Ігор Курус, для „Детектор медіа” Дискусію «Детектор медіа» про фундамент та засоби протистояння політичній цензурі та політичному тиску в українських ЗМІ сьогодні продовжує Ігор Курус.

Осіння дискусія щодо того, чи існує в Україні цензура, очевидно, зайшла в глухий кут. З одного боку, журналісти довели суспільству, що вона таки існує. З іншого – окремі представники влади її заперечують. Влада є владою, які б персони її не уособлювали. Можна згадати, як у 1995 році було знято з ефіру Національної телекомпанії новостійні програми виробництва ММЦ-Інтерньюз. В січні 1996 року з ефірними проблемами зіткнувся творчий колектив телекомпанії “Нова мова”. Тоді О.Ткаченко і М.Княжицький теж писали обурливі звернення. Що сьогодні?

Можливо, єдиним і останнім аргументом, який зможе переконати владу в існуванні цензури, є страйк журналістів. Це буде круто! Нарешті журналісти об”єдналися – напишуть газети. А що далі? На мою думку, думку екс-журналіста, сьогоденна солідарність творчих працівників ЗМІ сягнула ще одного “піку” фахового порозуміння. Але владі важко доказати те, чого вона не хоче бачити. Хоча дискусія можлива. Для випуску пару. Після зникнення Георгія ми всі очікували чуда. Але чуда не сталося. Через якийсь час все забулося, і ми розійшлися по своїх кутках. Хтось і далі бореться, хтось служить владі.

Пишу ці слова через страх, що наше суспільство вкотре не зможе переступити через поріг самозбереження. І цим порогом знову стає галас натовпу, який сподівається, що його загравання з владою йому допоможе; який розказує про революційну доцільність чи політичну недоцільність, який боїться ще раз втратити невинність, не хоче давати використати себе одним - не зважаючи на те, що пізніше його використовують інші, тощо. На мою думку, єдиним виходом з цієї кризи є тверезий аналіз ситуації та розробка адекватних заходів.

Через відсутність достатньої інформації не буду вдаватися до аналізу розвитку, чи занепаду, друкованих ЗМІ. Зупинюсь на телебаченні, яке мені ближче. Яке і стало поштовхом до відкритого обговорення існування політичної цензури в Україні.

Мабуть, кожен із телекритиків, думаючи про, так званий, телепростір держави, задає собі одні і ті ж питання. Чому влада може контролювати майже усі крупні телекомпанії? Адже влада не є ні власником цих компаній, ні співзасновником, ні інвестором. Чому телекомпанії з іноземними інвестиціями виконують волю чиновника? Чому держоргани легко керують інформаційними потоками? Чому зникають опозиційні телеканали, які користувалися популярністю? Чому це відбувається?

На жаль, публічної відповіді на ці запитання ні журналісти, ні політологи, ні політики досі не дали. Натомість ми спостерігаємо бажання різних сторін перекласти винну на опонентів. Чи, навіть, використати ситуацію з користю для себе. Зверніть увагу, пересічний українець не розуміє, що відбувається. Він спостерігає якісь дивні натяки, обурливі коментарі та дитячі аргументи на незрозумілі події. Він не знає, при чому тут він. Та йому, по-великому рахунку, байдуже, чи буде більшість чи буде меншість, чи приїде до нас якийсь високопоставлений представник, чи хтось кудись поїде. Він знає інше: що влада повинна працювати чесно, держава повинна робити все можливе для збагачення кожного її громадянина, а ЗМІ виконувати свою головну функцію – інформаційну. В цілому, як на мене, пересічному громадянину не цікава дискусія, яка зараз відбувається в Інтернет-виданнях щодо ЗМІ. Тому все, що ми пишемо - це внутрішня дискусія. Давайте не дурити один одного. Не видавати бажаного за дійсне. Все одно народ нас не зрозуміє, а колеги не повірять.

