Якщо вона виглядає прозорою, як крапля очищеного, - не самопального чеченського – бензину. Якщо вона почасти критична та надає простір для різних версій… Вже те, що джерело її – одне, а надає її головний контролер-монополіст - викликає у мене підозру. Майже підсвідому – на такому собі підшкірному рівні. Можливо, тому, що я – з того покоління, яке отак от майже-підсвідомо переконане: за наявності найменшого сумніву - не варто вірити владі. І, відповідно, її посередникам – у тому числі й інформаційним. Бо це той випадок, коли the medium вже сам собою is the message.

На момент, коли я відкрив цей файл, російські інформагенції повідомили: Росія готує для Данії пакет документів, необхідних для екстрадиції Ахмеда Закаєва, - колишнього актора театру, колишнього міністра культури Ічкерії, колишнього польового командира, представника Аслана Масхадова. Перед цим ті самі агенції, коментуючи повідомлення про його затримання у Копенгагені, наголосили: Закаєв перебуває у міжнародному розшуку вже рік. І Данія не могла про це не знати, коли погоджувалася на проведення в себе чеченського конгресу – і на участь Закаєва у ньому. Хіба що заступник голови комітету російської Думи з міжнародних справ пан Косачев (у Газеті.Ру) дещо виправив: не рік, а “щонайменше” півроку. Хоча і справді, кримінальні звинувачення Закаєву висунули ще минулого жовтня.

Перше, що пригадалося, коли з’явилася найперша інформація про затримання Закаєва – його зустріч з представником президента Росії у Південному окрузі генералом Казанцевим. Зустріч у Москві. В середині минулого листопада. ЛИСТОПАДА. Менш, ніж рік тому. Навіть якщо тоді представник Масхадова, який приїхав обговорювати умови можливого замирення, і не перебував у розшуці – російська влада вважала його злочинцем. Якщо вірити теперішнім повідомленням влади, трансльованим через мас-медіа. Втім, на більшості російських інформ-серверів у переліку посилань на попередню інформацію з поточної теми - я не знайшов лінка на повідомлення про ту зустріч. Хоча самі ці повідомлення там – є.

В цьому немає нічого ані дивного, ані несподіваного. Те, що робить російська влада навколо ситуації з арештом Закаєва, - замовчування та викривлення інформації. Або – будемо називати речі своїми іменами – брехня. Подібна брехня супроводжує нас протягом всієї трагедії із захопленням заручників у театральному центрі на Дубровці. Не братиму тут участі у дивній дискусії щодо того, чи до 20% втрат є показником “успішності”, чи “неуспішності” операції. І тим більше – хто з діючих сторін мав право, юридичне і моральне, на ті дії, до яких вдався. Впевненість російської влади у правильності всіх вжитих заходів протягом цих днів продемонстровано неодноразово. Крім одного моменту: ті, хто вважає все вчинене вірним, не мають потреби брехати.

Одним із символів висвітлення штурму будинку культури на Дубровці - і застосування чорного ПіАру в тій ситуації - стала пляшка “Хеннесі” біля тіла вбитого Мовсара Бараєва. Мовляв, саме вона складала предмет першочергової уваги командира терористів на момент штурму. Адже вся родина Бараєвих відома у своєму селищі саме небайдужістю до алкоголю – повідомили деякі російські ЗМІ. Коли ж “постанова” стала занадто очевидною, з’явилися інші пояснення: “Хеннесі” – це такий собі “фірмовий знак”, що його лишає по собі російська “Альфа”. І посмертне знущання над ворогом, і його дискредитація тут – ні до чого. Вся ця міні-історія знищила в корені вірогідність повідомлень про наркозалежність терористів та сліди від ін’єкцій на їхніх тілах. Навіть якщо вони і були правдою – хто цьому тепер повірить?

Коньяк став малим дзеркалом великої брехні, яка супроводжувала всю цю історію. Варто лише пригадати суботу-неділю: відразу по завершенню штурму представники "оперативного штабу“, зокрема – основний ньюз-мейкер того дня, заступник міністра внутрішніх справ Росії Володимир Васильєв, твердить, що причина штурму - початок розстрілу заручників в приміщенні будинку культури. “Сценарій подій продиктовано терористами” – так (може, не дослівно) заявив пан Васильєв. Пізніше спливуть “деталі”: всі зацікавлені, хто перебував поблизу БК на Дубровці ввечері в п’ятницю, знали, що на ранок заплановано штурм. Та й свідчення заручників (крім співробітниці “Інтерфаксу”) свідчать, що “початку розстрілу заручників” не було. Були жертви. Був, начебто, згадуваний вище генерал Казанцев, який їхав задля переговорів із загоном Бараєва-молодшого – і на якого той чекав.

А ще був – перевдягнений терорист, який заховався поміж групою НТВ. Про затримання якого - голосно, на кілька країн, - заявив той-таки пан Васильєв. Те, що пізніше він виявився лише азербайджанським журналістом, - так голосно не пролунало. Цікаво - які вибачення приніс заступник головного міліціонера Росії затриманому?

