І в продовження теми про документування і обурення відео/фото. Дуже довгопост. Вчора не хотів писать, бо кому воно нада, але так уже вкурвило, що сил нема.

Цікаво було спостерігати, як у праведному гніві на проклятих фотографів/операторів загубився голос власне тих самих фотографів і операторів. Ну бо ж нахіба оце слухати людей, які роками працюють у полі, правда?) Обурені співгромадяни краще знають, як робити репортерську роботу, чим новинні зйомки відрізняються від "20 днів у Маріуполі" і взагалі у них є універсальні відповіді на всі етичні питання у професії. Он, можна звернутися до порад від кінодокументалістів (так, це сарказм, бо мене вкурвило, бо репортерська робота дуже відрізняється від кінодокументалістики).

А зранку глянув оце оком текст на Детекторі. І я трохи злий. Бо там розмірковування купи людей про те, як же неправильно працюють репортери і як їм треба працювати правильно. Знаєте, скількох репортерів я побачив у тому тексті? Одну людину. Ан Жюлак. Ще коментар мав дати Serhii Nuzhnenko, але, як я розумію, пан Сергій два дні працював у полях і після таких зйомок немає сил ще щось комусь пояснювати. А я оце прихворів, тож мав трохи часу і натхнення.

Думка перша. Не то що до початку окупації Криму, навіть до початку повномасштабної війни у нас не дуже звертали увагу на роботу репортерів під час воєн. А якщо звертали - то говорили про фотографії, які впливали, фотографії, які з емоцією, фотографії, які треба бачити. Бо навіть якщо це горе - на нього треба дивитися, бо репортер не знімає радість і щастя, він там, де погано. Бо він ніби як щось має змінити. І якщо б комусь і справді було цікаво, і якщо б хтось і справді заморочився і погуглив фото і відео з воєн, то він би мав шанс знайти сотні подібних фото і відео із зламаними горем людьми. В усіляких ракурсах. З усіма можливими планами. Але то було дуже далеко, у нас були свої проблеми, взагалі Янукович був президентом.

Думка друга. Коли повномасштабна війна прийшла до нас, репортери робили свою роботу: знімали, документували. І це були жахливі кадри, насправді. Але коли шок перших місяців пройшов, а війна перетворилася у рутину (а ви ж не будете з цим сперечатися, правда?), то люди почали задумуватися, що може воно і не дуже приємно, коли щотижня чиєсь горе знімають. І людям, які розповідають, що зйомки з Маріуполя "єто другоє" хочеться порадити передивитися ці зйомки, власне. Бо, наприклад, пана Євгена Малолєтку час від часу шакалять за фото з Києва, але при цьому ці ж люди захоплюються роботою пана Євгена у Маріуполі. Так, контексти різні, але пан Євген не робить чогось кардинально відмінного, насправді.

Думка третя. Нехай вибачать мене колеги, я їх дуже люблю, поважаю і захоплююся їхнім талантом. І навіть прислухаюся до їхньої думки. І я це кажу не іронічно, а цілком серйозно. Але. Я готовий дискутувати про роботу репортерів і про те, як правильно, а як не правильно працювати репортерам з людьми, які мають репортерський досвід. Які якщо не працювали на війні, то бодай працювали на наслідках обстрілів. Які бачили вживу людей, які ці обстріли пережили. Які з цими людьми говорили. Які разом із цими людьми ховалися по підвалах, бо знову щось летить. Які для себе тут і зараз робили вибір, що знімати, а що ні. Що публікувати, а що ні. Які це прожили і пропустили через себе. Знають про цю роботу не з книжок чи соцмереж. І постійно стоять перед проблемою: як етично відобразити реальність (хоча й не всі можуть аж так заморочуватися). І так, між собою ми регулярно про це говоримо. Як знімати доречно, як ні. Які плани доречні, а які ні. Про ту саму етику, яку тут обговорюють. Вже вибачайте, що після таких обговорень ніхто не виходить із публічними стейтментами чи заявами n-го з'їзду консиліуму репортерів.

