2000 рік. Інститут журналістики Київського держуніверситету імені Тараса Шевченка, другий курс. Моя найтендітніша однокурсниця Людмила Юрченко прийшла разом із чоловіком Олегом, щоб познайомити нас, студентів, зі своїм новонародженим первістком — донечкою Олесею. Я дивлюся на рожеве личко немовляти з величезними блакитними оченятами, переводжу погляд на Люду й дивуюся: така юна, немов шістнадцятирічна дівчинка, а вже мама.

Люда й Олег завжди здавалися мені особливими. Ніби вони прийшли до нас з іншої епохи — дуже щирі, дуже справжні. Вони були активними членами патріотичних організацій і вже тоді говорили винятково українською. Це не виглядало штучно — це було природною частиною їхнього життя, їхнього світу.

Минуло чверть віку. Люда — мама вже п’ятьох дітей: 24-річної Олесі, 21-річного Святослава, 18-річного Тараса, 14-річного Устима та 10-річної Христини. І вона — вдова. Вдова героя.

45-річний Олег Юрченко з позивним «Кий» загинув під Бахмутом в одному з безлічі запеклих боїв із рашистськими окупантами рівно рік тому — у січні 2023-го. Мені важко уявити той біль, який відчула Людмила, коли дізналася про смерть свого чоловіка — батька п’ятьох дітей, які обожнювали свого тата, однодумця, друга, коханого.

Олег Юрченко на фронті

Ця публікація — шана патріоту, українському громадському активісту, військовослужбовцю, офіцеру Збройних Сил України, лицарю ордена Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно) та кавалеру ордена «За мужність» III ступеня (2019) Олегу Юрченку. Це також можливість для Людмили зберегти пам’ять про свого чоловіка, розповісти, яким він був — чоловік, який маючи п’ятьох дітей, пішов захищати Батьківщину в найгарячіших точках фронту та віддав своє життя за те, щоб Україна вистояла у війні з російською нечистю.

— Людмило, розкажи, будь ласка, вашу з Олегом історію кохання. Як зародилися ваші стосунки та що, на вашу думку, стало основою для такого міцного зв’язку між вами?

— Ми з Олегом були знайомі з дитинства, років із шести. Я деякий час жила у бабусі в селі на Київщині й ходила в підготовчий клас місцевої школи, де навчався Олег. Пізніше переїхала до Василькова. Коли приїжджала до бабусі на канікули, ми час від часу бачилися. Я з 14 років була закохана в Олега, то були почуття з першого погляду. Але в підлітковому віці він зустрічався з іншою дівчиною, тож я залишалася осторонь. Пізніше, коли він служив у армії, їхні стосунки припинилися. Якось через деякий час після повернення Олега з армії ми випадково зустрілися в маршрутному автобусі. Я тоді вже навчалася в Інституті журналістики, а Олег працював у міліції. Розговорилися, домовилися зустрітися. Пам’ятаю, саме в ті дні у нас було студентське свято — День першокурсника. Після святкового концерту я поїхала додому з подругами, і до нас приєднався Олег із друзями. Та домашня вечірка й стала для нас доленосною — відтоді ми з ним практично не розлучалися. Невдовзі Олег заслав сватів — і ми одружилися. Сталося це 6 червня, тобто в День журналіста! Тоді я ще була на першому курсі. На церемонії вінчання я була в українському народному вбранні. А коли вже розписувалася, то я одягла весільну сукню. Олег не мав, на жаль, вишитої сорочки. Ми вишили його першу сорочку разом на хрестини першої доньки.

— Ви стали батьками доволі рано й на одній дитині вирішили не спинятися. Чи вдавалося тобі, багатодітній мамі, залишатися в професії?

