Євген Авдєєнко народився 2 лютого 1984 року в Сумах. У 2005 році закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого. Працював у Національному театрі імені Лесі Українки та Театрі драми й комедії на лівому березі. Знімався в серіалах «Ворожка», «Біля причалу», «Звонар», «Шлях поколінь» і повнометражному фільмі «Черкаси». Після початку повномасштабного російського вторгнення долучився до лав захисників України. Воював на Запорізькому, Авдіївському та Бахмутському напрямках. Після травми перевівся у відділ інформаційно-гуманітарної підтримки особового складу.

Тепер моновиставу «Ненароджені для війни» у виконанні актора та бійця 3-ї окремої штурмової бригади Євгена Авдєєнка показують у різних містах країни. Ця вистава складається з реальних історій бійців 3-ї ОШБр: смішних і сумних, кумедних і героїчних, але правдивих. Кілька моментів у цю виставу Євген Авдєєнко, який захищає країну від ворога з 24 лютого 2022 року, додав зі свого досвіду. Емоційне виконання та болісна тема, порушена в цій виставі, не залишають байдужими нікого з тих, хто приходить на неї.

— Євгене, мені здається, що зараз ви даєте набагато більше інтерв’ю, ніж до війни, коли постійно грали на театральній сцені та знімались у кіно.

— Так і є. Зараз, після того, як ми почали виступати з виставою «Ненароджені для війни», відчуваю до себе посилений інтерес з боку медіа. Але це логічно. Я знаю і розумію, що завдячую цим історіям моїх побратимів, які стали основою для вистави. Мені як акторові подібна увага певною мірою приємна. Але наразі я — військовослужбовець. І для мене зараз головна задача — популяризація своєї 3-ї штурмової бригади, бійцем якої я маю честь бути.

— Тобто зараз ви вважаєте себе стовідсотково військовою людиною?

— Так, бо два з половиною роки у війську — це досить великий термін, за який ти змінюєшся повністю. Тим більше в умовах війни. Але коли я граю на сцені, я користуюся тими навичками й тим досвідом, які у мене є як в актора. І намагаюся робити це професійно.

— На сцені ви — актор, який грає вистави про військове життя, чи військовий, який розказує воєнні історії, виконуючи таким чином поставлене перед ним завдання?

— Цікаве питання… Коли я на сцені — я актор. Але актор, який має військовий досвід. На сцені я вмикаю та використовую всі ресурси акторської професії. Це вистава. І щоб вона «зайшла» глядачам, просто розказувати історії недостатньо. Треба грати. Треба використовувати певні художні моменти. Треба бути актором.

— Коли отримали наказ стати до роботи над виставою «Ненароджені для війни», з якими емоціями ви поверталися до акторської професії? Чи відчували якесь полегшення, що перебуваєте в безпеці, що фронт залишився десь далеко, чи навпаки, було почуття провини, що ваші побратими там, а ви тут, у тилу?

— Ви знаєте, ані полегшення, ані почуття провини в мене не було. Я залишаюся подумки зі своїми побратимами, я всім серцем хочу бути поряд із ними. Але я вважаю, що зараз роблю дуже важливу справу. Коли я зроблю цю справу, коли виконаю цей наказ, то обов’язково повернуся до своїх побратимів. Зараз треба розмовляти з людьми в тилу, треба розказувати їм про нашу бригаду, треба розказувати про армію, про те, що дійсно відбувається на фронті. Я це роблю.

Євген Авдєєнко в моновиставі «Ненароджені для війни»

— Вистава, як я розумію, інтерактивна. Вона не виключає можливості прямого спілкування з глядачами. Чи доводилося вам під час виступу щось міняти у виставі з огляду на реакцію глядачів?

— Були такі моменти. Мене, наприклад, питали після історії про Авдіївку: а де зараз її герої, що з ними сталося далі? І я відповідав і розказував. А одного разу у фіналі я кажу що ми закінчуємо нашу виставу, готуюсь відкланятись, а дівчинка з першого ряду мені кричить: «А давайте ще!». Я відповідаю, що з задоволенням міг би ще щось розказати, але в нас є ліміт по часу, що є певна домовленість із театром, де ми виступали, про тривалість вистави. Ви знаєте, коли люди реагують, коли вони викрикують якісь репліки, звертаються до тебе, то це, напевне, головний показник того, що ми достукалися до їхніх сердець.