Думка четверта. Так, деякі колеги роблять фігню. Дехто виправляється, дехто ні. І за цю фігню їх заслужено критикують. Бо дискусія про етику - важлива, насправді. Бо ми живемо у війні четвертий рік. Але те, що останнім часом у цій дискусії проскакує, мене трохи лякає. Люди повинні мати простір для горя, це правда. Людям не треба лізти в обличчя об'єктивами, оточувати їх батареями камер чи писати всраті заголовки до фотографій чи відео (і в цій частині критики ТСН я цілком згоден - заголовок жахливий і клікбейтний, але це історія про те, що хтось намагається виграти у соцмереж, але все одно програє). Але. Останнім часом у мене складається враження, можливо воно хибне, що шановні експерти з етики (повторюся, я це пишу не іронічно) готові рафінувати репортерську роботу. Бо знімки людей у стані шоку, знімки людей у горі, загалом знімки людей у стані зміненої свідомості - це погано і так робить не можна. Але за такою логікою 2/3 зйомок можна просто поховати. А якщо провести ревізію зйомок за попередні війни (так-так, це не зовсім правильний аргумент) - то значну частину матеріалу варто заборонить, бо він порушує особистий простір і право людей на горе. Бо може виявитися, що попри зйомки на плівку, ці матеріали виходили не через тижні чи місяці. Ці матеріали виходили так швидко, як було можливо. Власне, тому я і кажу про репортерський досвід: бо репортер має тримати баланс між тим, аби відобразити реальність і особистим простором людини у горі. Бо, і хай мене вибачають, суто з поваги до людського горя репортер не може його ігнорувати і не знімати. Тут питання в тому, ЯК знімати.

Думка п'ята. Давайте чесно. ТСН шакалили не за те, що вони зняли. ТСН шакалили за те, що вони - ТСН. І за великим рахунком людям глибопо п+п на те, що там у відео було. Їм головне долучитися до купи тих, хто кидається різними важкими предметами в бік нелюбимого телеканалу, який колись ще й посприяв виграшу Зеленського на виборах. Г+Г і що там іще про Плюси пишуть. Предметної розмови тут не виходить. І загалом ця історія тільки накручує градус нелюбові до репортерів. Бо частково ми самі до того приклалися (бо часом колеги роблять фігню, зйомки голих скривавлених людей, де то недоречно, клікбейтні заголовки тощо), частково деякі інфлюенсери до того доклалися, частково росіяни до того доклалися (бо теза про брехливі медіа прям дуже популярна у спільному просторі була). Але росіяни далеко, бороть їх складно, ненавидіть репортерів (поліцію, ДСНС, поштарів і т.д., щодня може бути хтось новий) сильно простіше. І я дуже сильно впевнений, що репортерів будуть бить і станеться це дуже швидко. Бо "ви прокляті шакали, які наживаються на чужому горі". Промовчу про зарплати і гонорари, бо це абсолютно інша і окрема сумна тема. А фрази про "шакалів" лунають не лише від пересічних громадян, але й від цілком уповноважених державою людей: доводилося чути таке від поліції, від рятувальників, від представників місцевої влади. Дякую, дуже дякую. Так би мовити, від «дякую за вашу роботу» до «ах ви ж мудаки» минуло трохи більше року) Бо почалося це не вчора.

Думка шоста. За поливанням гівном репортерів загалом і ТСН зокрема якось замилилася історія про фейкові новини. Точніше одну новину. Яку купа новинарів потягла з соцмереж, при тому, що посилання на хоч якесь джерело там відсутнє. А потім деякі з цих медіа (так-так, це про Укрінформ) зробили вигляд, що так і треба: ні правок, ні вибачень, ні оновлень. При тому, що у великої частини цих медіа журналісти були на місці. Все, що треба було зробити - написати/подзвонити своєму репортеру. Але цього не зробили. Буквально, медіа не зробили свою базову (!) роботу: не перевірили інформацію. І це лякає. І це проблема посерйозніше, ніж дискусії про етику. Бо це - про базові принципи журналістської роботи.

Думка сьома. І це я вже не вперше помічаю. Люди, які шакалять журналістів, бо вони їм якісь не такі, з величезною радістю споживають всратий контент із соцмереж, із незрозумілих груп в стилі "Ісус любить тебе". Де реальні фото і відео перемішані з генеративним контентом за мотивами тих самих фото і відео. Де людьми буквально маніпулюють, закликаючи їх поширювати, тиснути на посилання, молитися в коментарях, прийти з пером полярної сови і волосиною із сраки єдинорога у північ на перехрестя п'яти доріг і що там іще може бути. І такого контенту мені вчора винесло дуже багато. І це навіть пострашніше анонімної "Трухи", яка просто паразитує на чужих фото і відео. Але, як я розумію, цей контент нікого образити не може. Бо там же реальних людей нема, картинки генеративні. Та й аудиторії здебільшого байдуже, що споживати. Тут же головне емоція, співпереживання, долученість. І я навіть не уявляю, як у людей це поміщається у головах: з одного боку шакалить репортерів за їх роботу, а з іншого ставить серденька під ШІшну картинку, генеровану буквально з роботи цих же репортерів. ЯК?

Отакий допис вийшов. Можливо хтось та й почує, нарешті. І та, на коментарі бажання відповідати немає, якщо чесно. Бо як показав вчорашній приклад (багато прикладів) - люди собі вже вибір зробили, відповіді на всі питання найшли. Це була радше спроба саморефлексії за мотивами двох останніх днів.

Джерело: фейсбук-сторінка Стаса Козлюка

Фото: Сергій Нужненко/Радіо Свобода