Журналістка Анастасія Багаліка з літа 2014 року працює в команді «Громадського радіо», куди прийшла на запрошення одного зі співзасновників медіа — журналіста і правозахисника Максима Буткевича, якого нині утримують у російській в’язниці. А загалом її професійні відносини з радіо тривають із 2006-го, коли вона, студентка другого курсу київського Інституту журналістики, почала працювати в Національній радіокомпанії України (тоді так називалося «Українське радіо»). «У мене було відчуття, наче я дорвалася до журналістського життя і задихала», — згадує Настя про свій перехід із НРКУ на «Громадське радіо», дебютний ефір на якому вона провела в парі з Андрієм Куликовим.

Під час розмови з Настею ми пригадуємо події лютого 2022 року. «Ще з 2014 року я особисто очікувала продовження російської воєнної агресії. Мене так виховали, що я ніколи не чекала від росіян нічого хорошого», — каже наша співрозмовниця. Настя розповідає, що перед початком російського повномасштабного вторгнення в редакції було багато розмов про те, як у разі чого убезпечити роботу кореспондентів у східних регіонах, але плану евакуації команди не розробляли.

У 2022-му до лав ЗСУ долучилися ведучий «Громадського радіо» Василь Шандро та звукорежисер Дмитро Сміян, також нещодавно мобілізувався новинар Олексій Горячев. У переважно жіночому колективі медіа залишилися лічені ще не мобілізовані працівники-чоловіки та жінки, чоловіки яких ще не пішли до війська. Чоловік Насті також воює.

У цьому інтерв’ю ми поговорили з Анастасією Багалікою про те, як повномасштабна війна вплинула на роботу «Громадського радіо», як давати собі раду з тим, що в процесі цих трагічних подій кожен здобуває свій досвід, і чи становлять загрозу для теперішнього і майбутнього України «хороші росіяни».

— Настю, розкажіть, як ситуація в Україні протягом того часу, поки триває повномасштабна війна, вплинула на можливості мовлення «Громадського радіо». Я знаю, наприклад, що в серпні цього року ви розпочали мовлення в Покровську. Там, де «ПриватБанк» закриває свої відділення через посилення бойових дій поблизу, ви запускаєте мовлення. Чим ви при цьому керувалися?

— Через війну ми втратили деякі свої передавачі на Донеччині, актуальну й детальну інформацію про це можна дізнатися на нашому сайті. А щодо нашої мотивації мовити в Покровську, то тут варто сказати, що для людей на прифронтових територіях радіо часто стає єдиним способом дізнатися новини. Ми керувалися потребою людей у достовірній інформації, а не якимись своїми планами на розбудову мережі. Не секрет, що є престижні та непрестижні радіочастоти, розвивати свою мережу у прифронтових зонах комерційно непривабливо, рекламодавці не цікавляться містами на кшталт Покровська.

— У червні цього року «Громадське радіо» припинило вести канал у телеграмі. Які дискусії в редакції передували цьому рішенню?

— Ми ухвалили таке рішення передусім із міркувань безпеки. Насправді «Громадське радіо» не так багато втратило після того, як ми закрили свій телеграм-канал. Він не мав великої аудиторії, оскільки в нас не такий підхід до поширення інформації, як у багатьох телеграм-каналів, що мають багатомільйонну аудиторію. Охочі стежити за нами можуть це робити на інших платформах.

Анастасія Багаліка

— Як останнім часом змінилися пріоритети донорів, підтримка яких — основне джерело фінансування для «Громадського радіо»? Що з того, що ви створювали за грантової підтримки до початку великої війни, зараз стоїть на паузі?

— Якщо говорити саме про мої проєкти, то одним із таких, що втратив фінансування, став подкаст про жіноче здоров’я. Мабуть, можна було б докласти зусиль і знайти грант на його продовження, але так не сталося, і на початку російського вторгнення цей проєкт було зупинено. Також час від часу через паузи у грантовому фінансуванні призупиняється виробництво подкасту «Звільніть наших рідних», який я веду разом з Ігорем Котелянцем і який «Громадське радіо» створює спільно з Об’єднанням політв’язнів Кремля.

— У нашій пресі з’являється чимало публікацій про те, що в поточній війні всі ми маємо різний досвід, і це потенційно конфліктна ситуація, зокрема тому, що іноді комусь може бракувати чутливості, щоб адекватно поставитися до інших. Чи стикаєтеся ви з цією проблемою у своєму професійному та особистому житті?

— У моєму колективі по пальцях можна перерахувати тих чоловіків, які ще не мобілізовані, та жінок, чоловіки яких ще не пішли до війська. Купа наших колишніх співробітників також воює. Тобто я хочу сказати, що навколо мене — люди, які якщо й не переживають такий само досвід, як я, то переживають дуже схожий.

Те, що у всіх нас під час війни різний досвід, — це нормально, і багато інших суспільств уже проходили через ті випробування, які виникають у схожих із нашими обставинах. Питання в тому, який наратив підтримують медіа. Інше питання — чи ми не відірвались у створенні цього наративу від суспільства. Особисто для мене питання в тому, як балансувати одне й інше. Наприклад, якщо медіа не будуть акцентувати на взаємозв’язку між мобілізацією та нашим виживанням як нації, то суспільство може забути про цей зв’язок, бо ми, люди, так влаштовані, щоб відкидати все те, що нам не подобається.

