Український танцюрист, блогер і модель Назар Грабар брав участь у шоу «Танцюють усі», знімався у кліпах групи «Врємя і Стєкло» й інших виконавців, був учасником шоубалету групи та співачки Світлани Лободи. Після початку повномасштабного російського вторгнення разом із братом Іллею долучився до лав ЗСУ. Під час служби вів свій канал у тіктоку, який мав 300 тисяч підписників. Після отриманого поранення та загибелі брата був демобілізований. Наразі займається волонтерством. Є засновником благодійного фонду імені Іллі Грабара.

— Назаре, ви — танцюрист, актор, ветеран, волонтер, блогер, медійна особистість. А ким ви самі себе вважаєте та відчуваєте?

— Зараз, якщо чесно, то я відчуваю себе геть вимотаним, бо у мене не було жодного вихідного дня, мабуть, уже три тижні. Я ледве тримаюся на ногах. Ким я себе вважаю? Це складне питання… Я напевне водночас є всім, що ви перерахували. І не тільки. Це мій стиль життя. Я ніколи не сидів на одному місті. І до війни, і тим більше зараз. Навіщо бути кимось одним, якщо ти можеш бути ким завгодно? Я намагаюся постійно рухатись і, як правило, різними напрямками. До речі, наступного місяця я лечу у Брюссель до штаб-квартири НАТО, де буду представляти нашу країну саме як волонтер-ветеран.

— І отримаєте чергову порцію цькування, як після поїздки в Японію?

— Та я вже звик до цього. Частина українців, на жаль, ще ментально не підготовлена та не може адекватно реагувати на події сучасності. У них залишилися стереотипи радянського мислення. Мислення, якого вже давно потрібно було позбутися. Ці люди не можуть дивитися спокійно, коли «у сусіда хата біла, у сусіда жінка мила».

— Тобто на цькування та надмірну зацікавленість медіа ви не звертаєте особливої уваги?

— Зараз уже ні. Я маю занадто великий особистий життєвий досвід, щоб якось реагувати на цькування або нервуватися через те, що про мене десь напишуть. Я все це пропускаю повз себе.

— Як ставитеся до того, що вас називають «секс-символом ЗСУ»?

— Я думаю, що нині такий «титул» щодо мене вже не актуальний. Так мене називали у медіа, коли я служив в ЗСУ та вів свій канал у тіктоку. Зараз я на тікток «забив» повністю. Мені це зараз нецікаво. Коли я служив, коли був на фронті — тоді це для мене було своєрідною віддушиною. Я намагався таким чином якось розвеселити себе та підняти дух побратимам. Зараз не відчуваю у цьому потреби. Для мене взагалі дивно чути, що є якісь подібні «титули», коли йде така страшна війна. Тим більше, що я не робив нічого такого, щоб мене так називали, я не робив нічого провокативного. Я просто записував якісь смішні, дурні речі, щоб хоч якось розслабитись. І мене дуже тішить, що мої побратими мене підтримували у цьому. Їм це теж було прикольно.

— А як командування реагувало на таку вашу медійну «діяльність»?

— Нормально. У нас були адекватні командири. Тим більше, що подібна моя медійність ішла на користь нашій роті. Завдяки моїм медіа ми під час останньої ротації зібрали грошей на два пікапи й придбали їх перед поверненням на позиції. Саме на одному з цих пікапів мене згодом вивозили у тил після поранення. Отак буває.

Вручення Назару Грабарю почесного нагрудного знака Головнокомандувача ЗСУ «Сталевий хрест»

— А у якій частині ви служили?

— Спочатку ми з братом подалися до Закарпатської ТрО та пробули там п’ять місяців. Перша моя ротація на Донбас була саме в складі підрозділу територіальної оборони. Ми повоювали. Потім, коли нас відвели з фронту, ми вирішили перевестися до ЗСУ. Вважаю, що мені пощастило, бо надалі я потрапив до 101-ї окремої бригади охорони, яка підпорядковується безпосередньо Головнокомандувачу та Генштабу Збройних Сил. Тобто на той час ми напряму підпорядковувалися Валерію Залужному. Починав я служити як стрілець, потім був гранатометником, а звільнився у запас уже з посади командира штурмового відділення.

