Оригінал публікації - за посиланням на сайті "Жінки в медіа".

Вікторія Єрмолаєва — головна редакторка Громадського радіо. Вона приєдналася до команди у 2014 році після вимушеного переїзду з Керчі до Києва через анексію Криму.
Руслана Брянська — виконавча директорка Громадського радіо, яку нещодавно обрали на цю посаду. Вона є частиною редакції з 2020 року — раніше працювала ведучою, редакторкою та заступницею головної редакторки.

У розмові з «Жінки в медіа» керівниці Громадського радіо розповідають про нові проєкти, власний досвід протидії гендерній дискримінації та сексизму, а також пояснюють, чому для журналісток важливо об’єднуватися у професійну спільноту.

Громадське радіо сьогодні мовить на прифронтові, прикордонні території і може сягати тимчасово окупованих регіонів. Розкажіть, будь ласка, яким є сьогоднішнє покриття Громадського радіо і чому для вас важливо залишатися присутніми саме в цих регіонах, розуміючи, що це не приносить рекламних доходів? 

Вікторія Єрмолаєва: 

Зараз Громадське радіо мовить у прифронтових регіонах, також у декількох великих містах, і у Києві. Ми мріємо, щоб мовлення охопило всю Україну, і, звісно, щоб нас було чути в усіх великих містах. 

Питання частот для нас — складне і болюче, ми витрачаємо на нього дуже багато сил і ресурсів. Щоб отримати частоти, необхідно пройти конкурсний відбір від Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. Важливим аспектом є фінансовий бік, а також спроможність обслуговування передавачів. Це дорого для нас як для незалежного мовника. Тож пошук можливостей для розширення мовлення — виклик для нас. З усім тим, ми це робимо. 

Руслана Брянська та Вікторія Єрмолаєва в студії Громадського радіо. Фото: Жінки в медіа/ Валя Поліщук

З початком повномасштабної війни росіяни захопили або знищили девʼять наших передавачів, які були розміщені на прифронтових територіях. На Донеччині наших передавачів залишилося не так багато. Але ті, які працюють і досі, покривають значну частину окупованої території — про те, що Громадське радіо чутно в окупації, ми знаємо від людей. До того ж, за час, поки триває широкомасштабна війна, ми почали мовити також у Сумах, у Чернігові. 

У тих, хто перебуває на окупованих територіях, є можливість слухати і читати Громадське радіо через браузер Ceno — він здатен обходити блокування, встановлені російським Роскомнадзором, які, на жаль, розповсюджуються також і на українські території, тимчасово підконтрольні РФ. 

Руслана Брянська:

Наша вишка у Покровську пропрацювала два тижні — ми підключили її 2 вересня, і вже 17 вересня її розбомбили. Але для нас було важливо вийти на цю частоту, тому що росіяни перебували всього за кілька кілометрів звідти. Та люди мали чути українські новини.

Дійсно, для багатьох компаній важливо мовити там, де є рекламні можливості. Наприклад, для Львова, Одеси був величезний конкурс на отримання частот. У тих містах, які розташовані поблизу лінії фронту, і де є ризики, що вишки будуть знищені росіянами уже за кілька тижнів, конкуренція не є аж надто великою. Тож Громадське радіо часто виграє такі частоти. Для нас це — місія. 

З якими викликами стикаєтеся, коли йдеться про забезпечення мовлення на прифронтових, прикордонних територіях? 

Р.Б. 

По-перше, як ми вже згадували, це ризики знищення вишок росіянами. До прикладу, днями ми дізналися, що зараз вони намагаються заглушити сигнал у місті Дружба на Сумщині. 

Друге — фінансування. На оренду передавачів ми витрачаємо близько 200 тис. грн на місяць. Це левова частка нашого бюджету — більше ніж 20%. 

Так, ми думали відмовитися від мовлення у Дружбі, так само як і у двох селах на Одещині, поблизу тимчасово окупованого Придністров’я, тому що мали сумнів, чи справді релевантно утримувати там передавачі. Але, разом з тим, ми хочемо залишатися там, куди досягає російська пропаганда, хочемо бути противагою цій пропаганді. Тож ситуація — складна. 

