Сьогодні слово – журналісту з Харкова Олексію Муратову

« КОВЧЕГ-2» ЯК КРОК ДО ДОВІРИ





Так, кожне слово з назви цієї статті потребує пояснень. І я їх, безперечно дам, але спочатку маю сказати, що написати її мене спонукала низка запитань від редакції електронного журналу “Детектор медіа” щодо проблеми політичної цензури в Україні. Ось вони, ЗАПИТАННЯ:

1. Що є фундаментом політичної цензури, політичного тиску на ЗМІ, а також їхньої залежності від держвлади в Україні?

2. Як можна довести факт цензури?

3. Як протистояти цензурі та тиску на власному робочому місці журналіста?

4.Якими можуть бути корпоративні дії щодо цензури та тиску (журналістів та власників ЗМІ)?

5.Якою має бути профспілка працівників ЗМІ?

6.Хто з боку влади може бути союзником журналістів у боротьбі проти цензури?

Як на мене, то У ТИХ ЗАПИТАННЯХ МІСТЯТЬСЯ І ВІДПОВІДІ НА НИХ...

І НОВІ ЗАПИТАННЯ



Хіба запекла боротьба за “держвладу” між владолюбцями, які звуться “політиками”, не є підЄрунтям для використовування зброї, - холодної та гарячої, вогнепальної та, вибачаюсь за неологізм, словоспалювальної, тобто цензури?

А щодо доведення факту цензури, то, коли її існування вже є фактом і для цензора і для журналіста і для читачів, то кого ще треба переконувати?

Цензура на власному робочому місці журналіста? На власному! Ось де, здавалося б, вирішення проблеми! Але ж як його здобути, те місце? І як позбутися самоцензури, притаманної людям, яким є що втрачати?

Так, добре було б створити такий собі корпоративно-профспілковий комунізм у окремо взятій журналістській державі, здатний перетворити життя його послідовників на рай, та чомусь одразу згадується рядок з Корана про шлях до пекла, побудований з гарних намірів.

Влада? Чи буде вона боротися? Безумовно! За тих, хто з нею, і проти тих, хто бажає її змінити на іншу. І найрізноманітнішими методами. Саме існування політичного рингу передбачає, як і в світі фізичних єдиноборств, наявність різних рівнів змагання на ньому: “аматорського” (боротьба за жорсткими правилами), “професійного” (бійка за менш обтяжливими законами) та принципово позазаконного (знищення суперника будь яким чином). Не кажу, що ми вже знаходимося на найвищій сходинці останнього рівня, бо маємо досвід радянської цензури, але важко заперечувати наше надто швидке просування у тім напрямку.

То що ж воно виходить? Замкнене коло? Журналістика, яка обслуговує політичну силу (будь яку!), просто приречена на участь у боротьбі за владу, на підцензурний стан (у тій або іншій формі), на тотальну недовіру до її праці з боку суспільства та на сумнівну честь вважатися стародавньою професією, схожою на ту, якою займаються повії.

Отже чергова

КРИЗА?



Так. І я навіть гадаю, що вона не є лише українською. Адже скрізь у світі діє приблизно одна й та сама модель керування державою. І схожа вона на сюжет крутого тріллера, дія якого відбувається на кораблі в бурхливому океані. Одна частина людей на ньому спить, друга – насолоджується їжею та розвагами, третя – обслуговує обидві перші, мріючи помінятися з ними місцями, а решта з жахом спостерігає (власними очима та за допомогою телебачення, радіо, інтернету та інших ЗМІ) за бійкою між якимись особами, що бажають хоч трішки потриматися за штурвал. І це у той час, коли практично некероване судно (капітан теж заклопотаний виборчою, пробачте, “штурвальною” кампанією) ось-ось зіткнеться з якимось із рифів. Хто ж врятує? Кому довіритися?

СУЧАСНЕ СУСПІЛЬСТВО ХВОРЕ НА ДЕФІЦИТ ДОВІРИ, -



сказав мені якось відомий лікар, психолог та письменник Володимир Леві, автор книг-бестселерів “Мистецтво бути собою” та “Мистецтво бути іншим”, коли я попросив його під час телевізійного інтерв’ю сформулювати головну проблему нашого часу. – Ніхто нікому і нічому не вірить!

