За цей час ми встигли відвідати сам Центр, Міністерство закордонних справ Польщі, Центр східних досліджень, Міністерство культури та народної спадщини Польщі, Український дім, Коледж Європи у Натоліні й Інститут національної пам’яті, а також поспілкуватися з польськими політиками, дипломатами, послами, активістами, істориками та журналістами. У цій насиченій програмі навіть знайшлося місце на кілька панельних дискусій і відвідини нової будівлі Музею сучасного мистецтва у Варшаві.

Метою заходу була можливість дізнатися, що ж поляки справді думають про нас, як вони бачать покращення наших відносин та чи справді все так драматично, як ми звикли думати в останні роки. І у всіх цих розмовах була одна провідна думка, яка їх об’єднувала: поляки хочуть відносин з українцями без зайвих сентиментів.

Ми обговорювали різні теми — від російської агресії та її потенційного розширення на Польщу до Волинської трагедії. І в усіх цих розмовах теж лунало одне прохання: менше емоцій, більше конструктиву. Можна відповісти, що поляки самі дуже емоційно підходять до цих питань, однак чи роблять вони це навмисно? Питання риторичне, однак війна та насилля (теперішні, майбутні чи минулі) — це вже апріорі теми емоційні. Кожному болить по-своєму, однак замість того, щоб ще більше роз’ятрювати спільні рани, нам треба підійти не лише до співпраці з Польщею, але й до євроінтеграції та відносин з іншими країнами в цілому без зайвих сентиментів. Емоції можуть бути вдалим інструментом, але зараз перед нами виклики й обставини, які вимагають інших підходів. Бо емоції втомлюють.

Так, можна посперечатися про те, як поляки сприймають російський вплив, як вони відділяють просто «корисних ідіотів» від агентів впливу, чи розуміють вони, яким різноманітним спектром є російська пропаганда (від максимально субтильних меседжів, що тісно переплітаються з внутрішньою політикою, до подекуди абсурдних і надзвичайно агресивних прикладів), чи готові вони до нових викликів і загроз, про що ми активно дискутували. Так, це не привід здати свої позиції та повністю підлаштуватися під польське бачення світу, що ми й намагалися показати як група українських журналістів. Але зрештою це про підхід, де всім добре та всі у виграші, якого, на думку людей, із якими ми спілкувалися, трохи не вистачає українцям. Захід був також неймовірною можливістю познайомитись особисто з низкою відомих і визнаних українських медійників, від яких невпинно навчаєшся чогось нового. Чим не перший крок до win-win?

Відлуння того, що відбувається у Сполучених Штатах, також дійшло і до Варшави, і ця подія була цьому ще одним прикладом. Ми говорили про те, як Польща намагається далі утримувати особливі відносини з США у цьому контексті. Ми розповідали, як українські медіа постраждали від замороження коштів від іноземної допомоги. Ми ставили незручні запитання та нагадували про те, що в Україні досі триває війна, на яку впливає нова політика США.

Відкритим питанням залишається те, чи прокинулася Європа від шоку, спричиненого подіями у Штатах. Польські учасники сходяться на тому, що їхня країна разом із країнами Балтії вже давно не сплять, — а щодо їхніх західноєвропейських і південноєвропейських колег є сумніви.

Говорили теж і про інтеграцію України до ЄС. Про те, як Польща допомагає нам поратися з Угорщиною та її вимогами як голови Ради ЄС. Про те, які уроки Україна може винести з польського досвіду. Втім, головним і найціннішим уроком у цих розмовах виявилося те, що лише українці знають ситуацію у своїй країні найкраще. Польські політики, які працювали над процесом інтеграції Польщі до ЄС, порадили пам’ятати про це та готуватися до того, що спротив буде як усередині країни, так і за її межами — і це можна вдало схарактеризувати англійською фразою growing pains, себто біль зростання.

Польщі та Україні буде нелегко. На нас чекають складні розмови — про Волинь, про конкуренцію в ЄС. Однак цей захід став першим кроком у напрямку того, щоб почати ці розмови у конструктивний спосіб. Як казали наші співрозмовники, двосторонні відносини наших країн повинні бути без зайвої підліткової любові та ненависті. Вони повинні бути дорослими. І це нагадало про те, що російська агресія є великою можливістю подорослішати для всіх нас, хоч і за дуже дорогу ціну.

Ми не побачили зайвих емоцій щодо нас — попри певну різницю у світогляді, відчувалося, що до нас звертаються як до дорослих. А отже — не все втрачено. Зрештою, в експозиції вищезгаданого Музею було багато робіт саме українських митців, і у ньому працюють українці. Саме в таких заходах і в таких дрібницях проявляється мета проведення таких ініціатив і важливість мати біля себе гарного сусіда.