В.Є:

Наші джерела свідчать, що росіяни спеціально запустили якусь радіостанцію на нашій частоті у Дружбі для того, аби заглушити Громадське радіо. Тобто вони свідомо витрачають свої ресурси на те, щоб навіть невеликі населені пункти на прикордонні були відрізані від українських джерел інформації.

Чи отримуєте зворотній зв’язок від слухачів з цих територій про важливість вашої роботи? Що це за відгуки?

Р.Б: 

Я знаю багато історій, коли Громадське радіо допомагало людям під час окупації. Наприклад, у Бучі, де живу я сама, напередодні вторгнення люди готувалися до ймовірних наслідків та закуповували радіо на батарейках, щоб про всяк випадок мати якийсь зв’язок зі світом. 

Досі я зберігаю повідомлення від подруги, яка тоді, у 2022-му, перебувала у блокаді в Бородянці у Київській області. Коли я про нього розповідаю, у мене завжди сльози на очах. Тоді у них зникло все, не було газу, світла, води. “Було лише радіо, а в ньому — ти”, – написала мені вона. Це дуже тепле повідомлення, і воно про значущість Громадського радіо. 

Ми також маємо фото, коли після деокупації в Іванків на Київщині волонтери привезли старлінк, завдяки чому люди отримали хоч якийсь зв’язок. Вони збиралися на площі біля цього старлінка і слухали Громадське радіо. Також нам відомо про книгу, яку написав чоловік з Ізюма, що на Харківщині, про те, як жило місто у окупації. Ціла глава у цій книзі присвячена Громадському радіо. 

В.Є: 

Я чула історії про те, як у 2022 році люди збиралися у підвалах, щоб слухати один на весь під’їзд передавач. І саме завдяки Громадському радіо дізнавалися інформацію про те, чи можна виїхати з населеного пункту. 

Завдяки таким відгукам ми розуміємо, що нашу місію потрібно зберігати всіма можливими способами. 

Для багатьох медіа в Україні фінансова криза, пов’язана зі скороченням фінансування з боку США, стала поштовхом до пошуку нових підходів, залучення іноземних партнерів та інвестицій. Як це вплинуло на вас? Які нові підходи до фінансування ви шукали?

Р.Б:

Так, на нас вплинула ця ситуація, адже тривалий час одним з наших головних грантодавців була американська організація Internews. На щастя, у січні 2025 року, коли Трамп оголосив про зміни, ми працювали з іншими грантами — деякі з них нам надали європейські організації. Завдяки цьому змогли протриматися дещо краще, ніж медіа, які повністю залежали від американської підтримки. 

У пошуках альтернативних джерел фінансування, ми, наприклад, також створюємо спільні виробництва з різними комерційними проєктами. Але, на жаль, це не приносить великих коштів. Так само, як і монетизація на YouTube. Але це все одно певна підтримка.

В січні 2025 року ми запустили фандрейзингову кампанію — закликали людей підтримувати незалежні мовники, зокрема і Громадське радіо. Наші слухачі й читачі справді нас підтримують: ми читаємо слова підтримки у месенджерах, нам телефонують. Та загалом, якщо говорити більш глобально, в Україні поки майже немає такої культури, як підтримка незалежних мовників. Тож у період з 16 січня нам вдалося зібрати лише 207 тис грн. Це не надто велика сума як для редакції, але ми розуміємо, що зараз складно всім.

Зараз ми думаємо над зміною підходів до фандрайзингової кампанії, і до роботи комерційного відділу. Я переконана, що ми не маємо економити на людях, які здатні принести нам гроші.

В.Є

Одна з особливостей Громадського радіо полягає в тому, що під збори коштів ми підв’язали розіграші — наприклад, запартнерилися з українськими видавництвами. Вони безкоштовно надають нам книжки, які ми розігруємо серед тих, хто підтримує нас фінансово. 

Також нещодавно ми розігрували квиток на виставу “Конотопська відьма” — Руслані якимось чином вдалося вихопити його, і замість того, щоб піти самій, вона вирішила розіграти його та зібрати гроші на Громадське радіо. Серед інших розіграних лотів була, наприклад, консультація з нашим колегою, ведучим Андрієм Куликовим, щодо роботи з голосом, тому що він в цьому — справжній фахівець. 