Ну що тут заперечиш? Фальшиві трасти, банки, фірми, брехливі політики, корупція, знеціненість “чесного слова” у взаємовідносинах між людьми, - все це дійсно, на жаль, ознаки нашого сьогодення. Але все ж треба зрештою колись прокинутися, виповзти з брудного трюму, з дискотеки або з-за телевізора в кают-компанії, щоб все ж вирішити питання власної безпеки. Чи дуже кортить головою об скелю?

Щодо мене особисто, то я б довіряв лише експертам, талановитим фахівцям, представникам духовної та інтелектуальної еліті суспільства, які відрізняються від решти населення тим, що можуть не лише дивитися на оточуючі проблеми, а й здатні, маючи неабиякі знання та розвинену інтуїцію, бачити шляхи їхнього подолання. Хай яскраві особистості займаються своєю справою, яку вони люблять понад усе. Хай обговорюють між собою проблеми економіки, техніки, культури, науки. Хай обЄрунтовують заходи, які збережуть нас від невігласів, від шахраїв, від цензури...Хай розв’язують численні кризи: економічні, екологічні, освітні, медичні, інформаційні... Хай ті, кого звуть мозком та душею суспільства, спілкуються з Вищими Силами та відповідають на віковічні питання про те, що є гарним, а що веде до прірви. Хай собі виконують функцію доброякісної голови суспільного тіла. Хоч риба і псується починаючи з голови, але й живе завдяки їй.

Проблема є лише в тому, що інтелектуали якщо і спілкуються між собою, то здебільшого на вузько фахових форумах і конференціях. Ці люди самодостатні і не створюють профспілок та політичних партій. Вони не бажають марнувати час у сесійних залах парламентів і з жахом та співчуттям дивляться на нудні ритуали, якими заповнене життя президентів. Отже треба визнати, що, на жаль,

НЕ ІСНУЄ ЗКООРДИНОВАНОЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ЕЛІТИ.

Але ж вона має бути! Має, бо не годиться, щоб ноги або руки вирішували, в який бік дивитися очам, щоб черговий матрос біля штурвала визначав мету нашої подорожі на кораблі, щоб найняті за суспільні кошти водії держави могли спрямовувати її куди їм заманеться...Потрібна така сила, яка б могла суттєво впливати на дії шановних керманичів, і яка б не була від них залежною. То ж навколо чого можна об’єднати відомих науковців, політологів, мистецтвознавців, економістів, філософів та інших експертів? Гадаю, що навколо спільної системи цінностей, яку я б назвав

“ВИСОКА ЯКІСТЬ ЖИТТЯ”.



І не треба зараз визначати остаточно, що саме вкладено в ці слова, крім Господніх заповідей. Зрозуміло що йдеться про гуманізм, духовність, про соціальну та матеріальну захищеність людини та й взагалі про безпеку для життя в усіх сенсах.

Отже мету сформульовано. І задля її досягнення залишилося тільки відповісти на вічне питання:

“ШО РОБИТИ?”.



Добре усвідомлюю, що зараз висловлю думку, за яку буду безжально битий багатьма принциповими борцями проти PR-журналістики, адже я пропоную розпочати не чергову акцію протесту , а PR- кампанію для провідних (і не лише вітчизняних) експертів з найболючіших (і найцікавіших) проблем сьогодення. Я переконаний, що треба створювати Трибуну Довіри до Інформації, завдяки якій суспільство зможе нарешті почути і побачити розумних, ніким не заангажованих людей, що не претендують ані на парламентські, ані на урядові місця, і повірити в їхню чесність, порядність та професійність. Чи вплине така Трибуна на владу? Сподіваюсь, що так. Вибори поки ще ніхто не скасовував.

Дехто спитає, чи є прецеденти? Є. Продовжуючи порівнювати суспільство з кораблем, що гойдається на хвилях в океані, згадаймо Ноя і його Ковчег, де було зібрано усе, що потрібно для рятування світу. А хіба не настав час здійснити і наш, український, проект, який я зовсім нескромно назвав “Ковчег-2”, і зібрати (віртуально) докупи найцінніше, що ми маємо: талановитих людей? Цей цікавий міждисциплінарний, популярний і водночас професійно-коректний, електронний мультимедійний журнал має стати, за задумом, Полем Довіри до Інформації в інтернет-просторі, де буде і вищезгадана Трибуна.

Звичайно, я розумію складність втілення цієї ідеї, але я також знаю, що , як казав герой Р.Баха, “Кожне бажання надається тобі разом із силами, що необхідні для його здійснення. Можливо, однак, для цього тобі треба буде попрацювати”. Отже запрошую відгукнутися тих, кого зацікавив цей проект і кому кортить попрацювати.



