Уряд, аби якимось чином виправити ситуацію за умови катастрофічного браку бюджетних коштів, запропонував ввести дорожній збір з власників транспортних засобів. Я вже мав нагоду писати, що ця пропозиція викликала бурю громадського протесту. Головна причина суспільного занепокоєння полягає в побоюванні, що отримувані гроші будуть використовувані не за цільовим призначенням. Поляки питають: куди підуть наші гроші? Зараз скидається на те, що долю дорожнього збору буде вирішено на загальнопольському референдумі. Уявити, що таке питання стає предметом обговорення на всеукраїнському референдумі абсолютно неможливо, адже дії українського уряду ніколи не враховували громадської думки. В Україні заведено “радитися з народом” з інших питань, і досвід цих “референдумів” нам добре знайомий. Однак зараз не про Україну.

У людини, бодай трохи обізнаної з історією та політичною теорією, може виникнути цілком слушне питання: а чи слід у таких випадках звертатися до “всенародного волевиявлення”? Чи є референдум ефективним способом прийняття подібних рішень? Питання вочевидь риторичні. Ще давньогрецькі філософи, котрі були свідками безпосередньої демократії у її прямому виразі, ніколи не висловлювали симпатій до демократичного усторю. Причиною, яка так критично налаштовувала щодо демократії і Сократа, і Платона, і Арістотеля, була, в тому числі, саме пряма участь всіх громадян у прийнятті державних рішень. Вони слушно зауважували, що якщо на площі замість одного дурня збереться три тисячі, рівень інтелекту від цього не підвищиться. Аби приймати рішення, пов΄язані з державним управлінням, потрібна кваліфікація, досвід і, вибачайте, розум. Сократ запитував афінян, чи не видається їм дивним, що, запрошуючи флейтиста на весілля своєї доньки, вони розпитують усіх знайомих, чи добре той грає, а державного скарбника при цьому “для об΄єктивності” призначають на підставі жеребкування? Не дивно, що представницька демократія передбачає делегування громадянами своїх прав обраним особам: це робиться, в тому числі, для того, аби рішення приймалися найбільш освіченими і кваліфікованими з-поміж громадян, які користуються довірою виборців. Звісно, це не єдина причина виникнення представницької демократії. Згадаймо досвід Французької революції, коли її творці раптом зробили для себе відкриття, що в країні з таким населенням “безпосереднє волевиявлення” народу в процесі державного управління попросту неможливе технічно. Отож проти безпосередної демократії свідчить суспільний досвід як “кількісно”, так і “якісно”: далеко не завжди “народ” у його повному складі прийме найоптимальніше рішення. Досить згадати Сократа, отруєного на підставі “безпосереднього волевиявлення”.

Не дивно тому, що тяжіння до прямої демократії сильніше дається взнаки у країнах з недостатньо усталеними демократичними системами, у країнах “молодої” демократії. Так, безпосередня демократія - це нерозвинена форма демократії, але - це демократія. Тож нічого дивного, що у посттоталітарних суспільствах, які не мають давніх традицій демократичного урядування, або відчувають загрозу авторитаризму, можна спостерігати певні “надуживання” прямим народним волевиявленням. Народ відчуває непевність щодо пропонованих владою рішень, кінець-кінцем, в таких суспільствах народ може владі попросту не довіряти. В таких випадках він відчуває потребу виступити в ролі суб΄єкта урядування і бере на себе відповідальність за остаточне рішення. Саме це ми зараз спострігаємо в Польщі. Не знаю, чи відбудеться цей референдум. Впевнений лише в тому, що уряд не керувався злою волею і бажанням обікрасти польського автомобіліста. При цьому я абсолютно не впевнений, що в разі, якщо цей референдум таки відбудеться, буде прийнято найраціональніше з точки зору суспільного інтересу рішення, адже прийматиме його величезна маса абсолютно не обізнаних щодо суті справи громадян, серед яких фахівці з експлуатації шляхів та знавці джерел поповнення бюджету розчиняться, мов крапля в морі.

Все це я оповідаю лише тому, що, як на мене, таке тяжіння польського суспільства до проявів безпосередньої демократії може бути цікаве українському читачеві. Адже наше суспільство абсолютно не довіряє владі, глибоко переконане, що влада його систематично обкрадає, і при цьому не виявляє жодного бажання якщо не керувати країною в безпосередній спосіб, так принаймні контролювати дії влади за допомогою механізмів прямого народовладдя.

