Денис Гранчак народився 26 січня 1977 року в Бердичеві. У 2003 році закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Грав у Київському театрі юного глядача на Липках і в Одеському академічному музично-драматичному театру імені Василька. Знімався в серіалах «А життя продовжується», «Тільки кохання», «Гвардія», «В полоні у перевертня», «Доброволець» та інших. Має перший розряд із боксу та плавання, також займався футболом, фехтуванням і мішаними бойовими мистецтвами.

— Денисе, розкажіть, як саме ви опинилися у війську та де наразі проходите службу.

— 10 березня 2022-го, після того, як відправив сім’ю за кордон, я пішов до військкомату в Чорноморську. Там трохи здивувалися, коли дізналися, що я актор і що при цьому хочу добровільно піти в армію. Проте посміхнулись і сказали: «Ну, якщо ви так хочете, то ми випишемо вам повістку». Пізніше зателефонували: «Приходьте». Усі необхідні речі вже були зібрані.

Денис Гранчак

З військкомату нас забрали на збірний пункт, де ми дуже швидко пройшли ВЛК. Бо людей було дійсно дуже багато і ВЛК проходили майже формально. Там зі мною поспілкувалися, також здивувалися моєму рішенню, коли дізналися, що я актор. А далі я потрапив у 126-ту бригаду ТРО, в якій служу і воюю дотепер.

Ми починали виконувати бойові завдання в Миколаївській області. Потім у нас була ротація, а надалі нас перекинули в Херсонську область. Ми брали участь у її звільненні. Росіяни відступали, а ми йшли за ними. Заходили в Херсон і йшли далі. І зараз ми вже два роки перебуваємо «на нулі» та виконуємо бойові задачі на Херсонському напрямку.

— Ви обирали частину чи вам було все одно, куди піти служити?

— Я взагалі не думав, куди можу потрапити. Я просто прийшов і сказав, що хочу захищати батьківщину і свою сім’ю. А де я опинюсь і куди потраплю — мене не хвилювало. То вже як складеться доля. А доля краще за мене знає, де мені потрібно опинитись і куди мені потрібно піти.

— Як ви від бійця пройшли шлях до командира роти?

— Спочатку я був командиром відділення в нашій роті. Річ у тім, що у 1995–1997 році я відслужив два роки у Львові у стройбаті й отримав тоді звання сержанта.

Денис Гранчак під час строкової служби в армії

І коли я прийшов у бригаду, то мені сказали: «Ну, якщо ти сержант, то будеш командиром відділення». А оскільки в мене є вища освіта, мені пропонували піти вчитися на офіцера. Я, чесно кажучи, з урахуванням мого бойового досвіду, хотів працювати з психологічним станом людей. Проте на курси з морально-психологічного забезпечення я не потрапив і тому вивчився на командира взводу. Після навчання я повернувся в частину на посаду заступника командира роти з морально-психологічного забезпечення. Але в нас саме тоді почались активні бойові дії й у тій обстановці я допомагав командирові роти з усіх питань. І згодом, з жовтня 2023 року, мене призначили командиром роти.

— Вам важко мотивувати людей на виконання бойових завдань, підтримувати їхній моральний стан?

— Хай там як, але за три роки на війні у всіх є «вигорання». Бо ти не просто перебуваєш десь у тиловій частині… Та й у тилових частинах, я певен, люди також «вигорають». А тут після виконання всіх бойових завдань люди дуже втомлюються психологічно, морально, фізично. Я це знаю і розумію, бо відчуваю те саме. Наприклад, раніше, коли я з сім’єю не бачився по кілька місяців, мені це було якось легше переносити у психологічному плані. Зараз хочеться ці проміжки часу скоротити, щоб скоріше побачитися з рідними. Тому доводиться з людьми постійно розмовляти, постійно їх підтримувати, якось мотивувати. Тому що людям дійсно важко. Але ми тримаємось і продовжуємо виконувати задачі. Бо розуміємо, що інакше не можна.

— Ви вже майже три роки перебуваєте на фронті. А більшість ваших колег у тилу продовжує працювати в театрі, знімаються у якихось серіалах. Можливо, ви відчуваєте до них якусь образу за це?

— Ні, в жодному разі. Я чесно скажу, я вважаю, що в кожного свій шлях у житті. Я вважаю, що кожен сам приймає рішення: може він чи не може вчинити так у певній ситуації. Я, наприклад, не зміг не піти в армію. Я не зміг спостерігати збоку, як інші воюють і захищають нашу країну. Так, я невійськова людина… Вірніше, був на початок війни невійськовою людиною. Але моє серце відгукується на такі виклики…

Денис Гранчак

Щодо образ до тих, хто не вчинив так само, як я… Ні. Я не відчуваю ніяких образ. Так, я також хочу повернутися з цієї війни й знову працювати режисером і актором, грати у виставах, зніматись у кіно. І я впевнений, що так і буде. Для всього є свій час, і я пройду свій шлях і повернуся, дай Боже, живим і здоровим. Здоровим, наскільки це можливо після трьох років того, що мені довелося пережити. І буду працювати, буду займатись улюбленою справою та додавати в професію той досвід, який я отримав на війні.

