19 травня відбулася публічна бесіда «У фокусі правди» з трьома фіналістами Премії імені Георгія Ґонґадзе 2025 року. Під час зустрічі учасники підняли питання, що таке правда, журналістська етика, роботу медіа у час війни та інше. Подія відбулася за організаційної підтримки Медіацентру Україна.

Нагадаємо, фіналістами Премії Ґонґадзе у 2025 році є:

• фотограф, оператор та воєнний кореспондент Reuters Іван Любиш-Кірдей, який у серпні 2024 року під час відрядження до Краматорська був поранений через російський обстріл, перебував у комі кілька місяців і зараз проходить відновлення;
• головна редакторка та співзасновниця The Kyiv Independent — провідного англомовного видання про Україну, фіналістка Премії імені Георгія Ґонґадзе 2024 року Ольга Руденко;
• журналіст-розслідувач, який з 2021 року очолює відділ розслідувань «Української правди» Михайло Ткач.

Дискусію модерувала правозахисниця та письменниця Лариса Денисенко.

Що таке правда?

Перший блок запитань до фіналістів стосувався того, що для них означає правда і що для них є важливим у професії та загалом у житті. Лариса Денисенко пригадала час, коли вона працювала з Георгієм Ґонґадзе:

Для нього була важливою декомунізація, навіть коли цей процес ми так не називали. Він просто ненавидів комунізм, чудово знав ціну російської федерації і які загрози вона несе як Україні, так і Грузії — і не лише їм, а й всьому вільному світу. Для нього був дуже важливим справедливий виборчий процес, тому він підтримував опозиційні сили. Для нього була дуже важливою національна ідентичність, і війну він вважав своєю, коли власне йшов наступ на те, що він любив або на тих, кого він любив.

За словами Михайла Ткача, з тих часів майже нічого не змінилося, оскільки ці всі важливі і ключові критерії, на жаль, і досі не функціонують. У цьому контексті журналістика залишається базовою, важливою, ключовою. Я неодноразово повторював, що це чи не єдина інституція після введення воєнного стану в країні, яка спроможна виконувати свою функцію, незважаючи на всі законодавчі чи якісь суб’єктивні обмеження — а ми розуміємо, що й досі журналісти не мають повноцінного доступу до Урядового кварталу, до депутатів, міністрів. Мені здається, що і досі ті люди, які потрапляють до влади, на жаль, не усвідомлюють важливості роботи журналістів, ніколи не дякують, демонструють здебільшого неповагу.

Ольга Руденко поділилася особистою історією щодо цінностей. Я прийшла до цього розуміння в останні кілька років, тому що, як усі ми, була у певній подорожі щодо розуміння світу і себе. Для мене, так виявилося, дуже велике значення має справедливість і досягнення справедливості. Відповідно ця робота, місія журналістики, дуже співзвучна з цим. Для мене журналістика — це ідеальний баланс індивідуального і колективного.

Іван Любиш-Кірдей, який проходить реабілітацію, розповів, що зараз записує відео з ветеранами на телефон. Принципи журналістики для мене на підсвідомому рівні залишилися ті самі — це показувати те, що відбувається. Я старався відзняти і на вечір підготувати історію, показати лікарям або пацієнтам. У мене залишилося у серці, що інформація має подаватися вчасно, вона має бути правдивою — не монтувати, не домальовувати щось. Як для оператора мені важливо, щоб люди були свідками того, що відбувається. Іван Любиш-Кірдей також додав, що з цих матеріалів згодом планує створити документальну стрічку.

«Трагедію людини можна показати по-різному»

Фіналісти Премії також розмірковували над тим, що таке журналістська етика і про кореляцію людина — журналіст. На думку Ольги Руденко, найважливіше, щоб редакція мала якісь правила, які будуть зрозумілими і діятимуть для всіх.
 Мають бути основні засади, які всі розуміють у тій групі, з якою ви працюєте у редакції чи маленькій команді, бо ви так домовилися. Щоб не було ніякої недомовленості і гнучкості правил, коли комусь щось можна, а іншому — ні. Добре, коли ми ці правила також комунікуємо і читачам, щоб наша аудиторія мала досить конкретне уявлення, якими правилами керується ця людина в роботі.

Михайло Ткач розповів, що у його роботі часто виникають ситуації, пов’язані з журналістською етикою через героїв матеріалів. Нещодавно ми знайшли за кордоном Дениса Комарницького. Зараз він в Австрії, пише заяви, доводячи, що це втручання у приватне життя — людини, яка у розшуку втекла за допомогою представників влади, правоохоронних органів.

Він також пригадав матеріал про букмекерську контору, де на святкування Сергія Олійника, відомого у кримінальному світі за прізвиськом «Умка», прийшли співробітники установ топ-рівня. У мене у кадрі був «Умка», який виходить, а перед тим його родина — дружина, доньки, син. І для себе я прийняв рішення, що ні мене, ні глядача це не цікавить — і що в родині немає якогось суспільного інтересу — і ми показали тільки безпосередньо Сергія Олійника.

Про журналістську етику з точки зору оператора розмірковував Іван Любиш-Кірдей. Ми з дружиною говорили про етику фотографів та операторів. Нещодавно був обстріл Києва, були жертви. На жаль, мої колеги дуже крупно знімали та показували їх. У цьому ключі я завжди стараюся ставити собі питання: а чи хотів би я, щоб мене чи моїх родичів так показували? Думаю, що етика журналістики у цьому і полягає — не показувати понівечені обличчя, тіла, страшні похорони. Трагедію людини можна показати по-різному.