Встановивши та зафіксувавши наявність цензури, в першу чергу необхідно визначити причини появи цього небезпечного явища, а не вступати в дискусії, “хто є ху”. Насамперед треба виокремити кілька складових цензури, які стали базою для нинішніх поневірянь ЗМІ і, на мій погляд, утворюють своєрідний трикутник з економічних, політичних та правових чинників.



Аналізуючи в кінці 90-х років економічні аспекти розвитку телерадіоінформаційного простору, я звернув увагу на те, що в м. Одесі місцеві телекомпанії пропонують рекламні послуги за набагато нижчими цінами, ніж ці ж послуги оплачуються в інших містах – мільйонниках. Я був дуже здивований тим, що на ціноутворення впливає не велика кількість телекомпаній, які ділили на той час місцеві телеканали, а активна фінансова політика місцевих органів влади. Якщо ви пригадуєте, тоді майже усі телекомпанії ділилися на два табори: “за Боделана” і “за Гурвіца”. Відповідно ж до своїх політичних уподобань, телекомпанії отримували фінансову підтримку незалежно від свого статусу і складу засновників. Пізніше, з “виживанням” Гурвіца з Одеси, “його компанії” змушені були або припинити існування, або змінити господарів, як це відбулося з телекомпанією “Одеса +”. Однак методи залишилися.

Це лише один із прикладів взаємодії влади та ЗМІ, яка практикується в Україні. Зрозуміло, що така взаємна любов виникла не спонтанно. Це відгомін початку зародження приватних телеканалів, які згодом вишукували будь-які можливості вижити. Оскільки при хаотичному розвитку аудіовізуального медіа-простору економічні чинники не враховувалися, то, зрозуміло, діяли інші принципи.

Приймаючи неадекватні рішення, найвищі державні органи на початку зробили кілька непродуманих кроків. Станом на початок 2000 р., канали мовлення ділили між собою 1/5 усіх телерадіоорганізацій. Скажімо, поділ телерадіоканалів між 3; 4 і навіть 5 телерадіокомпаніями породжував конфлікти та перерозподіл частот, що ми могли спостерігати протягом останніх двох років.

Зникненню ж малих телекомпаній передували принципи нарахування ліцензійного збору за видачу ліцензії на телерадіомовлення, встановлені Кабміном ще у 1995 році. До-речі, вони діють і досі, навіть після прийняття Конституції, яка запроваджує виключно законодавче регулювання діяльності засобів масової інформації. Але не це найприкріше. Небезпеку несуть самі принципи, за якими при нарахуванні ліцензійного збору базовою є вартість оренди технічних засобів мовлення Концерном РРТ. В наслідок цього склалася ситуація, коли вартість ліцензійного збору нараховувалася без врахування основних комерційних параметрів діяльності телерадіоорганізацій, таких, як тривалість дії ліцензії, чисельність аудиторії тощо. Слід сказати, що в наслідок такої фінансової політики телерадіоорганізації досі сплачують ліцензійний збір, неадекватний реальному поверненню коштів. Додамо до цього, що влада досить часто лобіює інтереси окремих ЗМІ. Отже, такі дії державних чиновників призводять до залежності телерадіоорганізацій від фінансування органами державної влади чи окремих фінансово-економічних та політичних структур.

У найбільш скрутному становищі опинилися місцеві телерадіоорганізації, які працюють у відносно менших містах, де рекламний ринок важко порівняти з рекламними ринками крупних міст, загальнонаціональних та регіональних каналів мовлення.