— Якщо подібних історій багато, чи немає планів зробити ще одну подібну виставу? Наприклад, «Ненароджені для війни 2».

— Є такі думки. А от що з цього вийде, я не знаю. Це залежить не від мене. Це залежить від обставин. Зокрема й від того, як до цього поставиться командування бригади. Я як військова людина зараз фактично виконую творчий наказ. Якщо надалі буде потреба продовжувати роботу в цьому напрямі й буде відповідний наказ, то ми його виконаємо.

— А як ви після початку повномасштабного російського вторгнення з артистів потрапили до артилеристів? За розподілом чи за власним бажанням?

— На початку війни я був у добробаті у Дмитра Корчинського. Трохи попрацював там. А потім у якийсь момент мені зателефонував мій друг Філософ, який на той час був уже у складі ССО «Азов», і каже, що в нього є кілька стареньких гармат — і запросив мене до себе в новий артилерійський підрозділ, який він формує. Як з’ясувалося потім, гармати були дійсно старенькі — 1947 року випуску, 85-го калібру. Я на той час нічого не знав ні про гармати, ні про артилерію взагалі, але я добре знав Філософа. То чому б і не спробувати? Хоча мене попереджали, що з таким калібром треба бути безпосередньо на передовій, тому по розрахунку постійно «прилітає», і тому артилеристи — це фактично самогубці й смертники. Але я все одно пішов. І за три тижні став артилеристом.

— Попередження про особливу небезпеку артилерійської служби виявилися правдивими?

— Можна сказати, що були досить неприємні моменти. Стояли ми справді доволі близько до ворога, особливо під Бахмутом. Одного разу ми якось дуже довго працювали по орках і їхній «орлан» (розвідувальний безпілотник. — «ДМ») виявив наше місце розташування. Після цього по нас дуже щільно почала працювати їхня «нона» (російська 120-міліметрова самохідна артилерійсько-мінометна установка. — «ДМ»). П’ять годин поспіль вони по нас працювали. І це було…

— Страшно?

— Так, дуже. Навіть не буду приховувати. Це дуже страшно. Ми сиділи у бліндажі й поки поряд «бухкало», то я пережив і відчув усі емоції. Це нормально. Нормально для війни. Я лежав на нарах на другому поверсі — а воно все ближче й ближче... У нас там жила кішка з кошенятами. Так от вона до мене залізла, лягла на груди й дивиться в очі. Думаю: «Що, прощатися прийшла?». Але минулося. Прямого влучання, на щастя, не сталося. Але було доволі неприємно і… справді страшно. Я бачив обличчя своїх побратимів, а вони бачили моє обличчя… Пам’ятаю, я тоді дістав якісь цукерки-смоктульки, щоб якось відволіктися. А далі це все вже стало звичним. Ми по них працюємо, вони — по нас. Це нормальний процес для війни. Це твоя робота. Її треба виконувати.

Євген Авдєєнко в моновиставі «Ненароджені для війни»

— Як вам дали псевдо Авдєй?

— Це від прізвища Авдєєнко. Коли я був у добробаті, то мене називали «Актор» і «Артист». А коли я заходив до нас у сім’ю ССО «Азов. Київ», то друг Філософ каже мені: «Слухай, “Артистів” у війську і так багато, а тебе всі знають як “Авдія”. Давай ти будеш «Авдєй».

— Ви сказали, що заходили не в підрозділ чи частину, а саме в сім’ю?

— Так, те, що ми пережили разом, пройшли разом, нас об’єднало і з’єднало. У нас одна спільна справа — і вона нас єднає. Так, ми сім’я. Дай Боже, щоб так було й у всіх інших бригадах.

— У вас на кожній руці є по татуюванню. Що вони означають і коли з’явились у вас?