Спеціально для “Детектор медіа” свої міркуваня щодо безпосередньої демократії в сучасному суспільстві погодився викласти відомий польський філософ і культуролог, Президент Польського Філософського Товариства ім. С. І. Віткевіча, професор Стефан Симотюк:

Первинний капіталізм відкривав мале поле для суспільної активності (хоча формально і велике - для активності економічної). Однак від участі у позаекономічних формах суспільної активності залежить почуття “співучасті” в управлінні суспільством, що його відчувають індивіди, котрі це суспільство утворюють. Самий по собі вибір влади ще не є демократією в повному розумінні слова. Ступінь того, наскільки демократія є “справжньою”, залежить від міри присутності в ній “безпосередньої демократії” (її проявами є, наприклад, народні референдуми стосовно державної незалежності, прийняття конституції тощо).

Безпосередня демократія також передбачає участь численних громадських організацій, товариств, рухів, фондів у фінансуванні загальнодержавних потреб. В Польщі існує близько 40 000 таких організацій. Їхні члени можуть сплачувати внески з метою підтримки діяльності цих організацій. Проте, враховуючи нинішню загальну бідність суспільства, Сейм ухвалив у 2001 році закон, згідно якого з суми податків, сплачуваних державі, громадянин може цільово спрямувати 1% на фінансування певної суспільної потреби. Завдяки цьому існуючі громадські об΄єднання можуть вести “боротьбу за кишеню” громадянина, висуваючи важливі пропозиції щодо заходів в галузі екології, лісництва, спорту, мистецтва, релігіі та ін. Організація зобов΄язана всі внески використати на певно окреслену мету, а на власні потреби може використовувати лише банківські відсотки від отриманих коштів. Якщо в такий спосіб, “знизу”, виникатимуть якісь суспільні рухи, з них в майбутньому можуть виходити кандидати до парламенту та органів державного управління. 1% - це багато, чи мало? Наприклад, науковий працівник сплачує державі близько 5 000 злотих (1 240 доларів США - А. Т.) щорічно. 1%, долю якого такий громадянин може вирішувати сам, складає 50 злотих. Це мало! Можна припустити, що така “однопроцентна” демократія має бути збільшена принаймні до 10-20%. Державі і без того лишилося б багато. Політичні партії, які зараз змагаються за перемогу на виборах, можуть обіцяти виборцям більші “вливання” на безпосередню демократію. Побачимо, хто дасть більше...

Зауважимо, що, наприклад, у США кількість громадських організацій сягає 2 мільйонів. Це - величезний резерв суспільної активності, що об΄єднує благодійників, ентузіастів, людей доброї волі. Вони мають можливість долучатися до реалізації загальнодержавних ініціатив (наприклад, підтримуючи фонди для боротьби з раком), або ініціатив місцевих (наприклад, підтримати організації, що опікуються благоустроєм міста). Якщо по результатах року така організація діяла погано, в майбутньому вона втратить спонсорів: багато що тут залежить від її висвітлення в засобах масової інформації.

Викладені професором Симотюком ідеї щодо безпосереднього спрямування громадянином грошей на задоволення певних суспільних портеб грунтувалися на досвіді сучасного польського законодавства і тому мали цілком, так би мовити, поміркований характер. Проте фактично вони являють собою одну з версій ідеї “адресного оподаткування”, коли громадянин сам визначає, на що мають бути скеровані сплачувані ним податки. Так, наприклад, абсолютно здорова людина відмовляється фінансувати медицину і всі свої податки віддає на фінансування освіти. В разі, якщо такому громадянинові впаде на голову цеглина, держава не матиме щодо нього жодних медичних зобов΄язань: хай платить за лікування з власної кишені. Очевидна утопічність таких проектів оберталася тим, що ніхто навіть не намагався їх втілити до життя: бюджет має формуватися з урахуванням потреб суспільства як цілого, натомість кожному зрозуміло, які статті бюджету за такого “самодіяльного” фінансування будуть перенасичені, а які не отримають ні копійки. Проте я прошу звернути увагу на щойно сказане: бюджет має формуватися з урахуванням саме суспільних потреб, а не потреб держави, яка має ці суспільні потреби обслуговувати.