Ілля Грабар і Назар Грабар

— Бачив вашу армійську світлину, де у вас на броніку дві наліпки з різними позивними — «Панама» і «Рейнджер».

— «Панама» — це позивний мого брата. Після того як він загинув, я зняв наліпку з його позивним із його «броніка» й повісив на свій. А «Рейнджер» — це мій позивний.

Ілля Грабар, брат Назара Грабаря

— Як його отримали?

— Коли ми проходили військовий вишкіл, то я самостійно навчався за книжкою «Підручник рейнджера». Ця книга використовується як навчальний посібник при підготовці рейнджерів армії США й у ній описана тактика ведіння бойових дій малими групами. Оскільки я постійно носився з цією книжкою, то саме через неї мені й дали такий позивний.

— Адаптуватись у цивільному житті після війни, після загибелі брата було важко?

— Неймовірно важко...  Коли мене після поранення відправили відновлювати здоров’я, то перші два місяці я «не просихав». Я постійно пив. Я не міг спокійно дивитися на ту реальність, яка мене оточувала. Але мене «підкосила» не війна, а саме втрата рідного брата. Я не був до цього готовий. Це була не перша моя ротація на Донбас і я до цього вже багато чого надивився, але втрата найріднішої людини вибила мене з колії. Я просто не знав, як мені жити далі. Це був для мене дуже важкий період. І щоб вийти з цього стану, я зрештою вирішив піти до психолога. Він мені певною мірою допоміг. Крім того, я розумію, що алкоголь проблеми не розв’язує. Пияцтво — це шлях в нікуди, а алкоголь — це найбільший депресант.

Ілля Грабар і Назар Грабар

— Зараз ви почали зніматися в кіно. Я знаю, що ви маєте багатий досвід зйомок у різних телевізійних проєктах і музичних кліпах як танцюрист. А як себе відчуваєте як актор ігрового кіно?

— Ви, напевне, не дуже добре знаєте мою біографію. З 2018 року до кінця 2019 року я навчався в Америці в Іванни Чабак. Вона викладачка акторського мистецтва і саме вона була моїм майстром. У неї свого часу навчалися Геллі Беррі, Бред Пітт, Джим Керрі, Шарліз Терон, Єва Мендес і ще ціла купа голлівудських зірок. От я навчався саме у неї та грав у театрі у Лос-Анджелесі. Тобто з акторською освітою у мене все нормально. Як і з досвідом роботи на знімальному майданчику. В Україні моїм першим великим проєктом став серіал «Відступники». А до цього я вже понад рік знімався в проєктах англійською мовою. У мене є два серіали виробництва Amo Pictures, орієнтовані на світовий ринок, де я грав саме англійською мовою. Ці серіали знімають в Україні, але люди їх дивляться по всьому світові. Коли я виїжджав за кордон, то люди мене впізнавали там саме за цими серіалами. До речі, у зв’язку з цим у мене були певні проблеми на зйомках «Відступників». Я зрозумів, що для мене грати українською мовою важче, ніж англійською. Оскільки я навчався акторської майстерності та грав до цього англійською, то бувало, що інколи забував у кадрі якісь українські слова. Або у мене проскакували якісь росіянізми.

Назар Грабар на зйомках серіалу «Відступники»

— Але ж упоралися?

— Так. Я дуже серйозно поставився до цього проєкту. Бо у «Відступниках», напевне, вперше моє обличчя і зовнішність навмисно не сексуалізують. Мій герой тут не такий собі красунчик, у якого все класно і який живе без будь-яких проблем. Це сім’янин, який свідомо бореться з покидьками, які, на жаль, є наразі у нашому суспільстві.

Спочатку я брав участь у кастингу на одну роль, а мене у підсумку затвердили на іншу. Мені телефонує кастинг-менеджер і каже: «У мене є дві новини: гарна і дивна. Гарна — тебе затвердили, дивна — не на ту роль». Роль, на яку я пробувався спочатку, була написана начебто точно під мене. Але я припускав, що маю мало шансів її отримати, бо зі своїм гарненьким обличчям (посміхається) я не виглядаю як колишній військовий. Тому мені дали іншу роль, яка спочатку була другорядною. За описом це повинен був бути непримітний, пузатенький чоловік, віком під 50 років. Але цю роль переписали вже під мене. І зробили мого персонажа одним із головних героїв. Це було приємно. Тому я віддався цьому проєкту максимально й намагався робити в кадрі все, що я можу, якнайкраще. І до того ж партнери постійно мені допомагали, щось підказували. У нас була дружня атмосфера.