— Я намагалася не полишати професію. Було важко, але я старалася. Мене, так би мовити, «занесло» в дитячу літературу. Я була дописувачкою журналу для дітей і юнацтва «Крилаті». Він виходив у діаспорі, але редагувався в Україні. Згодом його повністю перенесли до України, переформатували, а мене обрали… головною редакторкою. Тепер сама навіть дивуюся, як встигала і журнал редагувати, і сім’ї приділяти належну увагу. П’ятеро дітей — це не лише велике кохання. Це ще й повна довіра до чоловіка, впевненість у тому, що він завжди буде поруч — як морально, так і фінансово. Олег був для мене в житті всім. Знаючи, що він завжди поряд, мені не було страшно нічого. Деякі популярні віяння цього часу, згідно з якими жінка, мовляв, повинна сама себе забезпечувати, а витрати ділити навпіл, нас із ним відверто дивували. Якби я запропонувала Олегу ділити все порівну, точно би образився. Він був вихований в інших моральних цінностях, і для нього це було б ударом по чоловічій гідності. Його постійна підтримка давала мені впевненість у міцності нашої великої родини. Він завжди дбав про мене, про дітей, про наш спільний дім, багато працював, робив усе можливе для сім’ї. Ми зростали разом — крок за кроком. Починали, як і більшість молодят, практично з нуля. Але розвивалися — як у фінансовому, так і в інтелектуальному сенсі — невпинно й цілеспрямовано. Ми були справжньою командою, яка пройшла шлях від зовсім незаможної молодої пари до подружжя, що виховало п’ятьох дітей і збудувало власний будинок. Ми були дуже щасливі. Навіть селище, в якому ми жили неподалік від Києва, мало назву — Щасливе. Хіба то випадково?

Родина Юрченків

— Не сумніваюся, що Олег був прекрасним батьком. У чому це полягало?

— Головне, що він учив дітей на власному прикладі, давав багато настанов. У нас, журналістів, особливе ж ставлення до значення слова, чи не так? Так ось, деякі висловлювання Олега можна було розбирати на цитати. Приміром, він часто повторював: «Не знаєш, що казати, — кажи правду». Олег учив дітей бути чесними й справедливими, був дуже вимогливим як до себе, так і до них. Якось нещодавно найдоросліша з наших доньок Олеся приїжджала до нас у гості й наша найменша — Христина — пожалілася, що не хоче йти до школи, бо болить горло. Олеся усміхнулася й відповіла: «О, це тебе тато до школи не водив. Болить горло — не хвороба, якщо немає температури!». Олег завжди вимагав дисципліни й відповідальності. Він хотів, щоб діти усвідомлювали свої обов’язки та відповідали за свої вчинки. Але якщо щось не виходило, він завжди підтримував. Під час навчання в школі я допомагала дітям із мовою та літературою, а Олег — із математикою та фізикою. Він міг доступно, крок за кроком, пояснити, як розв’язати найскладнішу задачу.

— Людмило, з самого початку створення вашої родини ви були дуже патріотичними. Чи були якісь складнощі в цьому процесі?

— Ми виховували дітей в українському дусі, й це інколи дійсно було непросто. Олеся навчалася в школі в центрі Києва та була чи не єдиною ученицею в класі, яка поза уроками спілкувалася винятково українською. Там, де було потрібно, ми з Олегом рішуче боролися за те, щоб Олеся могла вчитися рідною мовою, щоб і гуртки, і позашкільні заняття проводили українською.

Згодом до цієї ж школи пішов і Святослав. Уявляєш, після першого ж дня навчання він прийшов додому і запитав: «А Київ — це точно українське місто?». Як з’ясувалося, в школі він не почув жодного слова українською, окрім як на уроках. У нашій родині не було місця російській мові чи російському контенту. Ми створили простір, де діти могли рости й виховуватися в українському середовищі, де наша мова й культура були не просто атрибутами, а природною частиною повсякденного життя.

— Мені відомо, що Олег був глибоко відданим своїй справі й активно займався патріотичним вихованням молоді. Як його діяльність впливала на вашу сім’ю, на атмосферу в домі та на виховання ваших дітей?