У нас є чат з нашими патронами. Там ми постійно на зв’язку: вони можуть писати, ставити запитання, пропонувати теми, ділитися думками. Ми звітуємо, на що спрямовуються їхні кошти. В комунікації дуже важливо, щоб люди розуміли, на що саме вони донатять. Саме завдяки таким коштам нам вдалося зберегти ранкове шоу на Громадському радіо, і це — дуже класний показник. Люди відчувають свою причетність, і ми дуже цінуємо це. 

Розкажіть про те, як змінилося контентне наповнення Громадського радіо за останній рік. Які нові програми, проєкти додалися? Від чого навпаки довелося відмовитися і чому? 

В.Є:

Наш рік був доволі насиченим. Нам вдалося суттєво наростити аудиторію на всіх майданчиках і, попри те, що з зими 2025-го почалися серйозні проблеми з фінансуванням, в цілому, ми тримаємо цю планку — навіть з урахуванням того, що скоротили деякі відділи. Все це — героїчна праця наших колег, які працюють і позанормово, і у вихідні, розуміючи нашу спільну місію. За це хочу висловити команді величезну подяку.

За минулий рік знаковим у YouTube став проєкт “Хтось когось любить” від Ани Море про рівність. Скоро ми запускаємо другий сезон — нам вдалося отримати фінансування на його продовження.

Також в ефір виходить новий проєкт “Я чую інших”, ведучими якого будуть Максим Буткевич та Дар’я Бура, про права військовополонених та їхніх родин, мобілізованих, військових та цивільних. Цей проєкт — всебічно дуже важливий, зокрема і ціннісно, тому що Максим Буткевич є співзасновником Громадського радіо. Він для нас — культова фігура. Коли Максим перебував у полоні, ми дуже вболівали за нього, впроваджували багато кампаній на його підтримку задля того, аби його ім’я залишалося в інформаційному просторі. Тому звільнення Максима для нас було справжнім святом: коли я дізналася про це, плакала від щастя — єдиний раз за весь минулий рік.

Деякі проєкти нам довелося закрити. Як-от програму “Сувора догана” з Аліною Сарнацькою. Трапляється, що формати потрібно змінювати, шукати нові підходи, або ж ведучі просто втомлюються. Разом з тим, запустили інший проєкт на воєнну тематику — “На лінії вогню” з Іриною Сампан. Це інтерв’ю з бойовими командирами, які Ірина записує в нашій студії, або безпосередньо на передовій. Також разом з Андрієм Куликовим запустили тижневик “Далі заголовків”. Ми вирішили, що будемо робити це на волонтерських засадах, не отримуючи ніяких бонусів, тому що це — важливо.

У співпраці з “Жінками в медіа” на Громадському радіо вийшов також новий сезон проєкту “Правда про жіноче здоров’я” із Анастасією Багалікою. Його концепт був прописаний під воєнні реалії й життя жінок, які проживають на територіях прифронтових і наближених до окупованих. Ці жінки часто є обмеженими як в інформації, так і в медичних послугах. Ми не лікуємо по радіо, але вчимо дуже простій, важливій тезі: треба дбати про себе, бо ти у себе — одна. І якщо прислухаєшся до свого здоров’я, до свого організму, і відчуваєш, що щось не так, необхідно звернути на це увагу. Цей проєкт став доволі популярним у соцмережах, а харківський незалежний мовник, радіо “Накипіло” звернувся до нас із проханням транслювати програму в себе. Такий контент, за їхніми словами, дуже потрібен зокрема на Харківщині, на прифронтових територіях. 

Також планується запуск проєкту на ще одну дуже соціально важливу тему — піклування про дітей з інвалідністю. Вестиме його наша колега Тетяна Курманова. Вона говоритиме про те, які пільги, допомогу від держави можуть отримувати батьки, які виховують дітей з інвалідністю, з якими складнощами стикаються, про тиск і дискримінацію з боку суспільства, інше. 

