У культурній спільноті вже кілька місяців ходять чутки про те, що після нещодавнього «зворотного підпорядкування» Держкіно у відання МКСК міністерство активно шукає нового керівника агенції. На початку травня ці чутки підтвердила низка подій, а також повідомлень самого Міністерства культури та стратегічних комунікацій.

Так, 11 квітня Кабінет міністрів звільнив попередню т.в.о. директорки Держкіно Юлію Шевчук (нагадаємо, наразі агенцією у все тому ж статусі т.в.о. керує ексзаступник Марини Кудерчук Максим Александров).

Підозри, що Александров, якого у кіноспільноті характеризують як чиновника, з яким завжди можна домовитися (читай, зручного та керованого, як і його попередниця) не буде призначений на посаду постійного керівника інституції, виникли одразу. А заразом — що на конкурс також марно сподіватися: перша заступниця міністра МКСК Галина Григоренко ще кілька місяців тому неофіційно говорила, що, з огляду на воєнний стан, нового голову буде призначено.

Паралельно з «режимом очікування» новин щодо нового очільника Держкіно в культурній спільноті ширилися чутки щодо можливого вектору оновлень в інституції. Зокрема лунали теорії щодо нової хвилі щедрого державного фінансування телесеріалів (не те щоб ніколи такого не було, але на четвертий рік повномасштабної війни, ще й на фоні тотального недофінансування культурної сфери — серйозно?).

І от на початку травня стало відомо, що МКСК вже має кандидата на посаду голови Держкіно. «Наразі ми розпочинаємо процес призначення потенційного нового кандидата, але це тривалий нормативний процес, — повідомила Галина Григоренко. — Людина при призначенні на цю посаду має пройти спецперевірку і подати величезну кількість документів. Цей процес триває, до його завершення я не розкриватиму деталей та імен».

Якщо абстрагуватися від дивних формулювань на кшталт «потенційного нового кандидата» (то кандидат є чи ні?) й перекласти з чиновницької на українську, то вочевидь: а) затверджена МКСК кандидатура таки є, якщо вже подано документи й розпочато процес спецперевірки; б) жодних обговорень не буде, нового очільника Держкіно просто призначать.

У кіноспільноті кандидатами на цю посаду спершу називали голову правління Одеської кіностудії та голову Ради з держпідтримки кіно Андрія Осіпова, наразі ж говорять про медіаменеджера Лук’яна Галкіна.

Також Галина Григоренко повідомила, що Міністерство культури та стратегічних комунікацій уже працює над відновленням фінансування Держкіно (нагадаємо, бюджет агенції у 2025 році було скорочено вчетверо в порівнянні з попереднім роком — з 618,3 млн грн до 170 млн грн), а також Довженко-Центру. «Ми перебуваємо в процесі передачі бюджетних призначень, затвердження паспортів бюджетних програм для того, щоби відновити фінансування Держкіно, — повідомила Григоренко. — Зокрема і на кіновиробництво, і на продовження тих контрактів, що були підписані раніше, а також на фінансування Довженко-Центру та Національної кіностудії імені Олександра Довженка».

Загалом виглядає на те, що інтенція держави щодо Держкіно вчергове змінилася, відтак агенції «в ручному режимі» планують швидко повернути нормальний обсяг держфінансування, але спершу призначити до неї компромісного очільника.

Разом із тим складно не помітити різкого контрасту між такою швидкістю відновлення важливих процесів навколо Держкіно з іншими випадками, коли органи держуправління роками гальмують роботу інституцій через небажання співпрацювати з їхніми керівниками (тут досить згадати історію з переможницею двох конкурсів на посаду директорки Довженко-Центру Оленою Гончарук, з якою за три роки так і не підписали контракту — наразі вона обіймає посаду креативної директорки Центру).

Тема конкурсів на посади керівників українських культурних інституцій була тригерною завжди. Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури» з’явився у далекому 2016 році як спроба врешті зламати рудиментарну систему непрозорих призначень керівників інституцій і запропонувати натомість сучасний і конкурентний механізм, що дозволив би залучити до управління інституціями культури найкращі кадри, що є у сфері. Наслідком цього стало помітне оновлення складу керівників культурних інституцій за 2016—2021 роки та повноцінне перезавантаження роботи деяких із них.

Повномасштабна війна стала періодом випробування для культурних інституцій не лише через втрату кадрів, брак фінансування тощо, але й в контексті фактичного призупинення конкурсів на посади їхніх керівників. Замість проведення конкурсів за розкладом, органи управління почали або лишати керівників інституцій, чиї каденції завершувалися, на посаді «на термін до завершення воєнного стану +12 місяців», або ж призначати т.в.о.

З одного боку, це цілком законно — на період дії воєнного стану рішення про проведення конкурсу або ж призначення керівника чи т.в.о. лишається на розсуд органу управління. З іншого, досі кадрові рішення органів держуправління культурою часто були такими, що знадобився окремий законодавчий механізм, аби їх обійти.

Разом із тим важливо розуміти: в реаліях довгої повномасштабної війни положення воєнного стану може діяти ще невідомо скільки. А ми вже зараз маємо цілу палітру викликів у культурних інституціях, пов’язаних із (не)проведенням прозорих конкурсів на посаду їхніх очільників: лідерам одних інституцій довелося по кілька років працювати в статусі т.в.о., перш ніж органи управління згодилися призначити їх офіційно; голови інших продовжують «пересиджувати» терміни своїх каденцій без жодних конкурсів та оголошень про призначення; в третіх, як-от у Держкіно, орган управління може понад пів року тримати на посаді т.в.о., шукаючи нового очільника.

Річ навіть не у збереженні конкурсного принципу відбору керівників культурних інституцій на час дії воєнного стану — якщо з очевидних причин організувати та провести конкурс неможливо, тимчасово голів культурних інституцій дійсно може призначати орган управління. Але надзвичайно важливо, аби цей процес був: а) прозорий, відкритий і доброчесний, б) гнучкий та адаптований до реалій сьогодення (наприклад, чому б не додати до процедури призначення обов’язкові експертні обговорення?).

Інакше може вийти, як із виборами під час воєнного стану, коли «не можна, але якщо дуже треба, то може й можна». Такий підхід не лише не викличе довіри до будь-яких кадрових рішень держави, але й лише послабить спроможність наших культурних інституцій під час війни.

Ну і варто вкотре нагадати профільному міністерству — важливо не лише, що ви робите, але і як і яких принципів ви при цьому дотримуєтеся, та навіть як ви це комунікуєте. Бо від бажання деяких чиновників повернутися до тактики розставляння керівників культурних інституцій «вручну» дуже сумнівно тхне. Виглядає на те, що не повернутися до негативних практик минулого — одне з важливих завдань на найближче майбутнє.