Назар Грабар на зйомках серіалу «Відступники»

— У вашій фільмографії я звернув увагу ще на одну стрічку, повнометражний фільм про війну «Мишоловка», який вийде на екрани наступного року. Кого ви там граєте?

— А мене там не буде видно. Я кастингувався на головну роль у цій стрічці. На кастингу там була дуже важка сцена. Я її «зробив» так, що режисер під враженням навіть закурив у кімнаті. Він на мене дивиться і питає: «А де ти, кажеш, був на війні?» Але мене не затвердили. Як мені потім сказали, режисер хвилювався, що у мене мало досвіду, й сумнівався, що я зможу потягнути повнометражний фільм, де весь сюжет концентрується навколо головного героя, який постійно в кадрі один. Я залишився у проєкті, але з’являюсь у цьому фільмі в кінці. Коли головний герой чує мій голос: «Усе скінчилося, брате» і бачить тільки мій силует. Там навіть не видного мого обличчя.

— Це справжнє диво, коли людей рятують так, як у цьому фільмі. А в реальному житті на війні ви були свідком подібних випадків, які можна назвати дивом?

— (пауза) Напевне те, що ми з хлопцями вижили під час нашої першої ротації на Донбас, можна назвати дивом. Я тоді отримав контузію від вибуху танкового снаряда. Нас жорстоко «кошмарив» кулемет із російського БТР і здавалося, що вижити під таким вогнем було неможливо. Ми евакуювалися пішки — 15 кілометрів із гранатометами на спіні. Ми поскидали тоді все, всі речі. Відходили полями, посадками. Бо на нас пре «техніка» та розстрілює нас з усіх стволів — а у нас немає чим її зупинити. За всіма законами в той день ми вижити не мали. Але вижили. Це було в травні 2022 року.

— Як ви вважаєте, взагалі зараз доречно знімати кіно про війну?

— Зараз — ні. Доречно буде після війни. Навіщо людям дивитись у кіно на ті жахіття, які вони й так бачать у реальному житті? Зараз потрібно знімати кіно про красу та кохання. Про те, чого людям не вистачає, про що вони мріють.

— Чим займається ваш благодійний фонд?

— Фонд займається допомогою дітям. Після втрати Іллі ми вирішили назвати фонд його ім’ям, щоб він був янголом-охоронцем для дітей. З самого початку була ідея — спрямувати роботу фонду на підтримку дітей, які хочуть розвиватись, але не мають для цього можливостей. Ми з братом самі з маленького села, і мама нас постійно відправляла то до спортивних секцій, то до репетиторів, щоб вивчали музику, англійську мову. Але часто у нас не було можливостей для цього, та ми намагалися хоч щось робити. Тому ми планували допомагати таким дітям, які не мають змоги розвиватись у тих напрямках, які їм цікаві.

Назар Грабар з учнями Школи №130 міста Києва імені Данте Аліг'єрі, яким допомагає БФ імені Іллі Грабаря 

Але зараз фонд розширив сферу роботи. Ми намагаємося підтримувати всіх, хто потребує допомоги. Допомагаємо школам та інтернатам, дітям, які потребують інклюзивного навчання. Ми закуповуємо підручники українською мовою, побудували баскетбольний майданчик у Бородянці та назвали його на честь Іллі.

Відкриття баскетбольного майданчика імені Іллі Грабаря

Зараз будуємо ще два майданчики: один спортивний і один дитячий. До речі, у Японію я літав саме тому, що наш благодійний фонд був організатором першого Фестивалю української культури в Токіо. Ми хочемо, щоб японці дізналися більше про Україну, про наші традиції, про те, що тут у нас зараз відбувається. і також долучилися до донатів і допомоги нашій країні.

Назар Грабар на Фестивалі української культури в Токіо

Фото: з особистого архіву Назара Грабаря та пресслужби кінокомпанії Sfera Film