А ще я хочу допомагати відновлюватись іншим людям, які також повернуться до мирного життя після війни…. Та й тим, хто перебуває в тилу, також потрібна буде психологічна допомога. Вони пережили свої трагедії. Україна постійно перебуває під обстрілами й люди постійно в стресі, особливо жінки й діти. І це моя основна задача, яку я ставлю перед собою після війни, — допомогти таким людям повернутися до звичного способу життя. І я хочу, щоб ті актори й режисери, які не пішли в армію, також це розуміли й відчували. Що цим людям потрібна допомога.

— Колеги вам допомагають якось?

— Річ у тім, що я зазвичай не викладаю дописів у соцмережах про те, що збираю гроші на якісь потреби для свого підрозділу. Було пару разів, що ми на щось збирали кошти й люди нам допомагали. Але я не відстежую, хто саме і скільки нам задонатив. Є люди, які періодично цікавляться, як у мене справи, чи просто пишуть мені, що раді, що я живий (посміхається). Є хтось, хто бере на себе якісь зобов’язання. У мене є собака, якого я врятував, можна сказати, зі справжнього пекла. Так одна молода актриса взяла на себе зобов’язання постачати для неї їжу. Вона каже, що хоче хоч чимось мати можливість нам допомагати. І це дуже зворушливо і дуже приємно.

— Цікаво, чи часто вам і вашим побратимам доводилося рятувати тварин у зоні бойових дій?

— Так ми всі, хто тут, на нулі, намагаємося рятувати тварин. Не секрет, що на війні багато бруду. Війна негарна. Вона не схожа на ту війну, яку показують у кіно. Але при всьому цьому на війні у людей прокидаються якісь особливі чисті почуття. На війні люди безкорисно допомагають один одному і рятують тварин, навіть інколи ризикуючи своїм життям. Це надихає — і слава Богу, що це є. Хтось забрав собі котів, хтось собак. Хтось передав тварин додому своїм дружинам. Це постійно відбувається. От тільки мишей ми не любимо (сміється). З мишами у нас була не дуже приємна історія. Я, напевно, цей запах мишей ніколи вже не забуду, бо їх навколо тисячі. І вони вигризали та знищували все. Навіть підкладку в касці вигризли.

Але і тварин не завжди вдається рятувати. Собака, про якого я згадував, у мене вже другий. Перший мій пес, якого я свого часу врятував, загинув. Наступив на «пелюсток» (протипіхотна міна ПФМ-1. — «ДМ») і підірвався. Можливо, таким чином він урятував моє життя або чиєсь інше. Коли ми йшли за росіянами в Херсонській області та заходили на їхні позиції, то там було багато різних собак і котів, яких вони просто кинули. Ми їх годували, називали по-своєму. Бо тварини ні в чому не винні та вміють бути тобі по-справжньому вдячними. Але річ у тім, що собаки й коти можуть демаскувати наші позиції. Вони не можуть постійно перебувати в укритті. І росіяни, коли спостерігають за місцевістю, розуміють: якщо в якомусь місці є собаки й коти, то там, напевне, є і люди, й можуть «накрити» вогнем цю місцевість.

— Зараз, після майже трьох років на війні, вважаєте себе професійним військовим?

— Ні… Можливо, тому що я все одно себе вважаю насамперед актором. Це моя основна професія, до якої я цілеспрямовано йшов усе життя, яку люблю та без якої я не уявляю свого життя. Для мене головне — мистецтво. А в армії я тому, що це мій обов’язок як громадянина і чоловіка. Я тут, тому що йде війна, тому що на нашу землю прийшов ворог. Але попри все те, через що мені довелося пройти, я хочу повернутися після війни в професію. І всім своїм хлопцям я також постійно кажу, що вони повинні думати про те, чим будуть займатися після того, як повернуться з війни. Не потрібно будувати якихось конкретних планів, бо ми не знаємо, що з тобою може статися через хвилину. Але думати про те, як ми повернемось і як будемо жити, потрібно. Бо я знаю, що коли люди повернуться після війни, у них ще довго буде цей ПТСР. І якщо надалі ти не плануєш пов’язувати своє життя з армією, то треба готувати для себе якийсь плацдарм для своєї душі, для свого тіла в мирному житті.

Денис Гранчак

— А чому свого часу ви вибрали саме акторську професію?

