
Про Портнова, Lb.ua та покарання


Ти прожив таке життя, що сьогодні багато, дуже багато людей не тільки по Києву, а й по всій Україні відкорковуватимуть найдорожче шампанське.
І це - не метафора, не перебільшення.
Ти пачками порушував карні справи,
- замовляв брудні дискредитаційні кампанії, нищив репутації,
- «по бєспрєдєлу» відбирав капітали,
- стравлював між собою людей,
- знущався і морально знищував,
- навіть руйнував родини.
Але твоє улюблене було - запроторити до вʼязниці.
Скільки моїх друзів і близьких людей втрапили за ґрати за твоєї злої волі!
Ооооо, від цього ти отримував ледь не фізичне задоволення. Тобі подобалося принижувати людей; подобалось, коли навіть сильні світу цього вимушені були перед тобою плазувати, захищаючи найдорожчих.
Створена тобою потворна система ефективно функціонувала навіть без твоєї фізичної присутності в країні.
І ось - логічний кінець.
Він був цілком прогнозований.
Ти заслужив на це, Андрію.
Лише питання часу.
***
Ми познайомилися в 2006-му. Ситуативно приятелювали, бо мешкали в сусідніх будинках в центрі міста. Якийсь час навіть машини на парковці поруч стояли.
Обравшись до Верховної Ради, ти і сформована тобою група «молодих прогресивних юристів» справляла враження цілком собі притомних людей, налаштованих на демократичний поступ в профільній сфері.
Щоправда, недовго.
Ти вивищівся до чорного демона не за часів Януковича, значно, значно раніше.
Я це добре памʼятаю.
А за Януковича, в 2012-му, ти став одним із співавторів кримінальної справи проти Lb.ua. Абсолютно невмотивованої, направленої на знищення незалежного медіа.
З абсурдними звинуваченнями, обшуками, виїмками серверів, блокуванням рахунків тощо.
Рівно 13 років тому.
Я все памʼятаю, Андрію.
Дуже добре памʼятаю.
І як ти обіцяв мене, нашого покійного Maks Levin та Олег Базар посадити «від 7 до 12».
Знаючи тебе дуже добре, я не вважала, що це - пусті погрози.
Хоча багато кому з колег тоді так здавалося. Ну, бо то ще перша половина 2012-го, ще «вегетаріанські часи» (справжнє «закручування гайок» почалося невдовзі, а ми просто стали одними з перших).
І вони публічно про це говорили. З різних, до речі, мотивів.
Це, мої хороші, я теж назавжди зафіксувала в памʼяті).
Тоді ми відбилися. Lb.ua вистояв, ми відновили повноцінну роботу.
Але ти не заспокоївся. Тобі не дали втілити задумане, тобі це дуже не сподобалось і ти переказав мені через спільних знайомих дослівно таке:
- Я її гнатиму й далі. Особисто. Я дійду до кінця.
Що ти придумав? Ти знав, що я тільки-тільки захистила дисер і вирішив, що мене треба його позбавити.
Публічно принизити. Як ти любив.
Підстави? Завжди можна вигадати. Тобі спало на думку найпростіше: плагіат. В роботі, яка була присвячена розвитку демократичної політичної культури на прикладі Lb.ua (!!) в 2010-2012 роках.
За твоєю спотвореною логікою, я її сама у себе «сплагіатила».
Ти дав грошей людям, які це впевнено «доводили».
І тим, які про це писали.
В тому числі на Обозі і УП. На чолі з Сашею Чаленко, прасті Госпаді. Не знаю, чи воно досі «бовтається» десь там в його «блогах» - гидко перевіряти. Але відвертої «чорнухи» по мені в інтернеті ти накидав чимало - грошей не шкодував.
От вона точно є досі.
Знову ж таки: це зараз - звичайна справа.
А тоді: свобода слова й «альтернативна думка». Ну, а шо?
Хіба не мав Саша Чаленко права висловитися?))))
«Ви маєте це зараз якось прибрати/виправити», - кажуть мені мої студенти, - «Адже є люди, які не знають цієї вашої історії і вони тому вірять».
Так, студенти мають рацію. Але, чесно, мені настільки бридко, що ніяк не можу себе примусити зайнятися питанням.
Хоча б Вікіпедію осилити (яку ти не втомлювався правити по мені до останнього). Є, до речі, тут хтось з українського офісу? Ну, бо коли там написано, що я поїхала з України після початку вторгнення й досі не повернулася, а виправити це ніяк неможливо - то, вибачте, смішно)))
В результаті, Шевченківський районний суд позбавив мене дисертації на підставі … ні, не плагіату (бо, ясно, його там не було), а через … увага…. «Відсутність в тексті дисертації наукової новизни».
Це - офіційне формулювання.
Спитаєте, як районний суд може визначати не/наявність «наукової новизни».
Портнов знав відповідь).
Памʼятаю ще бігборди по Києву, на яких ти це писав. В тому числі, неподалік від мого дому. І дому моїх батьків. Я все дуже добре памʼятаю, Андрію.
Та історія дійсно сильно по мені вдарила. Чого приховувати.
Тому коли ті ж студенти питають щось на кшталт «а як ви справляєтесь зі стресом від хейтерських коментарів в мережі?» або «чи не боїтесь ви «шакалячого експресу?», я тільки посміхаюсь.
Слава Богу, ви не знаєте, що таке хейт, мої милі).
Ясно, що після перемоги Революції гідності вищі судові інстанції весь той брєд відмінили, мене було поновлено в правах.
Формально.
«За спиною» багато хто досі пригадує мені ту історію. 
Ти зробив свою чорну справу, Андрію, ти міг тішитися.