А ще був – звичайно, газ (фентаніл?). Про який вже так багато говорилося... Підтвердивши в середині суботи його використання, представники влади заявили: він не завдав жодної школи заручникам, і тим більше – від нього ніхто не помер. До повідомлення про те, що з офіційно загиблих на той момент заручників лише один помер від вогнепального поранення, лишалося менше доби.

І ще – нерозбіливе белькотіння або знущальне мовчання щодо складу цього газу (“державна таємниця”) та наявності і використання антидоту. І ще – впевнені реляції, які виявляли поінформованість: теракт готували за кордоном. І водночас – з Чечні, яка, як відомо, - “невід’ємна частина Російської Федерації”. І ще – публічне шмагання журналістів, які занадто вільно висвітлювали події: не лише тоді, коли надавали інформацію про розташування приміщень у будівлі, а й тоді, коли повідомляли прямою мовою (синхронами), чого ж вимагають бараєвці.

І ще – багато чого. Того, що вже нещодавно ставалося в Росії – коли три роки тому в російських містах почали вибухати житлові будинки, а через два роки в холодному північному морі затонула атомна субмарина.

Якщо правда щодо ситуації із захопленням заручників не надто разюче відрізняється від того, що ми знаємо – або про що здогадуємося – вже зараз, то російська влада мала б шанс з честю вийти з неї. Бодай спробувати – нехай і ціною тяжких зусиль. І без брехні. Однак спокуса надати все у якнайвигіднішому світлі, використовуючи можливість контролю над інформацією, - виявилася незборимою. Мова, вочевидь, навіть не про спокусу, а про звичку, або й діагноз, корені анамнезу якого – щонайближче, в радянських часах. Але поведінка російської влади не є чимось унікальним. Україні теж є що згадати – бодай лайнер авіакомпанії “Сибирь” чи житловий будинок у Броварах. Якщо вже не казати про все, що оточує зникнення Георгія Гонгадзе та наступні події.

В цьому пост-радянський простір не є винятком із загального правила. Спокуса контролювати і “коригувати” інформацію, назагал, характерна для тих, хто має залежні від неї інтереси – і відчуває у своїх руках необхідні для цього важелі. Американські літаки бомблять афганське весілля лише по тому, як їх обстрілюють таліби, які причаїлися неподалік. Віце-президент не має нічого спільного з корупційним скандалом в одній з своїх фірм-партнерів. Багдадський диктатор причетний до хімічної та біологічної зброї, а як ні – то до співпраці з Аль-Каєдою. Колумбійські повстанці є мало не наркобаронами, тоді як колумбійські ж військові, отримуючи гроші з Вашингтона, не мають жодного відношення до парамілітарних банд. Не-союзні керманичі виявляються кровожерними тиранами, а дружні – твердими лідерами (“сучий син, але – наш сучий син” є винятком, допущеним у хвилину розслабленості). І таке інше.

Брехня, чи (якщо вам до вподоби менш різкі вирази) викривлення інформації – ясновельможна спокуса, яка майже неминуче виникає у влади. Бодай - у критичних і загрозливих ситуаціях. І не всім вдається проти неї встояти. Та й не всі вважають за потрібне. Таким чином можна не лише полегшити вирішення проблем, а й іноді зберегти обличчя, а іноді – отримати дивіденди. Часом – цілком матеріальні. І ще – уникнути відповідальності, отримавши до того ж свободу рук. “Війна все спише”.

Вимоги до мас-медіа "фільтрувати" свою інформацію в критичних ситуаціях – слушні, допоки мова йде про збереження життя та здоров'я людей. Не варто показувати терористам, як до них підкрадається спецназ, а людям – як помирають інші люди (КРУПНО). Але всі обмеження, що виходять за ці рамки – від лукавого. Відсутність чи мовчанка журналістів не дозволяє співставляти факти і твердження, аналізувати ситуацію – віддаючи її на поталу виключно “професіоналам”; врешті-решт, робити висновки та визначати ступінь відповідальності. Саме так потроху створюється криве дзеркало, яке дуже скоро може перетворитися на задзеркалля. Особливо в умовах, коли війна – перманентний стан; а саме такою є “війна з терором”. До того ж, так створюється замкнене коло: до силових дій – терактів - нерідко вдаються тоді, коли не мають змоги донести месседж про вимоги чи проблеми іншими шляхами. А з кожним терактом таких шляхів – меншає.

І саме тому війна – за межами суто оперативно-технічного контролю – не суперечить ані свободі висловлювань, ані інформації. Якщо ж ця свобода шкодить війні – це біда війни, а не свободи. І саме тому для російської влади – не спецназу, і не лікарів, а передусім влади - операція на Дубровці є провалом. Дозвольте моралізаторську банальність: Брехня – це приниження. Влада знову пішла на приниження власних громадян, на дезінформацію родичів заручників та, можливо, навіть на смерті потруєних. Намагаючись навіть не врятувати, а - покращити свій імідж. Знову піддавшись ясновельможній спокусі – збрехати, і примусити брехати.