Коли повномасштабна війна охопила Україну, мільйони її жителів змушені були залишити свої домівки в пошуках безпеки. Серед них — і Віталій Тарасенко, журналіст, письменник і колишній футболіст. Він був головним редактором газети «Київський футбол», кореспондентом «Спортивної газети» та телепрограми «Доброго ранку, Україно!» на Першому національному телеканалі, шеф-редактором по Україні німецького журналу «Східний кур’єр».

Як кінематографіст Тарасенко став лауреатом міжнародного конкурсу документального кіно за фільм про долю колишнього гравця київського «Динамо» Євгена Похлєбаєва. А ще він є автором дев’яти книжок, десята вже в роботі. Роман Тарасенка «Межа» потрапив до номінації «На видноті всього світу», а сам автор тричі ставав лауреатом Всеукраїнського літературного конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Як футболіст Тарасенко був вихованцем футбольної школи «Динамо» (Київ), виступав у другій лізі чемпіонату СРСР за команди як «Фрунзенець» (Суми), «Спартак» (Житомир), «Новатор» (Маріуполь), «Звейнієкс» (Лієпая, Латвія), «Саірмє» (Багдаді, Грузія) та інші.

На початку війни, після того, як чергова російська ракета впала біля їхнього будинку в центрі Києва, Віталій прийняв рішення евакуювати сім’ю за кордон. Знайомі покликали до Ірландії, але так далеко рідні не наважувалися вирушати без нього. Тим більше, що непризовний вік глави сім’ї дозволяв йому перетнути кордон. Опинившись у маленькому ірландському селищі Баллон, Тарасенко став волонтерити на підтримку України.

Про перші дні війни, втечу родини з окупації, допомогу Україні та глибокі відмінності між українцями й росіянами Віталій Тарасенко розповів у своєму інтерв’ю.

Перші тижні повномасштабного вторгнення: оборона Києва та родина в окупації

— 24 лютого 2022 року я був у Києві сам, дружина та двоє наших доньок залишилася в доволі швидко захопленому рашистами Куп’янську, де перебували в гостях. У соцмережах я бачив, як колони окупантів сунули до Києва. Я зрозумів, що їхньою метою було оточити місто: спочатку зайти з боку Ірпеня, потім кільцевою дорогою спуститися до Кончі-Заспи й уздовж набережної Дніпра дійти до Оболоні, щоб створити кільце навколо столиці. Але цьому, як відомо, завадили захисники столиці й міст-героїв Бучі й Ірпеня, які врятували Київ.

У перші дні війни центр столиці був майже порожнім, але військових стало багато. Я живу неподалік від будівель СБУ та Офісу президента, тож розумів, що саме тут можуть розгорнутися головні події. Відтак ми з сусідами заходилися робити все можливе, аби убезпечити наш будинок — барикадували стежки до них, під’їзди, сходи, вікна… Я звернувся до військових із проханням залучити мене до тероборони, надати патрони, автомат. Мені пообіцяли, але… Напевне, їм у той час було не до мене, а, може, не влаштував мій вік.

У той час усі мої думки були тільки про родину. Доньки й дружина залишалися в окупації у Куп’янську, в рашистській пастці — мости підірвані, дороги перекриті… Я не знав, як їх визволити, але намагався робити все можливе й неможливе, задіяв усі свої зв’язки. І 6 червня 2022 року цей план спрацював: мої рідні вирвалися через дамбу в Печенігах. Але ж не тільки вони — чимало інших людей із Куп’янська, а також із Вовчанська, Дворічної, Ізюма, Шевченкового та десятків інших міст і сіл теж змогли скористатися цим шляхом.

Ракетний обстріл Києва та виїзд з України

Залишити Україну, рідний Київ нас змусила ракетна атака рашистів на центр столиці в жовтні 2022 року. Одна з ракет влучила прямо у дитячий майданчик у парку Шевченка — тому самому парку, куди я майже щодня приводив своїх дітей. Не приховуватиму: роботи ставало все менше, фінансові запаси швидко танули, а родину потрібно було утримувати й захищати. Постало важке, але необхідне рішення — виїхати з України на деякий час. Ми обрали Ірландію, бо там уже був мій друг і колега, який допоміг нам знайти перші орієнтири на новому місці.

В Ірландії ми спершу опинилися в маленькому селищі Баллон за 80 кілометрів від Дубліна, де нас розмістили у спортзалі, що використовувався для тимчасового проживання біженців. Згодом нас переселили до невеличкого міста Карлоу.

Там я почав думати, чим можу бути корисний Україні тут, в Ірландії. З’явилася ідея створити футбольну команду з біженців, проводити благодійні матчі, збираючи кошти на допомогу Україні. Невдовзі в Дубліні мені пощастило зустрітися з Послом України в Ірландії Ларисою Герасько. Ми мали дуже змістовну й конструктивну розмову, під час якої я розповів їй про свій задум створити збірну команду з українців-біженців. Вона підтримала ідею, а я відчув, що можу реалізувати цей задум. Так і виникла збірна України з тимчасово захищених. Сформувати її вдалося швидко. На той час більшість гравців складали біженці з окупованих територій, які мешкали по всій Ірландії та приїжджали до Карлоу на тренування. Ці люди, як і я, шукали способу відчути зв’язок із батьківщиною. Технологічний університет Карлоу надав нам своє поле для тренувань, і кожне заняття стало для нас не просто фізичною підготовкою, а ще й способом підтримати один одного, об’єднатися навколо спільної мети якнайшвидшого наближення перемоги України.

