«Ми сьогодні показуємо те, що завтра стане історією»

Спитайте мене, що може бути найжахливіше в журналістиці і я вам розкажу.

Розкажу, як це: бути воєнкором у себе вдома?!

Це збиратися на ранкову каву з друзями, а їхати до кавʼярні вже працювати на прильоти.

Це під час зйомки наслідків впізнавати тіла тих, кого накривають.

Це між включеннями на ефіри шукати своїх у списках поранених і загиблих.

Це вдягати бронежилет і каску там, де все життя почувався найбільш безпечно.

Це бігати ховатися від повторних загроз до піцерії, куди ходили на перші побачення.

Це бачити як стеля укриття, в якому постійно ховали найцінніше - своїх дітей, пробита наскрізь.

Ми говоримо про Сумщину на весь світ.

Та чи так би я хотіла це робити?

Ніхто не змушує а ні мене, а ні інших моїх колег займатися журналістикою війни. Ми обираємо це для себе добровільно щодня.

Чому?

Бо діємо за правилом воєнного часу: роби те, що вмієш найкраще, вчись новому швидко і будь там, де ти потрібен більше за все.

Тому ми тут. У себе вдома.

На фото - три різні виставки робіт Кордон.Медіа, перша проходила в Києві, на фіналі проекту «Стіни Сумщини» і показувала зруйновану спадщину нашої області.

Другу ми робили восени у центрі Сум, до дня міста з найкращими красивими світлинами нашого рідного.

Третя - була приурочена до другої річниці зі створення «Кордону» і стояла в конгресі.

Сюди було пряме влучання однієї з ракет.

Одна зі стійок була з фото наших воєнкорів в роботі…

Мені обрали наймилішу з усіх, яку можна було придумати: на квітучому лавандовому полі в Угроїдах, що на Краснопільщині.

Олесине фото - з Часового Яру, Єгора - з Нью Йорка, Алесі - з прикордоння Харківщини.

Тепер це все - історія.