Сучасне правосуддя дедалі більше спирається на цифрову криміналістику, однією з провідних форм якої є OSINT — аналіз відкритих даних. Те, що колись було прерогативою спецслужб чи фахових журналістських розслідувань, тепер доступне широкому колу користувачів онлайн-мережі. У публічних джерелах можна знайти необхідні докази, зіставити події й відтворити хід злочину. Швидке зростання кількості цифрових слідів відкриває нові можливості для викриття порушень, водночас примножуючи ризики, коли розслідування може зайти в «глухий кут».
Безперечно, інструменти OSINT стали в пригоді правоохоронним органам. Проте доступність відкритих джерел нерідко створює ілюзію легкого успіху навіть у пересічного громадянина. Щоразу, коли аналітик натискає «пошук», головним питанням має бути не лише «що ми знайшли?», а «наскільки це достовірно?». Щоб із набору цифрових слідів утворився належний доказ, потрібен ланцюг ретельної верифікації: встановлення геолокації кадрів, незалежне підтвердження з кількох джерел, зіставлення фактів, а інколи й потреба у використанні інструментів збереження інтернет-даних, щоб убезпечитися від зникнення потрібної інформації. Без процедури верифікації дані ризикують перетворитися на медійний шум або, що гірше, на підставу для помилкових обвинувачень. Навіть правоохоронці під тиском суспільства подекуди поспішають із висновками, забуваючи про презумпцію невинуватості.
Зрештою, необережне оприлюднення фрагментів інформації, зокрема анкетних даних фігурантів кримінальних проваджень, здатне негативно вплинути на хід розслідувань і поставити під загрозу можливість притягнути їх до відповідальності. Фігуранти кримінальних проваджень можуть уживати превентивних заходів: приховувати, видаляти або підміняти дані про певні події або особу (осіб) у разі, якщо помітили в мережі власне «офізичення» та погрози. Це заважає органам досудового слідства знаходити відомості, необхідні для кримінального провадження, наприклад документи, місця проживання, інформацію про підрозділи ймовірних злочинців.
Матеріали, що розкривають особи фігурантів кримінальних проваджень, підривають довіру населення до правоохоронної системи України. Громадяни часто впевнені, що журналісти встановили ймовірного воєнного злочинця, тоді як органи досудового слідства здаються неефективними і фактично недієздатними. Проте далеко не завжди журналісти й OSINT-аналітики правильно ідентифікують фігурантів через відсутність повної картини та розуміння обставин злочинів.
Показовою стала публікація про ймовірного воєнного злочинця Чіхабаха Дмитра Анатолійовича, якого журналістські розслідування пов’язують із наказами про страту українських полонених. На момент виходу публікації офіційного повідомлення про підозру ще не було.
Передчасне оприлюднення може перетворити розслідування на самоціль. Журналісти та OSINT-розслідувачі мають працювати не для того, щоб викликати емоції, а щоб допомогти здійсненню правосуддя. Публічне звинувачення до завершення офіційного розслідування може серйозно ускладнити доведення справи до суду, бо підозрюваний отримує час і підстави для знищення доказів, зміни місця перебування тощо. Важливо розуміти, що сам собою факт публікації розслідувань не є чимось поганим. Проблемою стає поспішне оприлюднення даних, яке може зірвати слідство. Встановлення причетності особи до певного злочину має здійснюватися у співпраці з компетентними органами.
OSINT відчиняє двері для правди, але хаотичне використання цього методу може мати руйнівні наслідки. Уявлення суспільства про справедливість формується не завжди коректно: публікації про фігурантів розслідувань можуть сприйматись як доведені факти ще до того, як слідчі зможуть установити істину. У підсумку — суспільний тиск на правоохоронців, нерідко з вимогою негайного покарання, навіть без достатніх доказів. Особливо це небезпечно у випадках воєнних злочинів, де розголошення певних деталей без повного розуміння контексту може завдати шкоди процесу правосуддя.