Збірна тимчасово захищених перед грою Україна-Італія

За цей час ми провели чимало благодійних турнірів. А своєрідним тригером став матч зі збірною Ірландії з уболівальників. Ця подія привернула велику увагу: було багато інтерв’ю, широке висвітлення у медіа та, головне, чимало донатів. Завдяки цьому про нас дізналися ще більше людей і збирання допомоги значно покращилося. Ми навіть виїжджали до Німеччини та Румунії, де також організовували благодійні матчі. Кошти, речі, гуманітарну допомогу, які вдалося зібрати, передавали до Асоціації українців Ірландії, оскільки саме вона мала право офіційно приймати фінансові донати.

Приємно усвідомлювати, що не без нашого скромного внеску Асоціація змогла відправити в Україну, зокрема, 51 карету швидкої допомоги, понад 20 мільйонів євро медичного та гуманітарного вантажу, понад 140 фур із генераторами, джипами й іншою допомогою. Роботи вистачало й вистачає досі всім. І ми щиро раді, що можемо бути частиною цієї великої справи, об’єднаної навколо допомоги рідній Україні.

Автівка, яку передала Асоціація українців Ірландії

Медичне обладнання

А ще ми вважаємо за важливе постійно, через кожен матч, нагадувати світові про Україну. Під час кожної гри, при кожній нагоді лунає її ім’я. Ми виходимо на поле — і звучить: «Україна! Україна!», «Слава Україні!». Журналісти беруть інтерв’ю — ми розповідаємо їм про ситуацію на батьківщині, про важливість будь-якої допомоги нашій країні.

Федерація футболу Ірландії також знає про нашу команду й завжди приходить на допомогу, коли це потрібно.

Віталій Тарасенко

Як жителі Ірландії допомагають Україні

До допомоги Україні долучаються небайдужі місцеві жителі. Наприклад, колишній наш співвітчизник Руслан Мацарський, який, переїхавши з України до Ірландії двадцять років тому, починав із того, що мив посуд, працював одразу на кількох роботах, по кілька змін на день, згодом зміг відкрити своє перше кафе на колесах. А сьогодні його бізнес виріс до мережі закладів харчування. У 2022 році Мацарський відкрив благодійні магазини для біженців під символічною назвою «Паляниця». А ще Руслан організував відправлення щонайменше 20 фур із гуманітарною допомогою в Україну. Ця ініціатива знайшла відгук серед людей в Ірландії, дехто з яких теж приєднався до збирання коштів і речей.

Ще один приклад — італієць Маурісіо Еспозіто. Він працює шеф-кухарем у ресторані в Карлоу та, як і ми, є футболістом-аматором. Разом із Маурісіо ми виступили з ініціативою збирання речей та іграшок для українських дітей і зуміли зібрати чималий вантаж для відправлення в Україну.

Віталій Тарасенко та Маурісіо Еспозіто

Ми співпрацюємо з Асоціацією українців в Ірландії та її керівником Сергієм Баланом. Карлоу — маленьке містечко, але в ньому вже створено філію Асоціації, і я маю честь бути її головою. Це вже більше, ніж просто підтримка на відстані — це наша щоденна праця на благо України та заради України. І ми прагнемо робимо все можливе, щоб допомагати своїй батьківщині, хоча й перебуваємо далеко від неї.

Книжка про росіян та українців

Окрім футболу та благодійництва, я багато пишу, хочу через літературу розповідати світу про нашу країну. Сподіваюся, невдовзі побачать світ і переклади моїх книжок англійською. Наразі ж працюю над своє дев’ятою книгою — «500 років війни українців із Московією, або 337 років у окупації». Чому саме такі дати? Після ґрунтовного вивчення історії України я дійшов висновку, що відлік варто починати від першого гетьмана Байди-Вишневецького, з 1550 року. Хоча архівні джерела фіксують московське захоплення чернігівських земель ще 1503 року, відлік у 500 років дає змогу побачити тривалий ланцюг визвольної боротьби українців проти Московії.

Що ж до 337 років окупації, то вони починаються з жовтня 1721 року, коли Петро І насильно приєднав українські землі до Російської імперії, дав їм принизливу назву «Малоросія», а себе проголосив імператором. До того Московія була відсталою, жорстокою державою, яка щойно вийшла з-під 300-літнього монголо-татарського іга, страждала від управлінських злочинів Івана Грозного, Бориса Годунова й інших. Росіяни, по суті, є нащадками монголо-татар — їхня культура та ставлення до людей запозичені з азійських порядків.

Віталій Тарасенко

Ми, українці, абсолютно відмінні від росіян: ми європейці, а вони — угро-фіни з ментальністю воєнних загарбників. Катерина II провела 19 воєн за час свого правління, й кожен російський цар продовжував цю агресивну політику, знищуючи все на своєму шляху. Ця жорстокість — частина їхньої історії, й ми бачимо її зараз: те, що рашисти робили в Чечні в 1994-му році, те ж саме відбулося й у Бучі у 2022-му році. Їхня поведінка — це хронічне зло. Ми ж із ними — як небо і земля.

Уся їхня історична політика спрямована на повернення України у свої обійми. Вони використовували всі можливі методи, щоб нас підкорити. Але тепер цього не буде. Ми переможемо, бо в нас немає іншого вибору. І трибунал, подібний до того, що судив німецьких нацистів, чекає на російських злочинців. Вкотре за 500 років ми надаємо Росії гідну збройну відсіч і не можемо йти на компроміси з воєнним злочинцем. Перемога буде за Україною — це наш єдиний шлях.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції

Титульне фото: Віталій Тарасенко