— Я завжди хотів бути актором, і у мене не було в цьому питанні жодних вагань. Скільки я себе пам’ятаю, я цим «горів», хотів грати на сцені. Мені подобалося бути в центрі уваги, доносити до людей якусь інформацію, якісь думки. Мені подобалося розказувати в компаніях анекдоти, хоча зараз я їх уже не розказую. А раніше я з будь-якого анекдоту міг зробити маленьку виставу. І мені це подобалося. Тому в мене не було жодних сумнівів щодо того, чим я хочу займатися після школи.

— Проте, наскільки я знаю, в акторську професію ви потрапили не одразу.

— Так. Уперше я спробував вступати до інституту імені Карпенка-Карого у 1995 році на курс до Миколи Рушковського. Але тоді там залишалося одне вільне місце — і Микола Миколайович мене не взяв. Після цього я відслужив в армії, повернувся до рідного Бердичева і через два роки пішов до театральної студії, щоб хоч якось підготуватися до вступу. А далі знову поїхав вступати до Києва — і там Микола Миколайович мене згадав і спитав: «Денисе, а чому ви не кажете, що вже вступали до нас?». І після цього він узяв мене до себе на курс на бюджет і я навчався в нього з 1999 по 2003 рік.

— Як вважаєте, ваша акторська доля склалася успішно?

— Я вважаю, що вона ще складається й у мене ще багато чого попереду. Я така людина, що якщо мене щось не влаштовувало, то я без вагань змінював звичайний перебіг життя. Або щось міняв заради своєї сім’ї, щоб бути поряд зі своїми рідними.

Денис Гранчак із дружиною Іриною та синами Левом та Север'яном

Я, наприклад, міг би й надалі працювати в Києві та розвивати свою акторську кар’єру саме там, але я поїхав до Одеси. Хоча на той час я в Києві був досить затребуваний у театрі, й у кіно в мене все також складалося досить непогано. Були головні ролі й епізодичні. Не завжди цікаві у творчому плані, але цікаві як заробіток. Я вважаю, що все в мене було добре.

Головне в акторській професії те, як ти сам себе відчуваєш. Головне — не здаватися, не складати руки, не сумніватися в собі. Якщо ти хочеш працювати в професії, якщо ти дійсно професійно ставишся до партнерів, до своєї роботи, — у тебе все вийде. Я взагалі вважаю, що кожна людина, якщо вона цього дійсно хоче, може розвиватись і досягати поставлених цілей. І в мене справді все було чудово в професійному плані, проте насамперед мені було важливо бути разом зі своєю сім’єю. Але потім почалася пандемія, а далі війна, й тому з акторською професією довелося на деякий час розпрощатися.

— Знаю, що ви й спортом займалися досить наполегливо.

— Так, я багато займався спортом. І навіть на війні продовжую займатися. Були випадки, коли я на «нулі» брав скакалку і стрибав, хоча за сто метрів від мене були вибухи. Можливо, це збоку виглядає якось відчайдушно. Але мені було потрібне якесь фізичне та психологічне розвантаження — і заняття спортом мені якраз і допомагали в цьому. З цією війною я багато чого пропускаю, зокрема й у спортивному плані. А я все життя займався спортом, мені цього також не вистачає.

— Як ви встигали професійно займатися спортом і професійно займатися мистецтвом?

— Я просто для себе пропрацював свою схему, як мені це поєднувати. Я перестав ходити в якісь зали, де раніше в колективі займався боксом, плаванням або футболом. І став займатися сам. Мені цікаво займатись одному, коли я сам на сам із собою, зі своїми думками, зі своїм тілом. І саме від цього стану я ловив кайф.

Денис Гранчак

— А ваша родина повернулася з-за кордону?

— Так, вони повернулися. Після трьох із половиною місяців розлуки ми вирішили, що сім’я може повернутися. Вони самі це відчули, самі цього захотіли — й для мене це дуже важливо. Тому що я знаю, що вони поруч, що мені є куди приїхати, побачитися з рідними й відчути їхні тепло і любов.

— Наскільки важлива для вас для ваших побратимів підтримка рідних, знайомих із тилу?

— Дуже важлива. Будь-яка посилка, будь-який малюнок, будь-які смаколики, які нам передають люди, заряджають нас енергією. Ми розуміємо, що люди це роблять не для того, щоб просто поставити собі «галочку», що вони щось зробили для фронту. Люди намагаються поділитися з нами своєю енергією, своєю вірою в перемогу, віддячити нам, за те, що ми тут… Це дуже сильно відчувається. І це дуже важливо.

Денис Гранчак із дружиною Іриною

— Якийсь особливо зворушливий подарунок від своїх рідних можете згадати?

— Якраз перед Новим роком мені дружина передала ялинку, яку зробили у школі, де навчався мій старший син і зараз навчається молодший. Вона прикрашена цукерками та має живлення від батарейок. Її можна ввімкнути й вона світиться — і це дуже гріє навіть у темному і холодному бліндажі.

Фото з особистого архіву Дениса Гранчака