Приклад:

Місто	Чисельність населення на 1 січня 2000 року	Вартість ліцензії з розрахунку 20 год. мовлення потужність передавача 1 кВт	Вартість рекламного повідомлення на ТБ за 1 хв.	Необхідний час для повернення затрат ліцензійного збору з розрахунку 9 хвилин на годину мовлення.
Київ	2624000 мешканців	36 985 грн.*1.3 = 48080	600 грн.	80 хвилин рекламного часу, або 8 годин загального мовлення
Одеса	1011000 мешканців	36 985 грн	200 грн.	185 хвилин рекламного часу, або 21 година загального мовлення
Чернігів	313000 мешканців	36 985 грн	50 грн	740 хвилин рекламного часу, або 82 години загального мовлення
Калуш Івано-Франківської обл.	73200 мешканців	36 985 грн	5 грн.	7397 хвилин рекламного часу або 822 години загального мовлення

За такої ситуації, природно, місцеве мовлення розвивається повільніше, а також є більш залежним від “незапланованих” надходжень і часом незаконних. Розрахунки, наведені у таблиці, свідчать, що повернення ліцензійних коштів у м. Києві можливе за 8 годин діяльності в ефірі, в той же час чернігівській телекомпанії необхідно “відпрацьовувати” ліцензійні кошти протягом 4 днів, а калушській телеорганізації - 41 день. І це за умови 100% наповнення рекламних блоків, що в регіонах через незначну кількість підприємницьких структур, а також відсутність зарубіжних рекламодавців є неможливим. (Розрахунки здійснювалися за найвищими цінами на рекламу на цих каналах).

Як бачимо, першопричиною залежності телекомпаній є комплекс рішень, які приймалися держорганами, і які призвели до знищення рекламного ринку і до фінансової залежності ЗМІ. Існування в Україні телерадіоорганізацій, які дотуються з бюджету різних рівнів, призвело до низки негативних наслідків не тільки в розрізі інформаційної незалежності, але й в розрізі інформаційної безпеки держави в цілому. Керівники телекомпаній, які мають державне фінансування, не бояться занижувати рекламні розцінки, це стало, можливо, однією з основних причин подальшого розвалу рекламного ринку, а, отже, фінансово нестійкого становища усіх суб’єктів медіа ринку.

Тодішня влада не могла передбачити наслідки. Її не цікавило, що утримування чисельних штатів, котрі виробляють по 1-2 години програм, є неефективним витрачанням державних коштів, внаслідок чого Концерн РРТ на межі банкрутства. Окремі місцеві радіопередавальні центри вимикають передавачі через відсутність електроенергії. Владу досі не цікавило, що інформування громадськості про свою діяльність через малопопулярні “свої” ЗМІ має нульовий ефект, оскільки поширення інформації обмежується малочисельною аудиторією і має високу ступінь недовіри.

З іншого боку, маючи власні “пропагандистські центри”, державні органи влади закривали очі на фактичну приватизацію цілої групи ЗМІ фінансово-політичними структурами, які наввипередки обслуговували владу на всіх рівнях. Але ж треба пам’ятати, що прийде час, коли інформаційна зброя стане найефективнішою, а конституційний лад в кризових умовах все важче і важче забезпечувати традиційними силовими методами. Також практика показує, що дуже часто сьогоднішні соратники влади можуть працювати проти неї. А влада, відповідно, проти них. Думаю, тут ілюстрацій непотрібно – їх всі добре пам’ятають.

Підсумовуючи, можна сказати, що владні органи, з одного боку, посадили велику частину ЗМІ на фінансову “голку”, з якої в силу економічної ситуації в країні злізти майже неможливо. А іншу частину – відтиснули з економічної в політичну площину, яку пробують придушити. Таким чином, недосвідченість, неадекватна фінансова політика держорганів та небажання аналізувати наслідки своїх рішень, а також поступливість і бажання якнайшвидше розбагатіти власників ЗМІ стали основним поштовхом по перетворенню засобів масової інформації в політичних пропагандистів фінансово-політичних сил.