Хоча, саме наперекір цьому твоєму шаленству, я відучилася за кордоном за новою спеціальністю (вчилася англійською, але по ходу ще засвоїла італійську), наново написала роботу - щоб вже точно не виникало ні в кого ніяких питань.
І вже девʼять років щасливо викладаю. В тому числі, я є запрошеним професором Карлового університету в Празі.
Не знаю, чи мала б я таке завзяття нині, якби ти з таким азартом не взявся мене тоді знищувати.
Я виявилася сильнішою, Андрію.
І тобі це не давало спокою до останнього.
***
Десь наприкінці 2014-го - на початку 2015-го, спільний знайомий сказав дослівно таке:
- Ви маєте помиритися.
- Серйозно? Вибач, але я з ним не сварилася. Тобі нагадати, що було?
- Він зараз в Москві, йому дуже погано. Він просить дозволу тобі подзвонити.
- Та ти що? А шо сі стало?!
Я - добросердечна ідіотка, тому відповіла:
- Мій номер не міняється з 2002-го року. На відміну від ваших. Ви обоє це знаєте.
- Ти пишеш книгу про Майдан.
- Може, ти пропонуєш, шоб я його проінтервʼювала? Виправдала?
- Ні…. Але… Але ж ти можеш принаймні послухати, що він скаже.
Ти зателефонував наступного дня.
- Привіт. Це я.
- Впізнала по голосу. Чого ти телефонуєш?
- Я би хотів вибачитися.
- Вибачитися за що? За те, що ледь не знищив моє видання? За те, що намагався звезти мене з розуму; що поливав брудом так, як взагалі важко уявити (повторюсь, як для 2012-го року, кампанія по мені особисто була реально безпрецедентною. Навіть зараз так мало хто «розгортає баян»); за те, що таким же брудом облив моїх колег, членів родини, які взагалі ні до чого?
- Пробач. Це - все, що я можу сказати. Пробач мене.
- Я не можу тебе пробачити, Андрію. Не можу. Але у мене до тебе питання.
- Кажи.
- Дивись. В 2012-му мені було 26 років. Коли то все почалося, ще навіть 25. Я - шеф-редактор незалежного медіа. Ти - заступник голови Офісу Президента, тобі щось близько сорока (точно я не памʼятаю). Ми з тобою явно в неспівставних вагових категоріях. Так, я - не остання людина, але ти - сильніший і більший за мене в рази. В рази. Чому ти з таким завзяттям мене переслідував? Я ж особисто тобі нічого не зробила. Якби у нас з тобою ще б були якісь шури-мури і я б тобі відмовила, таку реакцію ще можна було б, принаймні, пояснити, але ж ні!
- Ти написала на сайті, що то я причетний до спроби закрити Lb.ua.
- А хіба це неправда?
- Правда.
- То які претензії? Я не мала захищати себе і своїх людей?! Ти, заступник керівника Офісу Президента, перший віце-премʼєр, перший заступник генерального прокурора і помічник Президента - кожен зі своїх мотивів - закрутили проти незалежного ЗМІ надуману карну справу. Ви всім, на нашому прикладі, хотіли показати, де місце незалежних ЗМІ в цій країні. Я не мала захищатися??? Ти серйозно?
- Все так.
- То чому? Чому ти вже й потім, коли справу закрили, за відсутністю просто підстав, ти продовжував воювати зі мною особисто?! Це ж просто неспівмірні сили!!!, - на диво, я говорила дуже спокійно.
Андрій мовчав.
- Пробач мене.
- Мені не потрібні твої вибачення. Я щиро хочу зрозуміти логіку. Можеш пояснити?
Він знов довго мовчав і нарешті видав:
- Ти ж мене знаєш: я затятий. Як щось втовкмачу собі в голову… Я завжди такий був. Ти пробачиш?
- Вибач, але ні. Не можу.
- Як я можу виправити те, що сталось?
- Ніяк. І ти це чудово знаєш. Просто зникни назавжди із життя мого і мого видання. Якщо ти зараз щиро говориш, у що я не вірю, то, от прошу: зникни та й усе.
- Добре. Пробач ще раз.
Більше ми ніколи не спілкувалися.
Як вже згодом зʼясувалося (пояснили ті ж спільні знайомі): він не мав наміру вибачатися, йому було важливо переконатися, шо я, та такі, як я, після перемоги Революції Гідності не подаватимуть проти нього колективного позову)))).
Моя звірина чуйка і тут мене не зрадила).
***
Обіцянки, звичайно, ти не дотримав.
Періодично накидував нам та іншим незалежним ЗМІ свої ідіотські позови ні про що.
Навіть після втечі ти зберіг контроль над частиною судової системи, тож всі ми тобі регулярно програвали.
Восстаннє - позавчора.
Але то було востаннє, Андрію).
І, да, срати щодо мене в інтернеті - без приводу, просто так, бо тобі це подобалось, хоча ти тоді й обіцяв більше так не робити - ти теж більше не будеш.
А те, що вже є, я таки якось зберусь із силами та вичищу.
Знаєш, я вважаю себе людиною віруючою, але намагаюсь цим особливо на хизуватися.
На відміну, до речі, від тебе))). Але всієї моєї віри не вистачає, щоб сказати: «йди з миром». Хочеться сказати «гори в пеклі». Хоча не впевнена, що таких як ти навіть в пекло приймають.
Апеляції там нема - ти не зможеш «порішати», як звик.
Я пишу цей пост, будучи абсолютно впевненою, що твоє вбивство - не імітація.
І не «операція прикриття».
Ти отримав те, що заслужив. Як кажуть у вас в Московському патріархаті, «Бог нє Тімошка, відіт нємножко».
В якості ілюстрації - та сама «заглушка» на нашому сайті.
Джерело: фейсбук-сторінка Соні Кошкіної