— На правій руці в мене «Чорне сонце». Я вирішив його зробити після того, як уклав контракт із полком «Азов». Чесно кажучи, я їм фактично «прикрив» інше татуювання, також патріотичне, але трохи невдале. «Чорне сонце» — це, по-перше, красиво. А по-друге, в цьому символі закладені певні історичні моменти. Для мене «Чорне сонце» символізує зв’язок із нашими предками, з лицарями, які протягом віків боролися за Україну, за її волю. До речі, у Василя Шкляра є роман «Чорне сонце», присвячений саме «азовцям». А на лівій руці в мене символ «Ідея нації». Москалі стверджують, що це німецький символ «Вовчий гак», який використовували нацисти під час Другої світової війни в емблемах деяких дивізій СС. Але це не так. Символ «Ідея нації» утворений із літер «І» та «N» і не має жодного відношення до німецького символу.

— Ви в одному інтерв’ю розказували, що ваша група, в якій ви зараз проходите службу, рятувала й вивозила із зони бойових дій половецьку бабу.

— Навіть дві баби. Поки я репетирував виставу «Ненароджені для війни», група їздила за Покровськ, евакуювала звідтіля ще одну половецьку бабу та переправила її до музею у Дніпрі. Ми ж захищаємо не лише свою державу й людей, які живуть в Україні, але й свою історію, культуру. Тому порятунок цих баб — це дуже важлива справа. Бо ми повинні зберігати й захищати свою культурну спадщину, свої традиції. Росіяни після того, як захоплюють наші міста й села, одразу перейменовують вулиці, одразу ставлять пам’ятники Леніну, вони знищують усе, що пов’язане з українською історією, з українською автентичністю. Це для нас половецька баба — цінний історичний артефакт. Для них це просто каменюка, яку вони можуть розстріляти просто для розваги. Хто ж іще буде рятувати наші історичні пам’ятки в зоні бойових дій, як не військові?

— У 2014 році ви отримали звання заслуженого артиста України, а у 2023 році були нагороджені нагрудним знаком «Золотий хрест» від головнокомандувача Збройних сил України. Яка з цих двох нагород для вас важливіша?

— «Золотий хрест», звичайно. Я взагалі не хотів тоді отримувати звання заслуженого артиста і зараз цим не пишаюся. Бо це була така собі номенклатурна історія. Взагалі-то, це Михайло Резнікович мене тоді переконав, що треба отримувати звання. А мені, якщо чесно, воно було по барабану. Ця подія тоді була важливіша для моїх родичів, ніж для мене. А «Золотий хрест» — це нагорода, якою я пишаюся. Для мене була честь отримати цю відзнаку головнокомандувача.

Євген Авдєєнко

— Цікаво, а що б ви зробили, якби зараз зустрілися з Михайлом Резніковичем?

— Якби в мене був при собі пістолет, я б його вбив. Я без вагань вистрілив би йому в лоба. Бо Резнікович — це ворог. Так, він мій учитель. Він дав мені професію. Колись, коли в мене було скрутно з фінансами, він давав мені гроші, сигарети, дарував мені одяг, довіряв мені головні ролі в театрі... Але зараз він ворог України! Він як Кива, і навіть іще гірший. Резнікович — дуже розумний, професор, у нього енциклопедичні знання. І він роками був ворогом України. Я казав про це колегам у театрі, а мені не вірили… Михайло Резнікович і Дмитро Табачник роками мріяли про те, щоб тут у Києві на Хрещатику висіли російські ганчірки. Ось такі бувають зараз історії. Він мій учитель, наставник, але я зараз готовий застрелити його без вагань, бо йде війна. Страшна війна. І не має бути ніякого жалю до ворогів України, попри те, які б стосунки не були в тебе з ними до війни. Я думаю, що, сидячи там, у Росії, Резнікович страждає без роботи, без театру, без влади. Але цього мало. Він повинен страждати так, як страждають, наприклад, люди в Харкові, де ми нещодавно грали виставу. Там русня бомби постійно кидає, а люди живуть, працюють, ідуть до нас у театр на виставу… Ну як на це можна спокійно дивитися?

Фото Віталія Баранника та з фейсбук-сторінки вистави «Ненароджені для війни: театральний мілітарі stand up від Третьої штурмової»