Наступною проблемою у розвитку аудіовізуальних засобів масової інформації в Україні став правовий нігілізм. Відповідні фінансово-політичні сили змушені захищати свої ЗМІ від небажаних проблем. В окремих ЗМІ, крім фінансових переваг, з’явилися і певні політичні преференції. Навіщо тоді виконувати закон? Адже телерадіоорганізації стають безкарними. Їх не можна притягнути до відповідальності, бо “будуть дзвонити зверху”. В першу чергу це стосується крупних загальнонаціональних каналів, які стали прикладом для менших аналогів. Скажімо, Національна радіокомпанія вже 2 роки працює без відповідних ліцензійних документів, і нічого. А в Запоріжжі суд приймає до розгляду справу про безліцензійну діяльність телекомпанії “Хортиця”, яка вже не тільки не працює з березня 2002 року, бо не отримала нової ліцензії на мовлення, а вже й перестала існувати як юридична особа. Чому? Та тому, що в країні забувають, що наша Конституція передбачає рівність усіх суб’єктів перед законом, а не перед політичним вождем.

У 1999 році було припинено мовлення ТРК “Чорноморка” за те, що керівник державного підприємства, яке надає послуги телекомпанії,(?!), не отримав відповідних дозвільних документів на використання кількох радіочастот. Нагадаю, що ліцензування радіочастот було запроваджено Постановою КМУ у 1998 році, і не могло стосуватися ЗМІ, оскільки воно суперечило Конституції України. В той же час, досі більше третини усіх передавачів УТ-1, УТ-2, УТ-3 випромінюють телерадіосигнал тепер вже без законодавчо закріплених дозволів на використання радіочастотного ресурсу. Цікаво, чи хтось чув, щоб Держкомзв”язку мав претензії до свого підрозділу - Концерну РРТ, який використовує передавачі без відповідного дозволу?

У грудні 2000 року Незалежною асоціацією мовників України були оприлюднені соціологічні опитування керівників телерадіоорганізацій. Хочу звернути увагу на окремі результати. На запитання “Чи діяльність вашої ТРО у повній мірі відповідає законам щодо ЗМІ?” ствердну відповідь дали лише 33% респондентів, інші 67% опитаних визнали, що очолювані ними телерадіокомпанії є порушниками законодавства. Як виявилось, респоденти, які вважають, що вони є законослухняними, мали на увазі лише дві статті закону “Про телебачення і радіомовлення” - 8 і 9. Про інші забули.

Виступаючи нещодавно на громадському обговорені рекламного законодавства, голова профільного комітету ВР М. Томенко зазначив, що з 31 статті Закону “Про рекламу” телерадіокомпаніями сьогодні виконується лише преамбула і ще дві статті цього закону. На що керівники провідних каналів відповіли: “Ну що ж, треба міняти закон”. І продовжують переривати рекламою фільми. Очевидним є те, що у випадку ігнорування законодавства ці компанії змушені або слухатися вказівки високопоставленого чиновника, або ж ставати жертвою компетентних органів. Третього не дано. Як ви думаєте, що зроблять топ-менеджери цих медіа, якщо їм щось порадять “з верху”? Правильно, виконуватимуть вказівки. Адже за „свободу” ( в тому числі - порушувати закон) треба платити.

Таким чином, в силу небажання виконувати законодавство, яке ще й до того є недосконалим, наші ЗМІ є залежними від держорганів, від політичної кон”юктури. Законодавчі двозначності, неврегульованість більшості процесів та звичка працювати поза законом дозволяє владі “підвісити” будь-яку телерадіокомпанію і на будь-який час. Радує те, що поки держава не застосувала всього арсеналу „правового всеобучу”. Але повірте, законодавство дозволяє ще більш витончено впливати на програмну політику ЗМІ. Просто чиновники, які за це відповідають, не до кінця прочитали законодавство, або ще не використали свій креативний потенціал. Тому в недалекому майбутньому можна буде очікувати, що, крім „темників” і перевірок ДПА”, можуть застосовуватися більш тонкі “підходи”. Сьогодні можна будь-яку телерадіокомпанію не тільки змусити інформувати населення „як треба”. Її можна юридично чи фінансово “опустити на дно”, а пізніше викупити за копійки. І такі, чисто “приватизаційні” підходи до ЗМІ, вже почали застосовуватися.