Про шлях до журналістики

Запитання зі залу стосувалося того, у який переломний момент фіналісти зрозуміли, що хочуть займатися журналістикою. Для Ольги Руденко це виявився початок роботи у місцевій дніпровській газеті. Це була тижнева газета, в якій ще була телепрограма. Тоді майже всі наші тексти «приходили» до нас або нам дзвонили — заходила якась жінка, казала «вислухайте мене, бо у нас у під'їзді 20 років не ремонтують труби, наш начальник корумпований». Ти дві години слухав її, потім починав всіх обдзвонювати і писав про це текст. І їм починали ремонтувати труби. І цей вплив дуже надихав тоді, коли я бачила, що можна щось зробити, викликати якісь зміни.

Михайло Ткач пригадав усвідомлення ролі журналіста, про яке багато говорили після вбивства Георгія Ґонґадзе. Тоді — і власне до сьогодні — у мене є відчуття того, що ці люди роблять щось важливе. На жаль, сили дуже нерівні, коли йдеться про державну машину, кількість людей, про яких потрібно щось розповісти суспільству, і журналістів, яких дуже мало.

Про напрямки роботи у час війни

Георгій Ґонґадзе казав, що під час будь-якої події — боротьби, революції, війни — ти маєш знайти своє місце. За словами Михайла Ткача, у перші пів року повномасштабної війни час для професійної діяльності був лише вночі, оскільки було багато запитів про допомогу з евакуацією, ліками.

Щодо професійного, то ті навички, які у нас були щодо активів українських олігархів, ми почали застосовувати до так званих російських еліт. Ми одразу почали публікувати матеріали про яхти російських олігархів, деякі з них були затримані. А вже у середині 2022 року, коли дуже часто почали чути від джерел про те, що відбуваються якісь ганебні речі тут, всередині, з посадовими особами, почали дуже активно включатися у ці історії.

Ольга Руденко зазначила, що завжди каже, що не знає, що б робила, якби у неї не було цієї роботи у цей час. Нагадую собі і людям у нашій команді про вдячність за те, що ми маємо можливість мати місійну роботу, яка робить вклад — його, звісно, не можна порівняти з тим, який роблять захисники, — у загальну перемогу. Нема такого дня, коли я не запитую себе, чи ми робимо достатньо, чи ми робимо правильно, чи можемо ми робити більше. За словами редакторки, це все поєднується також і з внутрішньою необхідністю не відсидітись під час бійки за щось, що тобі важливе.

Про українську ідентичність

Михайло Ткач наголосив на тому, що дуже важливою є межа між тим, що ми є дійсно жертвою, і тим, що ми боремося. Люди дуже чітко бачать, що ми можемо, маємо і мусимо зберегтися як держава і докладають до цього просто неймовірних зусиль. Дуже часто довго перебуваючи у Києві, відчуваю, що всі на щось скаржаться, якісь обставини тощо — а ти далі приїжджаєш і спілкуєшся з людьми, я завжди повертаюсь у Київ з лінії фронту зовсім у іншому настрої. Тому дуже важливо продовжувати підтримувати зв'язок.

За словами Ольги Руденко, коли вони всією редакцією The Kyiv Independent намагалися підібрати влучний опис українцям зараз для друкованого спецвипуску, то зупинилися на фразі «сила всередині».

Моя робота полягає у тому, що я дуже багато спілкуюся про Україну з аудиторіями поза її межами. Але мені ніколи не хотілося ідентифікувати себе з ними. Я, наприклад, коли приїжджаю в Італію, дуже щаслива там. Італійці посміхаються, щасливі. Але мені не хочеться бути однією з них. Мені не хочеться бути «однією з них» у Лондоні чи в Америці, особливо в Америці зараз. Тому що у мене завжди дуже сильне відчуття, що ми набагато сильніші і що зараз ми взагалі найсильніші у світі.

Іван Любиш-Кірдей підсумував розмову цитатою з вірша Павла Тичини:
 Я є народ, якого Правди сила
 ніким звойована ще не була.
 Яка біда мене, яка чума косила! —
 а сила знову розцвіла.

Нагадаємо, що 21 травня відбудеться нагородження премії. Номінантів та лауреатів визначають члени Капітули. Цьогоріч — це Мирослава Ґонґадзе, Володимир Єрмоленко, Севгіль Мусаєва, Діана Дуцик, Томас Бруннер, Тетяна Трощинська, Максим Буткевич, Євген Глібовицький, Марчін Валецький.

Премія імені Георгія Ґонґадзе, заснованаУкраїнським ПЕН, родиною Георгія Ґонґадзе, виданням «Українська правда», Києво-Могилянською бізнес-школою та її випускниками, вручається завдяки підтримці меценатів та меценаток, які забезпечують її сталість та розвиток. Меценатами є виключно випускники Києво-Могилянської Бізнес-Школи, які підтримують цінності Премії та прагнуть змінювати українське суспільство через якісну професійну журналістику.

Фото: Медіацентр Україна

Текст: команда премії імені Георгія Ґонґадзе