Керівні посади на Громадському радіо сьогодні займають саме жінки медійниці, які мають багаторічний досвід роботи у компанії як редакторки, ведучі, журналістки, і добре знають всі процеси зсередини. Як ці знання і розуміння допомагають в управлінських процесах?

В.Є:

Особливість Громадського радіо — в тому, що позиція головної редакторки чи директорки — виборна, члени громадської організації обирають людей на ці посади шляхом голосування. Вони так само можуть пропонувати свої кандидатури, які можуть подаватися на конкурс. Але це завжди конкурс, і тут, в цілому, грає на руку демократія. Команда, яка щодня стикається з тими чи іншими викликами у роботі, бачить, хто, як працює, на якій посаді, й таким чином може обрати, кого хотілося б бачити у керівних ролях. Рік тому мене так само обрали на посаду головної редакторки. Таким же чином обирали і Руслану. Тож все це — командні рішення. 

Я пройшла великий шлях на Громадському радіо: починала з того, що на волонтерських засадах розшифровувала ефіри у 2014 році, не отримуючи за це гроші, працювала в ефірі, чи з текстами на сайті. Завдяки цьому досвіду сьогодні я можу, фактично, сісти за будь-яку роботу — мабуть, окрім пульта звукорежисера. Тож коли я взаємодію з різними відділами, ці знання полегшують мені задачу: я знаю, як вони працюють, тому що колись була на їхньому місці. 

Р.Б:

Я думаю, що для Громадського радіо мати на керівних посадах людей, які до того працювали в середині структури у інших ролях, це перевага. Ми розуміємо наші сильні сторони, знаємо, на чому можна зекономити, що — послабити, а які аспекти потребують більшого фінансування.  

Я прийшла на посаду в надзвичайно складний час, і вже за свій перший тиждень стикнулася з великою кількістю викликів. І зараз для мене найголовніше — це зберегти Громадське радіо в такому форматі, в якому його точно не вдасться знищити. 

Вікторіє, ти — співзасновниця “Жінки в медіа”, крім того, багато журналісток Громадського радіо є активними учасницями спільноти. Чому важливо долучатися до спільноти медійниць?

В.Є:

“Жінки в медіа” — це унікальна спільнота, якою я дуже пишаюся і надихаюся. Це спільнота, якій немає рівних у тому, що стосується журналістських організацій. Це безпечне середовище, де будь-яка журналістка, яка є частиною спільноти, може поділитися чимось, отримати підтримку — не лише на словах.

Це спільнота, яка надає унікальні можливості для жінок: наприклад, підтримка здоров’я — як психологічного, так і фізичного, міні гранти на профілактичні огляди у лікаря, медичне страхування. Зараз це також надання коштів на оплату доглядової праці, як-от няня для дитини, поки мама-медійниця на роботі. За всю свою багаторічну журналістську діяльність я таких можливостей не бачила ніколи. 

“Жінки в медіа” для Громадського радіо — великі подруги. Це дві організації, які дотичні одна до одної ціннісно, і для мене дуже радісно бути долученою до них обох.

Р.Б:

Я теж дуже люблю “Жінки в медіа”. Часто помічаю, що коли говорю з подругами з інших професій, у мене виникає відчуття, що у всіх сферах мають бути подібні організації, наприклад, умовні жінки в ІТ абощо. Тому що жінки стикаються з проявами дискримінації, потребують захисту, працюючи в зовсім різних професіях. 

На Громадському радіо на різноманітних посадах працює чимало жінок. Чи доводилося стикатися вам або вашим колежанкам із сексизмом, гендерною дискримінацією? Розкажіть про це

В.Є

Якщо говорити про Громадське радіо зсередини, то загалом це — середовище, де немає дискримінації, але є толерантне ставлення одне до одного. Проте, звісно, подібні прояви досі можна побачити зовні нашої “бульбашки”. 

Так, наприклад, я помітила, що на головну редакторку-жінку реагують простіше, ніж на жінку на посаді директорки. Мабуть, це стереотипні уявлення, що жінка може бути редакторкою, журналісткою, але чомусь не може бути директоркою. 