Колись Булат Окуджава порівняв стосунки громадянина і держави в нормальному суспільстві зі стосунками мешканця будинку та ЖЕКу: від начальника ЖЕКу багато що залежить - і те, як вивозитимуть сміття з подвір΄я, і те, чи тверезі будуть виходити на роботу сантехніки. Проте нікому з нас не спаде на думку ставитися до утримуваного за рахунок нашої квартплатні начальника ЖЕКу як до “влади”, щодо якої ми - підлеглі. Чомусь на такому “мікроекономічному” рівні ми цілком спроможні поводитися як володарі життя і не просимо, а вимагаємо, аби ЖЕК за нашу квартплатню виконував свої обов΄язки. Натомість на рівні держави ми чомусь забуваємо, що перед нами - той самий ЖЕК, тільки “загальнонаціональний”, і не наважуємося спитати: “Де мої гроші?”

Звісно, я не пропоную ввести в Україні “безпосередню демократію” або формувати бюджет засобами “народного волевиявлення”. Однак те, як і чому бюджет став саме таким, а, що найголовніше, куди саме пішли, кінець-кінцем, гроші, громадянин має знати. До речі. Впродовж вересня в Польщі обговорювався бюджет. Показово, що кілька тижнів по польському радіо транслювалися програми, які мали на меті навчити пересічного громадянина “читати” бюджет, аби він хоч трохи розумів, навколо чого розгортаються політичні баталії і міг принаймні з΄ясувати, скільки грошей держава збирається витратити на медицину чи освіту. Адже для того, щоб знайти відповідь на таке питання, не можна просто відшукати відповідний рядок в цьому складному документі. Зрозуміло, українських громадян ніхто “просвіщати” не збирається; власне, вони й самі не надто прагнуть цієї просвіти. Дивує інше - куди ділася споконвіку притаманна українцеві любов до власних грошей? Де цей вітальний інстинкт українця в його стосунках з державою? Адже отримуючи мізерну платню, він сплачує астрономічні податки! Якщо він не протестує проти розмірів цих податків, то чому він принаймні не питає, на що пішли його гроші? Звіт уряду навряд чи його зацікавить, тим більше, що він сповнений таємниць навіть для фахівців. Чи не легше перевести це питання до площини безпосередньої демократії?

Тоді ми отримаємо цілу низку простих, проте цілком слушних запитань. Наприклад, що показав би референдум, на якому громадян України запитали б, чи платили вони свої податки на утримання української армії - в такому стані, в таких розмірах і з таким генералітетом? Хто з українських громадян, згідно ідеї професора Симотюка, “адресував” свої податки на утримання грандіозної адміністрації Президента? Хто з киян особисто профінансував бутафорську споруду на Майдані Незалежності, а якщо ніхто, то який шматок колони належить кожному окремому киянинові? Думаю, кияни залюбки цю колону розтягли б на шматки, але не з української жадібності, а з любові до рідного міста. Такої бруківки на тротуарах як у Києві, я не бачив ані в Лондоні, ані в Берліні, ані в Нью-Йорку: напевно, на відміну від Києва, це - міста з бідним муніципальним бюджетом. У мене питання: скільки метрів плитки сплачено за мої гроші? Я вимагаю повернути їх “натурою”, бо вже набридло ламати ноги. Кінець-кінцем, якщо такий каральний орган, як податкова інспекція, міститься за рахунок нашого геніального податкового законодавства в справжніх палацах, то чому на палаци досі не перетворено в΄язниці, до яких кожного українського громадянина готова запроторити та сама податкова інспекція? Тюрма для кожного українського громадянина і надалі лишається реальністю, від якої йому не варто зарікатися так само, як і від “суми”. То чи не краще українцям “адресно” розбудовувати в΄язниці? Принаймні відчуватимуть, що будують власний дім!

“Люди добрі! Де мої гроші?” - ось питання номер один безпосередньої демократії. Невже ви не почуваєтеся обікраденими? Тоді судіться. Якщо не в Україні, так там, де знають, куди поділися наші гроші. Робіть як поляки! Як повідомив під час інтерв΄ю першому каналу польського радіо уповноважений в справах людини в Косово Марек Новіцкі, саме поляки подають до Європейського суду з прав людини найбільше скарг на свою державу, яка, на їхню думку, систематично їх обкрадає та ображає. При цьому між Мареком Новіцкім, відомим правозахисником і засновником польської Гельсингської спілки, та ведучою (“державного”!) радіоканалу відбувається такий діалог. Ведуча: “Чи не згодні Ви зі мною, що сьогодні Польща перетворилася на бананову республіку?”. Новіцкі: “Ну, це безсумнівно!” ...Бананових республік вони не бачили! Коли чуєш такі оцінки, раптом розумієш, що до бананової республіки нам ще треба дорости. Отож, здійснимо безпосередній волевияв і спитаємо у влади: “Де гроші?” Можливо, з цього і почнеться шлях України до високого звання бананової республіки.