З огляду на це, можна виділити найбільш популярні сучасні форми управління вітчизняними ЗМІ

Традиційні форми	Новітні форми
СпівзаснуванняЗМІ Інвестування ЗМІ	Правовий пресинг Інформаційне забезпечення ЗМІ Рекламне забезпечення ЗМІ Програмне забезпечення ЗМІ

Чому так? Вивчаючи активність парламенту та профільного комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації з 1990 року, фахівці звертають увагу, що останній закон через цей комітет “пройшов” у 2000 році (!).Це Закон України “Про радіочастотний ресурс”, який законодавчо затвердив оскаржуваний Незалежною асоціацією мовників України принцип подвійного ліцензування телерадіомовлення. Тобто, тільки ускладнив життя аудіовізуальним ЗМІ. Після проведення „бархатної революції” в парламенті, протягом двох років, депутати не внесли жодної поправки до інформаційного законодавства. На запитання „чому?” - є лише одна відповідь. Тому, що більшість керівників телерадіоорганізацій не вимагали змін, а владі вони непотрібні. Зміни для влади навіть небезпечні, оскільки запровадження виважених, обЄрунтованих, чітких і зрозумілих правил діяльності ЗМІ облегшить долі власників та керівників телерадіокомпаній, а, отже, вони можуть стати некерованими, реально дистанціюватися від політики. В цьому контексті є зрозумілою формула, чому окремі сили проти того, щоб активна журналістська спільнота співпрацювала з профільним комітетом Верховної Ради України.

Відповідаючи на питання вищезгаданого опитування: “Чи вважаєте ви нині існуючу систему законодавчих та нормативних актів щодо діяльності ЗМІ достатньою?” - 100 % опитаних керівників аудіовізуальних ЗМІ відповіли “Ні”. Ми повинні розірвати цей трикутник. Тому за умови відсутності коштів, та небажання політико-фінансових сил відпустити ЗМІ у вільне плавання, ми повинні готовити термінову зміну інформаційного законодавства. Це не є новиною. Про зміни законодавства говориться вже роками. Тому давайте не говорити, а працювати.

На мою думку, парламентарі терміново повинні внести ряд поправок до законодавства, які стосуються процедури набуття власності, ліцензування, діяльності та, особливо, контролю за ЗМІ. Потрібно чітко встановити, за які порушення відповідальність несе юридична особа - засіб масової інформації, а за які - фізичні особи. Необхідно розтлумачити низку термінів, таких як: ретрансляція, власний та національний продукт тощо. Маю сподівання, що політичні сили, які виступають проти цензури, підтримають внесення змін до законодавства. І саме ці зміни стануть поворотним моментом у стосунках: влада – ЗМІ – суспільство.

На закінчення хочеться звернутися до усіх журналістів, менеджерів, і, в першу чергу, до власників мас-медіа, які досі “сумніваються” в існуванні цензури. Шановні, всі на розробку законодавчої бази, її широкого обговорення і гарячого лобіювання в парламенті! Спробуйте уникнути того, щоб завтра з вами поступали так, як поступають сьогодні з іншими. Адже від любові до ненависті - один крок.

Ігор Курус, для „Детектор медіа”

От „Детектор медіа”. – Напоминаем нашим читателям вопросы дискуссии «Детектор медіа» и ждем новых откликов:

1.Що є фундаментом існування політичної цензури, політичного тиску на ЗМІ, залежності ЗМІ від держвлади в Україні?

2. Як можна довести факт цензури?

3. Як протистояти цензурі та тиску на власному робочому місці журналіста?

4. Якими можуть бути корпоративні дії щодо цензури та тиску?

5. Якою має бути профспілка працівників ЗМІ?

6. Хто з боку влади може бути союзником журналістів у боротьбі проти цензури?

Читайте також:

То чи житиме «пацієнт»?