— Олег завжди був людиною з великим серцем і непохитною любов’ю до України. Його патріотизм не був показним — він проявлявся в кожному вчинку, в кожному слові. З 1998 року Олег став активним членом Спілки української молоді (СУМ), і це було для нього не просто членство, а спосіб життя. Ми часто разом із дітьми брали участь у різноманітних таборах, мандрівках і вишколах, виховуючи в них любов до Батьківщини та повагу до нашої історії. На початку 2000-х Олег очолював київський осередок СУМ, а з 2007-го по 2009-й роки був скарбником Крайової управи. З 2009 року він повністю присвятив себе національно-патріотичному вихованню молоді, впроваджував освітні програми, організовував гру «Сокіл» («Джура») та керував Центром національного відродження імені Степана Бандери. Олег був людиною, яка знаходила рішення там, де інші бачили лише проблеми. Його енергія, відповідальність і відданість надихали багатьох. У 2010-му році він став членом ОУН (Організація Українських Націоналістів, бандерівців) і виконував спеціальні доручення під псевдо «Щасливий». І, знаєш, це псевдо йому справді личило. Попри всі виклики та труднощі він завжди залишався людиною з відкритою душею, світлим поглядом і щирою посмішкою. Його патріотизм передався й нашим дітям. Він учив їх любити свою землю не лише словами, а й прикладом. Він показав їм, що Україна — це не просто територія на карті, це наш дім, який потрібно захищати, шанувати та розвивати. І я вдячна йому за це. За кожен день, коли він був поруч, коли він учив нас любити нашу країну так, як любив її сам.

З 1998 року Олег Юрченко був активним членом Спілки української молоді (СУМ)

— З такою позицією й не дивно, що Олег був активним учасником Євромайдану.

— Усе почалося набагато раніше. Ще у 2004-му році Олег брав активну участь у Помаранчевій революції. У 2013 році після побиття студентів 1 грудня також вийшов на Майдан. Там вони з побратимами сформували Четверту козацьку сотню, де Олег став заступником сотника, хоча часто бував і за головного.

Тоді я була вагітна Христиною, нашою п’ятою дитиною. Це був дуже важкий період: я погано почувалася, сильно нервувала, постійний стрес давався взнаки. Вагітність проходила непросто. Але Олег не міг покинути сотню — він узяв на себе відповідальність і не відступав від неї. Уже було небезпечно їздити містом, адже майданівців активно відловлювали посіпаки влади Януковича. Під час сутичок у Маріїнському парку Олега поранили «беркутівці». Це було кульове поранення. Коли він повернувся додому і зняв бушлат, той був рясно подірявлений кулями. На щастя, чоловік був у бронежилеті й це його врятувало. Після подій у Маріїнському та розбиття Самооборони Майдану, коли здавалося, що Майдан може програти, Олег сказав мені виїхати з дітьми за кордон, щоб уберегти нас від можливих репресій. Сам же він готувався до боротьби в підпіллі. Ми поїхали до Польщі. Пам’ятаю, як дивилася на розстріли Майдану по польському телебаченню. Це було нестерпно — від нервів і переживань я потрапила до лікарні. Коли Майдан переміг, Олег приїхав до нас. Я була в лікарні, а діти залишалися з чужими людьми. Він не міг залишити нас у такій ситуації.

— На жаль, після завершення Євромайдану рашистські нелюди розпочали проти України війну, яка триває й досі. Зрозуміло, що людина з таким неймовірно високим відчуттям патріотизму та любові до рідної країни, як твій Олег, не міг залишитися осторонь…

— Після Євромайдану Олег отримав пропозицію працювати в СБУ. Але його дуже турбувало те, що в зоні АТО хлопці воюють, ризикують життям, а він сидить у тилу. Він часто казав: «Я не можу ховатися за жіночими спідницями й прикриватися дітьми». Його не полишало відчуття обов’язку.

Згодом з’явилася можливість поїхати в зону АТО. Скажу відверто — я його не пускала. Як мати п’ятьох неповнолітніх дітей я просто не могла дати чоловіку на це згоди. Але Олег завжди шукав можливість бути корисним. Згодом йому запропонували роботу в Новоайдарській військово-цивільній адміністрації (що на Луганщині) й він скористався цією нагодою. Поїхав служити та чесно відслужив там майже три роки.

