Я хочу написати про рішення ПЕНу щодо Винничука у своїх лавах ось що: як тільки стало відомо, що загальні збори будуть вирішувати його членство в організації - мені стало очевидно, що він там залишиться, і ніякі аргументи не будуть враховані, бо змінотворці завжди в меншості.

Правду кажучи, я знала про український ПЕН, як частину міжнародної правозахисної і письменницької організації з 2000-х, але, власне, як про закритий клуб, який просто очолювали достойні люди, які й діяли автономно - конференції там, лички, красиві додатки до прізвищ... Хто там, крім них, іще був, і чим вони займались в Україні, як громадська організація, я не дуже помічала...Може, тому, що не цікавилась спеціально, а може тому, що організація себе і не популяризувала.

Для мене усе змінилось, коли виконавчу гілку організації очолила Таня Терен - почався рух, інституційне зміцнення, присутність у публічному житті, нові проекти, грантова діяльність. І, фактично, було все одно, хто був президентом ПЕНу - Андрій Курков, чи хтось інший, бо була жива, життєздатна і ціннісна організація.

Коли ж 2022 року президентом обрали Володю Єрмоленка, то для мене вже не мало великого значення, хто там виконавчий/ча, бо одразу було зрозуміло, що все з українським ПЕНом нор-маль-но! Те, що вони роблять з 2022 року, викликає просто велику (!) повагу і вдячність.

Тепер щодо випадку з Винничуком.

Можливо, я помиляюсь, але це поколіннєво-світоглядний розлам, між людьми, які заходили свого часу у ПЕН як до альтеранативи «спілки пісатєлєй», де, поза межами ПЕНу і задовго до ПЕНу, спільні забави, взаємозалежність, зв'язки, спільна розгукана у міжчассі культура доброго теляти і всякі інші розваги...

У ПЕН за роки його існування було прийнято принаймні декілька «письменників», членство яких у такій симпатичній організації мене дивувало, бо цих людей знаю.

Ось це і вилізло зараз з Винничуком. І це не про свободу слова чи творчого самовираження, не про чат GPT історія і навіть не про ПЕН, як організацію. Це історія про цінності, які у кожної конкретної людини є або нема, і, якщо вони навіть є, то захищати їх публічно - досить складно. Це вже від характеру, сили духу і риторичних талантів залежить, а також від якості аудиторії, яка формувалась 30 років, думаючи, що наявність українського паспорта і українське письмо - це більш, ніж достатня умова, щоб ті цінності скасовувати чи інтерпретувати на власний копил.

Чи ця вся історія, яку можна назвати «казусом Винничука»  змінила моє ставлення до організації на загал, чи я зневажую їх діяльність - ні. Я дуже співчуваю тим учасникам ПЕНу, для кого цей краш-тест став травматичним, але я переконана, що він стане приводом для поступових змін, попри те, що саме поняття «цінності» девальвується у великій частині світу зі швидкістю світла.

Є ще один типовий ризик - організацію полишать принципові, а залишаться у ній сірячки, бо залишатись і боротись, підставити плече завжди складніше, ніж піти. Запитайте у тих, хто пробував хоча б ОСББ запустити).

Джерело: фейсбук-сторінка Ірини Подоляк

Фото: сайт ПЕН-україна