Р.Б:

Це і справді так, я помітила це на собі, коли стала виконавчою директоркою. Наприклад, мене запитують, як сприймає мою нову посаду мій чоловік. Нещодавно я збирала пакет робочих документів, і коли мені призначали зустріч, кілька разів телефоном називали мене “Руслана Олександрівна”. Та коли я прийшла і представилася, почула, мовляв, це ж треба, така молода. Насправді ж, вік — це зовсім не той основний критерій, за яким обирають виконавчого директора чи виконавчу директорку. Так само, як і стать.  

Один зі свіжих проєктів ГО “Жінки в медіа” — це карта для фіксації онлайн-атак на українських медійниць. Чи стикалися ви або ваші колежанки з проявами онлайн-насильства?

В.Є:

Я стикалася з подібним ще у 2014-му, коли жила в Криму і працювала на місцевому медіа кореспонденткою. Коли почалися події, які згодом стали початком окупації, я все це висвітлювала, зокрема і проросійські мітинги, писала про поширення дезінформації з боку Росії, розвінчувала міфи про “бандерівців”. Тоді отримувала погрози,  стикалася з булінгом та шантажем — мені писали багато всього у соціальних мережах, у коментарях на сайті. Я переконана, що вони і справді багато про мене знали, адже Керч — це маленьке місто. Довго я не протрималася, і вже після так званого референдуму в березні 2014-го виїхала до Києва. 

Р.Б:

Насправді на YouTube, зокрема і на каналі Громадського радіо, досі можна побачити чимало коментарів, у яких дискримінують жінок. Часто це репліки в стилі: “Ось чоловік гарно ефір веде, а жінка краще б сиділа вдома”. Нерідко нашим ведучим пишуть про зовнішність, можуть додавати “зауваження” по типу “чому ти не вдома борщ вариш”. 

Восени минулого, 2024 року Громадське радіо отримало сертифікацію Ініціативи журналістської довіри (JTI), що базується на стандарті, ініційованому “Репортерами без кордонів” (RSF). Чому така відзнака є важливою? 

В.Є:

Минулого року Громадське радіо вперше потрапило до Білого списку рекомендованих медіа від Інституту масової інформації. Також ми отримали відзнаку від “Репортерів без кордонів”. 

Процес сертифікації тривав доволі довго, ним займалася я. Витратила на все, мабуть, місяці чотири: треба було зібрати багато інформації, заповнити велику анкету. Та перед цим ми мали оформити згідно вимогам “Репортерів без кордонів” багато нових для нас редакційних політик — до прикладу, безпекових. 

Згодом ми побачили, що всі ці документи — і справді дуже помічні у нашій роботі, а наявність внутрішніх інструкцій значно полегшує хід справ. Так, наприклад, зараз ми беремо на роботу нових людей, і для того, аби пояснити правила, за якими працює редакція Громадського радіо, нам достатньо скинути їм наші політики на ознайомлення. 

Дотримуватися етичних професійних стандартів Громадському радіо не складно, адже це те, як ми працювали і до отримання згаданого сертифіката. Так, наприклад, з боку аудиторки, яка приїжджала до нас у редакцію в процесі проходження сертифікації, не було жодних запитань стосовно контентної частини. Наш контент — виважений і якісний, адже стандарти ми ніколи не порушуємо. 

З якими складнощами стикаєтеся при підборі героїв і героїнь, експертів та експерток для ефірів або матеріалів?

В.Є:

Так, дійсно, певні складнощі тут є. Умови, за якими функціонує медіаринок, вимагають від нас великої кількості переглядів. Саме завдяки переглядам контент на YouTube може бути монетизований, а значить, може якось виживати. Та на кількість переглядів напряму впливає те, кого з гостей ти запрошуєш до студії. 

На жаль, ми помітили, що є певний топ експертів-чоловіків, яких стовідсотково будуть дивитися. Я точно знаю: якщо ми запросимо цю конкретну людину, чоловіка, ефір набере 100 тис. переглядів у YouTube. А якщо цю жінку — максимум 2 тис. І це складна ситуація, адже треба обирати між популярністю, переглядами, і — гендерним балансом. Ми намагаємося тримати цей баланс.

Журналістка: Олександра Горчинська, Жінки в медіа

Фото: Валя Поліщук, Жінки в медіа