- Що є фундаментом політичної цензури, політичного тиску на ЗМІ, а також їхньої залежності від держвлади в Україні?

- Фундаментом для існування цензури (хоча, здається, у нас це явище треба називати якимось іншим словом) є те, що ніхто в Україні не розглядає ЗМІ, як бізнес. Включаючи й їх власників. ЗМІ, скоріше, є розмінною монетою між телебосами, які, переважно, мають інший, набагато прибутковіший бізнес, ніж те ж саме телебачення, та владою. При цьому, і влада і ЗМІ потрібні одне одному. Можновладцям (або, скоріше, одному маленькому та руденькому можновладцю) потрібен інструмент для аЄітації, пропаганди, промивки мізків тощо. І бізнесмени готові їм (або йому) надати такий інструмент в обмін на прихільність. Бо вона і тільки вона – прихільність, а не закони – дозволяють їм займатися великим бізнесом у сучасній Україні. Втративши цю прихільність, вони втратять набагато більше, ніж, навіть, національний канал, нехай, навіть, і такий, який закінчує рік з багатомільйонними прибутками.

- Як можна довести факт цензури?

- Гадаю, ніяк. Якщо, звісно, не увімкнути потайки диктофон, коли твій бос дає тобі завдання, як висвітлювати ту чи іншу подію. Але це загрожує втратою роботи. А, по-друге, здається, такі докази в Україні доказами не є. Плівки Мельниченка тому приклад. - Як протистояти цензурі та тиску на власному робочому місці журналіста?

- Писати здебільшого про тварин. Або щиро вірити у те, що у нас кайфовий президент. Або вигадувати власну Езопову мову. Або постійно мати при собі довідку про якусь страшенну хворобу, яка не дає тобі можливості зараз виконати редакційне завдання, бо мусишь терміново йти лікуватися.

- Якими можуть бути колективні дії проти цензури та тиску (журналістів та (або) власників ЗМІ)?

- Загальний, не обмежений у часі страйк. Але про це можна лише помріяти. Бо всеохоплюючі корпоративні дії журналістів не можливі. Хіба буде їх підтримувати той же Кисільов? А таких кисільових на кожному каналі, газеті і т.д. – дуже багато. І при такому розкладі опір однієї частини журналістів, за умов штрейкбрехерства іншої, дадуть змогу ще більше “закрутить гайки”. До того ж, спільні дії журналістів та власників ЗМІ не можливі апріорі - немає однієї мети. Бо якщо журналісти і хочуть працювати об`єктивно, але ж ця об`єктивність власникам ЗМІ не потрібна, аж доки (див. вище) у них не буде можливості вести справи не за домовленістю з тим чи іншим посадовцем, а на підставі законів.

- Якою має бути профспілка працівників ЗМІ?

- Не знаю. Мабуть, добре фінансово забезпеченою, аби мати змогу надавати тимчасовий соціальний захист журналістам, які в наслідок профессійної діяльності втратили роботу, а також представляти інтереси профспілки та її членів у суді. У будь-якому випадку, фінансуватися українськими політиками та бізнесменами вона не повинна, аби не потрапити у залежність від них. Ще вона не повинна приймати до своїх лав представників партійних видань. Вона мусить мати доволі широку мережу своїх представництв у регіонах і миттєво реагувати на ті чи інші випадки утиску журналістів.

- Хто з боку влади може бути союзником журналістів у боротьбі проти цензури?



- Слово “союзник” у даному контексті, як на мене, є не зовсім прийнятним. Скоріше лоббістом. Але поки що у боротьбі проти цензури зацікавлені лише представники опозиції, і то, мабуть, до того моменту, аж поки вони не прийшли до влади. Потрапляти в залежність від них не може бути правильним, адже тоді все одно про об`єктивність важко буде вести мову. “Союзниками” журналістів у протистоянні цензурі можуть бути і “великі” бізнесмени. Але треба дочекатися, аж поки їм остогидне вести бізнес за тими правилами, за якими вони його ведуть зараз.