Тому зовсім зрозумілою стає позиція Головнокомандувача української інформполітики Івана Чижа, яку він оприлюднив в п’ятницю на прес-конференції.

Шановний Іван Сергійович стверджує, що все треба вирішувати потихеньку, вузьким колом, та без зайвого розголосу. Ми свої внутрішні, цехові проблеми виносимо. Їх треба ставити, і більше того, розв’язувати по суті. Може, менше публічност , навіть, в цьому. Зняли проблему - нема протиріччя», — говорить голова Держкомінформу.

Дійсно, навіщо нам отий зайвий головний біль - шум, гомін, занепокоєння посла США, заяви Ханне Северінсен про цензуру і нестачу демократії, експерти Ради Європи? Та й зрештою в Адміністрації Президента працює власний моніторинговий центр, який завжди скаже хто, скільки і коли написав поганого про гаранта Конституції та взагалі про владу, ще й висновки зробить відповідні: немає цензури в країні - і крапка.

Не знаю, як кому, а на моє глибоке переконання, це саме цензурне сміття ніхто й не виносив, його просто стільки вже накопичилося у нашій злиденній хаті, що воно само почало випадати у вікна та двері, навіть стіни, здається, трохи тріснули.

Хіба не є достатніми тому свідченнями протести журналістів, які залишають свої телеканали - Романа Скрипіна, Олеся Ковальчука, Наталки Прудкої, протести журналістів УНІАНу, створення журанлістського страйкому і оргкомітету незалежної профспілки?

«Ми між собою починаємо чубитися, казати, що нема свободи слова, що у нас така біда, а не уявляємо собі як це відгукується стосовно ставлення до України (у світі) і з економічної точки зору, і з політичної». Це знову Іван Чиж.

Звичайно, відгукується. Але якби не відгукувалося, то чи змогли б ми, журналісти, привернути увагу до того, що робиться в ЗМІ? Чи змогли б ми добитися того, що вже 4 грудня Верховна Рада проведе спеціальні слухання з приводу існування цензури? Чи змогли б почути від самого спікера парламенту визнання факту існування цензури? Відповідь здається очевидною.

До речі, на прес-конференції голова Держкомінформу шкодував, що страйком відмовився від зустрічей з представниками його відомства: «Наше звернення до страйкому не знайшло, на жаль, адекватного розуміння». І водночас запевняв, що у нього є дуже багато фактів утисків журналістів і він сам, ледве не перший, оприлюднить їх з парламентської трибуни. Щоправда, шановний Іван Сергійович якось забув пояснити, чому, маючи «багато фактів, яких не мають журналісти», він не став першим борцем проти цензури.

На жаль, запевнення на заразок «ми ніколи не порушували Конституції і діючих законів», та «ні в якою мірою не наступаємо на права журналіста на свободу творчості» виглядають дещо несерйозно.

До речі, у середині жовтня, одразу після подій в УНІАНі, в програмі українського радіо «Конституцією гарантовано» Іван Чиж говорив дещо інші речі. Зокрема, натякав на продажність журналістів. Мовляв, були б ви, журналісти, самі кришталево чистими, то й влада би вас побоювалась. А так - самі винуваті, самі і відповідайте. Наводив приклади, що за радянського життя ЗМІ були справжньою четвертою владою, і після виступу газети чи телеканалу властями одразу приймалися відповідні рішення. Відверто кажучи, просто не хочеться полемізувати з цього питання, адже усі ми чудово розуміємо і те, що відбувалося в радянські часи, і те, наскільки цинічнішою за 10 років незалежності стала влада.

«Журналіст за своєю природою є опозиційним. Журналістика покликана сказати правду про людину, захистити її», - сказав Іван Чиж.

Ось ми і виступили на захист, тільки не однієї людини, а кожної, тобто усього суспільства. І результати не змусили себе довго чекати, навіть сам голова Держкомінформу зазначив, що проблема утиску журналістів є. І, більше того, вона вже стала загальнодержавною.

Тож, може, сміття інколи треба виносити?