Увесь цей час ми з дітьми залишалися під Києвом, у нашому будинку в селищі Щасливе. Це були непрості роки, але ми підтримували одне одного, як могли.

Родина Юрченків

— Де вас застало повномасштабне вторгнення Росії?

— На момент початку великої війни Олег уже не працював у СБУ. Після зміни влади відбулося звільнення багатьох співробітників, і він також потрапив під ці зміни. Буквально перед самою війною йому запропонували чудову посаду — начальник служби безпеки в одній канадській компанії, яка займалася сонячними панелями. Це була престижна, добре оплачувана робота, але він встиг попрацювати там лише місяць.

24 лютого 2022 року Олег перебував у відрядженні. Я з дітьми була на Київщині. У перші години війни існувала реальна загроза захоплення Бориспільського аеропорту, тому ми переїхали до мами Олега на правий берег Києва. Згодом перебралися до моїх батьків у Васильків. Але оскільки це місто через те, що там розташовані військовий аеродром і військове училище, перебувало під постійним ракетним та артилерійським обстрілом, а навколишні ліси були переповнені диверсійними групами, Олег нам сказав їхати далі на захід України. Сам чоловік одразу пішов до військкомату. В тому, що він вчинить саме так, я навіть і не сумнівалася. Ми відразу не мали ілюзій щодо війни, розуміли, що вона буде масштабною та затяжною. Жодних «шашликів навесні» — ми були готові до реальності. А реальність була такою, що я мала рятувати наших дітей, а Олег — нашу країну. У мене були заздалегідь підготовлені документи, а ось найнеобхідніші речі ми пакували вже поспіхом, буквально на ходу. Спочатку ми з дітьми зупинилися в Тернополі, а потім вирушили до Польщі.

Олег Юрченко з донькою Христиною

— Олег розповідав вам про те, де саме він воював? Чи ділився переживаннями, якимись подробицями з фронту? Як ви підтримували зв’язок у ті моменти, коли він був на передовій?

— Знаю, що чоловік був у кількох найгарячіших точках, але приховував це від нас. Він завжди намагався нас заспокоїти: то казав, що перебуває на навчаннях, то — що тренує молодих бійців. Він запевняв, що у нього все спокійно і відносно безпечно — наскільки це можливо на війні. Одного разу, коли він був на полігоні під Львовом, туди влучила ракета, і їхню казарму розбомбило. Олег кинувся рятувати боєкомплекти, виносити зброю. Це було його перше бойове хрещення. Невдовзі після цього ми побачилися востаннє — ми заїхали до нього дорогою до Польщі. Я з жахом помітила, як буквально за кілька місяців Олег став уже майже весь сивий.

Коли, приміром, він брав участь у визволенні Херсонщини, то постійно запевняв нас, що все гаразд, що він у тилу та що йому нічого не загрожує. Дзвонив нам переважно вночі. Говорив тихо, а я чула лише, як голосно цвіркуни цвірінькають у слухавку. Жодного вибуху. Я досі не знаю, як йому вдавалося обирати такі моменти для дзвінків, коли на фронті було настільки тихо. Але достеменно знаю інше: робив він це навмисно, аби ми не переживали за нього. Він беріг нас, як міг.

А потім у його бойовій біографії був Бахмут. У новорічну ніч 2023 року Олег вийшов на зв’язок. Як зазвичай, він сказав нам, що перебуває у безпечному місці. Діти зі щирим захватом показували йому по відеозв’язку, як там, де вони, гучно вибухають новорічні салюти, як красиво виблискують вогні. Вони раділи й не здогадувалися, що «салюти», тільки вже іншого, смертоносного, штибу раз по раз вибухали зовсім поруч із їхнім татом там, де той був, у фронтовому пеклі. Олег завжди намагався захистити нас від реальності війни, наскільки це було можливо.