В Україні міжнародна кримінальна юстиція вже довела ефективність взаємодії правоохоронних органів із неурядовими організаціями. Правозахисні громадські організації, волонтерські OSINT-спільноти й розслідувальні редакції збирають більшість доказів воєнних злочинів у Криму й на інших окупованих територіях, допомагаючи правоохоронним органам. Коаліції журналістів і юристів картографують переміщення військових колон та ідентифікують окремі підрозділи, а потім передають технічно та юридично верифіковані файли до Офісу генпрокурора та Міжнародного кримінального суду.
На жаль, правоохоронна система наразі не може похвалитися достатньою кількістю фахівців із OSINT. Це одна з причин, чому окремі ініціативи намагаються самотужки виконувати функції слідчих. Але без координації ці зусилля часто стають лише гучними викриттями без реальних наслідків. Проблема не у відсутності розслідувань, а у відсутності якісної взаємодії. Громадянське суспільство й OSINT-спільнота можуть відігравати вирішальну роль у документуванні злочинів, але для цього потрібен баланс між розкриттям інформації та забезпеченням справедливості. OSINT не повинен підміняти собою офіційні розслідування, а навпаки — сприяти їхній ефективності через надання підтверджених, добре задокументованих доказів.
2018 року в британському Солсбері сталося резонансне отруєння нервово-паралітичною речовиною «Новачок» колишнього російського розвідника Сергія Скрипаля та його доньки Юлії. Офіційні джерела у Великій Британії заявили, що до інциденту причетні агенти російської військової розвідки ГРУ, однак тоді не було відомо, хто саме стоїть за цим злочином.
До справи долучилася незалежна журналістська спільнота OSINT-розслідувачів Bellingcat. Здебільшого завдяки використанню відкритих джерел вони змогли встановити справжні імена підозрюваних — Олександр Мішкін та Анатолій Чепіга, які раніше були відомі під псевдонімами «Олександр Петров» та «Руслан Боширов».
Bellingcat також виявила, що обидва є офіцерами ГРУ і мають військові нагороди. Їхня діяльність і пересування до та після отруєння були ретельно задокументовані й передані в руки офіційних органів. Ця інформація мала суттєвий вплив на хід міжнародного розслідування, допомогла Великій Британії посилити санкції проти Росії та зміцнила довіру до журналістики, що базується на фактах і доказах.
Не менш важливим прикладом є кейс зі збиттям літака рейсу МН17. Тоді розслідувачі Bellingcat, проаналізувавши телефонні розмови та відео, встановили причетність до катастрофи ЗРК «Бук» і російських збройних сил.
За всіх переваг і недоліків методу найголовніше — усвідомлювати, що має бути координація, чіткі стандарти та відкритість до співпраці. Лише так можна перетворити OSINT на справді ефективний інструмент правосуддя, а не на черговий механізм створення медійного резонансу без реальних наслідків. Коли журналіст чи аналітик натрапляє на слід воєнного злочину, першим обов’язком стає не публічний гнів, а холодна дисципліна доказів. Замість того, щоб одразу викладати відео в мережу, варто зберегти оригінал — без компресії, а також занотувати «п’ять W»: що саме відзнято (what?), коли (when?), де (where?), ким (who?) і за яких обставин (why?). Тоді ж потрібно встановити автентичність. Коли файл проходить усі ці етапи, його вже можна передати слідчим.
Саме цей ланцюг — «зафіксуй, перевір, передай» — робить OSINT союзником правосуддя, а не каталізатором інформаційного шуму. Публікувати варто вже після офіційного підтвердження отримання, аби не дати підозрюваному знищити докази або втекти. Коли цивільні розслідувачі діють так, вони не підміняють собою правоохоронних органів, а допомагають їм, надсилаючи задокументовані, процесуально придатні факти.
Розслідування — це саме та сфера, де інтереси держави та громадянського суспільства — покарати винних у міжнародних злочинах — повністю сходяться. Варто пам’ятати: у доказів головний ворог — поспіх, а найкращий союзник — увага до дрібниць, які в суді важать більше за будь-який заголовок.
Фото: Колаж ZN.UA