Марина Баранівська та Анастасія Багаліка

Мені насправді прикро, коли медіа (можливо, мимовільно) якісь речі нормалізують. Наприклад, мені не подобаються жарти про ухилянтів не тому що я не співчуваю ухилянтам, а тому що ці жарти нормалізують ухилянтство як явище. Нещодавно в ефірі, який я вела, Євген Дикий сказав, що дуже здивований, що ми перебуваємо в повномасштабній війні, але все ще не маємо воєнної цензури. Може, в Україні ще запровадять воєнну цензуру, але поки цього не сталося, ми всі в медіа трохи шибанулися. Щоправда, у нас є марафон, але особисто я не хотіла б опинитися на місці його журналістів, бо їхнє фінансування залежить від доброї волі тримача бюджету, тобто влади.

— Ваш чоловік — військовий, вам також час від часу доводиться говорити з військовими в радіоефірі. Які принципи ви як цивільна і журналістка виробили для себе у спілкуванні з військовими?

— У цьому випадку мої принципи і як медійниці, і як дружини військового є однаковими. Найголовніше — більше слухай, менше лізь зі своєю «цінною» думкою. Як цивільна я маю недостатньо експертизи, тому я ніколи не буду доводити військовому, що він щось робить не так. Я не буду давати порад, якщо мене про них не питають, але цей принцип актуальний і поза контекстом війни. І, чесно кажучи, після початку повномасштабної війни я уникаю необхідності брати в ефірі портретні інтерв’ю у військових, бо не відчуваю в собі достатньо ресурсу для цього, єдиний виняток — ефіри для подкасту «Звільніть наших рідних».

— Війна триває, і коли вона завершиться, не знає ніхто. Попри це проводяться численні заходи, де вже обговорюють відновлення України після війни та наголошують, що в цих трагічних подіях українська нація переродилася. Говорять часом так, наче перемога України — це вже розв’язане питання. Мене це аж проймає, а вас? Як говорити про «позитив» від війни без пафосу?

— Мені здається, в контексті війни, яка триває, треба завжди звертати увагу на ціну, яку ми платимо весь час за це «перенародження нації». Не говорити про перемогу не можна, бо для чого ми ведемо цю війну? Щоб вижити, і вижити не просто як окремі індивіди, а як спільнота, як країна, українські медіа не повинні рити помиральні ями. Зберегти баланс між відсутністю помиральної ями, тверезим баченням дійсності та баченням майбутнього — в цьому наразі і є головний біль редакторів українських медіа.

— У вас є бачення того, який вигляд повинна мати перемога України в нинішній війні?

— Якщо говорити про суто фізичні реалії, то перемога — це відновлення нашої територіальної цілісності у кордонах 1991 року. Перемога України — це відсутність загрози з боку Росії, що фактично означає її розвал і припинення її існування в нинішньому вигляді. Можливо, наш вихід на кордони 1991-го і розпад Росії — це розведені в часі події.

Анастасія Багаліка

— Поговорімо про «хороших росіян». Дехто з них працює в українському медіапросторі. На вашу думку, чи потрібно нам будувати з ними стосунки заради досягнення перемоги над Росією?

— Особисто для мене те, що вони працюють у нашому медіапросторі, є неприємним, неприйнятним і таким, що завдає болю. Я би хотіла, щоб цього не було, але я розумію, що так є. Крім того, «хороші росіяни» створюють для Заходу ілюзію, що десь є ті, хто поки не може замінити Путіна, але колись потім неодмінно замінить. «Хороші росіяни» — це імперці, вони й не можуть бути іншими, бо вони є частиною своєї країни, вони росли в цьому дискурсі. І Навального, і його дружину, й інших «хороших росіян» я вважаю для нас загрозою, якщо вони матимуть у руках владу. Сумніваюся, що це може статися. Втім, навіть як окремі голоси вони в нашому медіапросторі також є загрозою, тому що вони відтягують на себе увагу, транслюють невигідні для нас наративи. Шкода, що ми не можемо їх повністю заткнути, бо дуже хотілося б.

— У 2019 році ви ризикнули й відкрили власне кафе з португальською випічкою. Наскільки успішним був цей досвід і чи не подумуєте ви над тим, щоб відновити цю справу?

— Це був для мене урок і корисний досвід. У Києві є пекарні, які постачають уже готові паштейш (португальські тістечка з заварним кремом. — «ДМ»), але так і не з’явилася кондитерська, де просто при тобі випікають тістечка. Коли я розпочала цей бізнес, я не розуміла його особливостей. Так, у мене була ідея, щось таке, чого не мали інші, але врешті-решт усе впирається в те, як ти організуєш процеси, чи маєш партнера, приміщення тощо. В результаті я зрозуміла, що можна й не мати класної ідеї, але досягти успіху, якщо налагодиш усе правильно. Колись мій чоловік повернеться з фронту (до речі, до повномасштабної війни він мав власний бізнес, але його довелося закрити) — і тоді ми подумаємо над тим, що робити з моєю ідеєю щодо кафе.

Фото: Максим Поліщук, «Детектор медіа»