А зараз, щоб не забувся привід, з якого й написана ця стаття, я познайомлю читача з деякими документами-телетайпограмами, які випадково потрапили до мене, коли наприкінці 70-х років я працював редактором у Харківському телерадіокомітеті. Гадаю, буде корисним, коли ми

ЗГАДАЄМО ЗОРЯНІ ЧАСИ ВІДВЕРТОЇ ЦЕНЗУРИ:



*



В ТИТРАХ ЧЕТВЕРТОЙ ЧАСТИ ФИЛЬМА «ПОСЛЕДНИЙ РЕЙС «АЛЬБАТРОСА», ГДЕ УПОМИНАЕТСЯ ГАЛИЧ СДЕЛАТЬ СООТВЕТСТВУЮЩИЕ КУПЮРЫ

А. ЯРОВЕНКО

12 ФЕВРАЛЯ 1975 ГОДА

* *

*

НЕ ВИДАВАТИ В ЕФІР:

1. ПІСНІ НА СЛОВА ПОЕТА О.ОЛЕСЯ...

* *

*

ІЗ КИЄВА НР 15/8.75

ТЕРМІНОВО

ОСОБЛИВО ВАЖЛИВО

ГОЛОВАМ ВСІХ ОБЛТЕЛЕРАДІОКОМІТЕТІВ

ЗА ОСТАННІЙ ЧАС СТАЛИ ВІДОМІ ФАКТИ, ЩО ОКРЕМІ ОБЛТЕЛЕРАДІОКОМІТЕТИ НЕ ВИКОНАЛИ НЕОДНОРАЗОВИХ ВКАЗІВОК І РОЗПОРЯДЖЕНЬ ПРО ОЧИЩЕННЯ ФОНОТЕК ВІД ЗАСТАРІЛИХ НЕПРИДАТНИХ ЗАПИСІВ ДЛЯ ВИКОРИСТАННЯ, НЕ ЗРОБИЛИ ВІДПОВІДНИХ КУПЮР У ДЕЯКИХ ТВОРАХ.

НЕДАВНО МАВ МІСЦЕ ВИПАДОК, КОЛИ ПО ЛЬВІВСЬКОМУ РАДІО БУЛО ПЕРЕДАНО ЗАСТАРІЛИЙ П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНОЇ ДАВНОСТІ ЗАПИС П’ЄСИ ГАЛАНА “ЛЮБОВ НА СВІТАНКУ” БЕЗ ВІДПОВІДНИХ КУПЮР У ТЕКСТІ.

ЦЕ РЕЗУЛЬТАТ БЕЗВІДПОВІДАЛЬНОСТІ І БЕЗКОНТРОЛЬНОСТІ. РЕДАКТОР, ЩО ГОТУВАЛА ПЕРЕДАЧУ, НЕ ПРОСЛУХАЛА ЗАПИС, ЦЮ Ж ПЕРЕДАЧУ ЗАВІЗУВАЛИ СТАРШИЙ, ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОРИ, КЕРІВНИКИ КОМІТЕТУ БЕЗ ПРОСЛУХОВУВАННЯ. НА ВИНУВАТЦІВ ПОКЛАДЕНІ СУВОРІ СТЯГНЕННЯ.

ЗВЕРТАЄМО ВАШУ УВАГУ НА НЕОБХІДНІСТЬ СТВОРИТИ КОМІСІЮ ДЛЯ ДОДАТКОВОГО НЕГАЙНОГО ПЕРЕГЛЯДУ ЗАПИСІВ У ФОНОТЕКАХ, ВИЛУЧИТИ ВСЕ НЕПРИДАТНЕ І ЗАСТАРІЛЕ, РІШУЧЕ ПІДВИЩИТИ ВИМОГЛИВІСТЬ ДО ПРАЦІВНИКІВ, ПОСИЛИТИ КОНТРОЛЬ ЗА ПІДГОТОВКОЮ ПЕРЕДАЧ І НЕ ДОПУСКАТИ БРАКУ В ЕФІРІ, НЕ ЗАЛИШАТИ ЖОДНОГО ВИПАДКУ БЕЗ ВІДПОВІДАЛЬНОГО СТАВЛЕННЯ ДО ПІДГОТОВКИ ПЕРЕДАЧ БЕЗ НАЙСУВОРІШОГО РЕАГУВАННЯ.

А..ЯРОВЕНКО

15.8.75р.