— Людмило, наперед перепрошую за наступне запитання: як ти дізналася про загибель чоловіка? Чи було в тебе якесь передчуття в ті дні? Як діти пережили цю страшну звістку?

— Наш син Устим найбільше схожий на Олега — не лише зовні, але й за характером. Він прокинувся 2 січня дуже сумний і постійно перепитував, чи все добре з татом. Увечері ситуація повторилася — знову запитання: «Чи писав тато? Чи телефонував?». Я взяла телефон, але жодного повідомлення там не було. Я намагалася заспокоїти й дітей, і себе, переконуючи, що на війні бувають моменти, коли неможливо вийти на зв’язок. Наступного ранку все повторилося. Устим був засмучений, майже плакав. Ми вже збиралися до школи, коли з Києва зателефонувала наша старша донька Олеся. Вона повідомила про страшну звістку — тато загинув. До Олесі додому прийшли представники військкомату та сільської ради й повідомили про це офіційно. Це був суцільний жах, невимовний біль, від якого навіть важко дихати. І рана ця не загоїться ніколи. Я змушена була приймати транквілізатори. Інакше пережити церемонію прощання з Олегом, яке відбувалося в Києві на Майдані, та похорон і залишатися опорою для дітей була не в змозі. А ще стійкості додавало розуміння того, заради чого була принесена така жертва.

Ми виховувалися на героїчних сторінках з історії України, на подвигах козаків, «крутянців», упівців. Олег був причетний до козацтва, був активним у СУМі. Ми з ним добре розуміли, якою могла бути ціна бездіяльності, що може статися, коли всі ховаються по норах, а їх потім морять голодом або висилають до Сибіру. Це вже було в нашій історії, і Олег не міг дозволити, щоб це повторилося знову. Мій чоловік загинув, щоб нація вистояла, щоб наш народ мав шанс на майбутнє.

...У нашому домі стоїть портрет Олега. Наша наймолодша донечка Христинка щодня підходила до нього, запалювала свічку, молилася і розмовляла з татом. Коли ми виїжджали до Польщі під час масованого обстрілу Києва, коли змогли нарешті сісти в машину, то Христинка раптом запитала: «А ви помолилися до тата? Тато буде захищати нас у дорозі». І в цій дитячій вірі, у цих словах було стільки світла й надії…

— Людмило, чим живете зараз — ти, твої діти?

— Як жартують діти, вже третій рік ми «повертаємося» з Польщі до України. Нині живемо звичайними щоденними турботами й проблемами. Діти продовжують навчання у Польщі. Святослав місяць тому отримав диплом спеціаліста з логістики, Тарас навчається в технікумі за спеціальністю ІТ, Устим ходить до 8 класу, а Христина — до 4 класу польської школи та одночасно до 5 класу української. Олеся живе в Києві, працює режисеркою масових заходів у сфері дубляжу. Разом із друзями вона створила творчий проєкт — вони перекладають відомі іноземні хіти українською мовою та переспівують їх. Я ж працюю в школі у місті Кельце міжкультурною асистенткою, допомагаю українським дітям адаптуватися та вчитися. Крім того, я з друзями та колегами створила українську бібліотеку в Кельце, організовую культурно-освітні заходи, зустрічі, лекції та майстер-класи.

У нас є плани на майбутнє, і це допомагає не втрачати рівновагу. Зараз модно говорити, що потрібно жити «тут і тепер», але я вважаю, що потрібно також і дивитися вперед — планувати, будувати своє завтра, мріяти і йти до своїх цілей. Це допомагає вирватися з рутини й відчувати, що ти можеш впливати на своє життя, хоч трохи керувати ним, а не просто плисти за течією, за обставинами.

Олег — це ж про нього наша розповідь — завжди був для нас тією людиною, яка знала, куди рухатися, як будувати майбутнє і як залишатися вірним своїм цінностям. Його приклад живе в наших дітях, у їхніх вчинках і мріях.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.