Журналісти увійшли в раж – четверговий “круглий стіл” на тему свободи слова та політичної цензури в Україні продовжився суботньою зустріччю в Будинку вчителя, яка переросла в ініціативні збори щодо створення Незалежної профспілки працівників ЗМІ. Схоже, на вічне питання “інтелектуалів” - “Що робити?” – не лише знайдено чергову відповідь, а й вирішено, власне, працювати над цим. Близько 100 учасників зібрання почали шукати організаційні форми задля втілення в життя „Маніфесту українських журналістів з приводу політичної цензури”, відкритого для підписання 3 жовтня, і шляхом запеклих суперечок, голосувань та вишуканих консенсусів постановили: утворити оргкомітет задля юридичного оформлення профспілки. А поки “орговики” утрясатимуть формальності з реєстрацією – не зволікати, а діяти.

“У відповідь на тиск із боку влади потрібен наш тиск”, - таким був загальний висновок зборів. І, хоча й існували й інші думки стосовно визначення того органу, який мав би діяти на передньому краї боротьби за журналістські та громадянські права - наприклад, споживачів інформації - абсолютна більшість учасників проголосувала за “страйковий комітет” (проти – лише 5, утрималися – 8). Звучали думки як про потребу “реввоєнсовєта”, так і про те, що назва “страйком” відлякуватиме частину колег, не буде ідеальною в плані розкрутки цієї ідеї та стане приводом для репресій з боку влади та підконтрольних їй власників мас-медіа, головним чином провідних телеканалів. Однак, за влучним висловом Євгена Глібовицького, в разі потреби ця структура буде “і “Шин Фейном”, і Ірландською республіканською армією”.

Ідея журналістського страйку визнана крайнім методом боротьби, а “до того” на страйком покладено функції представлення інтересів профспілки у переговорах із владою, власниками й топ-менеджерами, та – в разі потреби – ініціювання форм протесту. Власне ж рішення про страйк або інші акції журналістської непокори мають прийматися загальними зборами НППЗМІ.

Загалом, “стартові” дискусії змінилися доволі злагодженими голосуваннями – склад Організаційного комітету для просування спілки лабіринтами Мін’юсту (а це, за різними оцінками, може зайняти від одного до трьох місяців) обрали майже одностайно: Данило Яневський, Альбіна Трубенкова, Сергій Гузь, Наталія Лігачова, Ігор Куляс, Віктор Уколов, Борис Гривачевський, Євген Глібовицький, Олесь Ковальчук, Андрій Шевченко, Роман Скрипін. Кандидатур до складу Страйкому було висунуто рівно удвічі більше – 22. Втім, у процесі формування цього авангардного загону виникали питання: з огляду на радикальність уже самої назви частіше звучали пропозиції висувати наперед авторитетних журналістів із незалежних видань, аніж тих мас-медіа, яким передусім необхідно боротися за свободу й проти утисків “згори”. Але ж навіщо страйкувати “Дзеркалу тижня”, “Українській правді”, “Телекритиці”, “Україні молодій”, якщо проблем із вільним висловленням думки на їхніх сторінках та сайтах не виникає? Тоді як пошук різкіших форм відстоювання своїх журналістських свобод мав би бути найактуальнішим для працівників центральних телеканалів, зокрема, “1+1”, з огляду на кризову ситуацію, що склалася зараз на “плюсах”. Та рейтингове голосування все розставило по місцях. Як і наголошував багато хто із промовців (а мікрофони, до речі, нікому, окрім ведучого Андрія Шевченка, виявилися не потрібними – всі чудово чули думку колег), страйком потрібен як сплав авторитету – аби бути представницьким “обличчям” спілки, так і включати в себе представників найбільш “проблемних” та “стратегічно важливих” ЗМІ. При цьому кожен із “страйкомівців” представляє не свій засіб масової інформації й не свій журналістський колектив, а репрезентує журналістське середовище загалом.

