». Ніхто не заперечує проти воєнної цензури — це питання безпеки. Але не варто прикриватися війною, коли просто хочеться все контролювати (з 2023 року інтерв'ю за законом не є об'єктом авторського права і не має бути затвердженим — прим. ред.).

Торік, коли я знімав інтерв’ю з головою АРМА, мені прямо сказали: «Надішліть матеріал на погодження».

Отримати коментар від колишнього Міністерства реінтеграції тимчасово окупованих територій (нині — мін’єд) — неможливо. Особливо за нинішнього керівництва. Це мій особистий досвід. І, звісно, на тлі корупційного скандалу, справи в НАБУ щодо міністра Чернишова, домовитися про те, щоб з’явився бодай в одному етері телемарафону — не варто й очікувати.

Ще одне міністерство... Таке враження, що всіх комунікаційників до владних інституцій набирають за принципом зворотного відбору. Комунікаційниця з цього відомства так нервово відреагувала на цілком нормальну розмову з міністеркою, що після інтерв’ю у гніві надіслала листа з претензією: «Не мали права ставити додаткові запитання — не погоджені!».

Міністерство освіти та науки України, здається, взагалі не має людини, здатної говорити на камеру. Відповіді — лише листами. За комунікацію там відповідає аутсорсингова компанія. Тому все й мертве.

Пресслужба Міністерства у справах ветеранів дозволяє собі обмежувати журналістів у запитаннях, повчає, як треба робити журналістику, й навіть погрожує: «Вашому медіа більше не коментуватимемо».

Я вже й не згадаю всі держструктури, які або відмовилися від інтерв’ю, або робили це з таким задоволенням, ніби зневажають саму потребу пояснювати суспільству свою роботу. І це стало тенденцією. З’явилося нове покоління комунікаційників — а фактично й чиновників — які не пам’ятають ні люстрацій, ні протестів, ні, схоже, навіть Конституції.

Складається враження, що нині про владу — або добре, або ніяк. Чи це вибір нових комунікаційників, які не здатні побудувати нормального діалогу з журналістами? Адже журналістика — це насамперед критичний погляд. А чиновники — слуги народу. Я зараз не про партію.

І ще. Звернули увагу, що в телемарафоні «Єдині новини» вже давно не видно колишніх міністрів, заступників, справжніх експертів у своїх галузях? Схоже, нинішні стратеги з комунікацій хочуть, аби українці повірили: історія України почалася в травні 2019 року.

Колись, 11 років тому, в Москві, 2 березня 2014 року я вийшов на Манежну площу з протестом проти початку війни Росії проти України. Мене затримали, засудили, я залишився без роботи. За півтора року я переїхав в Україну.

З минулого четверга я більше не працюю в марафоні «Єдині новини».