Отже, СК - “команда молодості нашої” - налічує 11 осіб і включає в себе: Сергія Рахманіна, Юлію Мостову, Альбіну Трубенкову, Володимира Ар’єва, Бориса Гривачевського, Євгена Глібовицького, Андрія Шевченка, Тараса Стрільчика, Олену Притулу, Олександра Кривенка та Романа Скрипіна (останні двоє – за згодою). Кожен із них отримав понад 60 голосів на користь свого представлення у страйкомі. Зібратися наступного разу вони мають уже в понеділок, аби обговорити конкретні кроки щодо реалізації запланованого.

Особисто автора цих рядків перша частина суботніх зборів не надихала на оптимістичні оцінки стосовно майбутнього цієї організації. “Як зробити, щоб ця профспілка не перетворилася на “одну з”, чергову з низки вже існуючих громадських організацій? Адже в залі є люди, на яких зареєстровано ледь не по 30 подібних структур?” – таке питання ставила, зокрема, і Юлія Мостова. Справді, важливо не “забалакати” утворення, зробити його справді дієвим, бодай у якісь мірі, адже фізично зносити існуючий політичний тиск на інформаційне поле вже просто не можна.

Залишилися питання щодо того, як “авторитети” зможуть витягувати на собі справу, в якій мали б бути зацікавлені журналісти “проблемних” каналів, радіостанцій і видань, тих, що добре переконуються “хорошими” топ-менеджерами. Однак перебіг і рішення другої частини зборів чомусь підживлюють сподівання: дещо таки повинно вийти. На страйком покладено місію “пробивання” чотирьох початкових, нескладних вимог профспілки. Їх виконання владою та керівниками ЗМІ й дасть відповідь на питання, як насправді вони – влада та працедавці – ставляться до проблеми зі свободою слова, і коли журналісти матимуть привід оголосити страйк.

З огляду на ту ситуацію, що суспільство фактично позбавлене проголошеного Конституцією права на отримання об’єктивної інформації, що в Україні існує політична цензура, яка, зокрема, насаджується Головним управлінням з інформаційної політики Адміністрації Президента та його керівником, Незалежна профспілка працівників ЗМІ вимагає:

-проведення парламентських слухань з проблем політичної цензури, за участю народних депутатів, представників виконавчої влади, Адміністрації Президента, громадських організацій та журналістів, у тому числі НППЗМІ. Розробки профільним комітетом ВР законопроекту „Про цензуру”;

-оголошення у ЗМІ мораторію на звільнення працівників із політичних та цензурних мотивів (ідеться про тих, хто підписався під “Маніфестом українських журналістів з приводу політичної цензури” та/або бере участь у створенні НППЗМІ;

-порушення Генеральною прокуратурою кримінальних справ за ознаками порушення статті 15 (третій абзац) Конституції, що забороняє цензуру (у цьому ж сенсі наголошувалося на потребі притягнення до відповідальності авторів сумнозвісних “темників”);

-доведення до суду та покарання реальних винуватців загибелі наших колег, зокрема,Георгія Гонгадзе та Ігоря Александрова.

Другий пункт – мораторій на звільнення – покликаний зменшити ступінь тієї боязні, що заважає частині журналістів приєднатися до “протестантів”. “Захищеність” же означатиме розростання лав профспілки.

Висувалася також конкретна пропозиція вимагати розформування управління інформаційної політики Адміністрації Президента - як неконституційної структури, яка зараз в обличчі свого керівника – С. Васильєва – уособлює для журналістів поняття цензури. Але пропозиція набрала на три голоси менше від необхідної кількості – вирішили, що це завдання політиків та “наслідок”, тоді як потрібно боротися з причинами.

Поки що все просто: є вимоги – будемо вимагати їх виконання. Для цього й збиралися, й обирали, і вирішували. Існування проблем зі свободою слова зараз очевидне, як ніколи. Між іншим, право на страйк теж гарантує Конституція. Пунктом 44. І гарантом його також мав би бути Президент.