ТАК ЖИТЬ НІЗЗЯ

4 Жовтня 2002
1663

ТАК ЖИТЬ НІЗЗЯ

1663
На баррикады мы пойдём
ТАК ЖИТЬ НІЗЗЯ
Там за свободу все покалечимся и умрём На баррикады мы пойдём

Там за свободу все покалечимся и умрём

(з Хармса, якщо не помиляюсь)

Жив-був у Франції одни відомий революціонер. Звали його Огюст Бланкі. Слави великого підпільника він здобув тим, що організовував заколоти проти монархії, – спочатку проти короля Луї Філіппа, потім проти імператора Наполеона Третього. Змови регулярно розкривалися, Бланкі не менш регулярно запроторювали до буцегарні. За це він здобув ще більшої слави. Найцікавіше, що за цей час у Франції відбулися дві справжні революції, проте Бланкі в жодній з них якоїсь помітної ролі не відіграв. Можливо, це просто збіг обставин, а можливо й ні…

The top-managerial revolution?

Боротьба за свободу – це мабуть найшляхетніша справа у світі. Щоправда, не дуже безпечна. Але убезпечити себе не важко. Можна, наприклад, сидячи в Києві, боротися за свободу Східного Тимору. Донедавна там свободи й справді не вистачало. Звичайно, мешканці Тимору Західного теж гідні бути вільними, але не варто розпиляти сили. До того ж, про їхнє прагнення до свободи ніхто у світі не чув, а східні тиморяни вже й на Нобеля домінувалися. А Нобель – це ого-го!

Тимор далеко? Не біда. Можна боротися за свободу українських ЗМІ. Журналісту це просто на роду написано. А керівники медіа – теж ніби журналісти. Найкомфортніше, зрозуміло, боротися за свободу не того ЗМІ, в якому працюєш, а, скажімо так, “сусіднього”. Тим більше, що згідно з прислів’ям, з боку видніше, а утиски прав журналістів у виданні-конкуренті – просто як на долоні. А щодо свого – завжди можна виправдати “технічними накладками”.

Є наприклад один відомий сайт, який прагне оцінювати діяльність телевізійників немов би з професійної точки зору. Його авторка якось дуже переймалася тим, що телеканали роблять з експертів “врізку” – тобто цитують лише ті фрагменти з інтерв’ю, які подобаються автору матеріалу (чи редактору). Проте телевізійники ще можуть це пояснити тем, що, мовляв, часу обмаль, експерти багатослівні, давати весь “синхрон” неможливо… Пояснення нещирі? Мабуть. Але що робить авторка сайту, де ніби й місця вистачає, і часу? А те саме, про що вона з обуренням писала як про “ганебне явище”, що дискредитує журналістику. Своє не муляє? До речі, коли метод “врізки” не спрацьовує, є й інші засоби – наприклад, коментарі від редакції. А що? Врешті-решт, мій сайт – що хочу, те й роблю.

Сашка Кривенка я завжди поважав і поважаю. Бо завдяки йому (хоча й не тільки йому) українська журналістика все ж таки зіп’ялася на ноги. Проте нещодавно відчув – на власному досвіді – як використовують слова гостей студії “Громадського радіо” в провокативних цілях. Провокація – мати революції? Дивні метаморфози відбулися лише з моїми словами? Можливо. Але ж я не можу слухати усі програми “Громадського радіо”. Ті ж, що слухаю, тепер сприймаю з недовірою – може й інших гостей “цитують” так само?

Не хочу, щоб мої слова сприймалися, як умовляння топ-менеджерів не боротися за свободу слова в усіх ЗМІ України. Боронь Боже! Навпаки, можливо саме вони мають стати “генералами” цієї революції – ну майже за Бернгаймом. Проте, як на мене, у цій святій боротьбі добре було б приділяти трохи уваги своїм виданням. Щоб усі брали з них приклад. Бо ніщо так не надихає на звитяжну борню, як приклад “старших товаришів”.

А на що можуть надихнути слова Юрія Луценка, який з чесними очима розповідає про те, що в “Гранях” журналісти пишуть все, що захочуть, а редакція друкує це без купюр? Тих хто не знає, що в цій газеті – не завжди, звичайно - не лише вилучають окремі речення, але й додають інші, про які автор дізнається вже придбавши “Грані” у кіоску, - можливо й надихнуть. А тих, хто знає? Можна, звичайно, зітхати разом з Юлією Мостовою, яка стривожена тим, що раніше у “Дзеркала тижня” було більше авторів, які писали під псевдонімами, а тепер їх зовсім мало, та й ті з “Інтера”. Але ж треба пам’ятати, чому зараз не пишуть до “Дзеркала” ті, хто підписувалися власним ім’ям. Чи про все це говорити “неетично”? Що ж, є в нас ціла “етична комісія”, як з запалом революційної трійки засуджує цілі ЗМІ – і при цьому не вважає за потрібне вислухати точку зору “засудженого”. Один мій знайомий, щоправда, каже, що так і треба, бо “не до розстрілу ж вони вас засудили”. Як в тому анекдоті – “відповідь невірна, але хід вашої думки не може не зацікавити”.

Балада про солдатів

“Солдатами революції” в Україні виступають не топ-менеджери, як дехто міг би подумати, а саме журналісти. Бо відносини “акул пера” з керівниками деяких ЗМІ справді більше нагадують казарму. Чия в цьому провина – влади, радянських традицій, новітньої олігархії, топ-менеджменту, загальної економічної ситуації, атмосферного тиску чи тиску серцевого? Нарікати можна на всі ці обставини разом, проте варто визнати – ніхто не зацікавлений в тому, щоб так не було, більше за самих журналістів. А отже саме журналістам варто запитати себе, що вони зробили (не зробили) для того, аби ситуація “казарми” взагалі мала місце.

Пам’ятаю “круглі очі” топ-менеджменту і юристів “Студії 1+1”, коли журналісти, які прийшли на канал з “Нової мови” запитали в них, чому запропоновані їм трудові угоди не відповідають чинному законодавству про працю. І що ви думаєте, хтось сказав “не подобається – йдіть під три чорти”? Аж ніяк. Тексти угод змінили.

Можна скільки завгодно говорити про необхідність створення журналістської профспілки або профспілки працівників ЗМІ, але ситуація зрушить з місця лише тоді, коли ця спілка буде створена. Я особисто чую тільки розмови, чую вже вісім років, але чомусь далі дискусій справа не йде. І це при тому, що для створення профспілки справді достатньо трьох осіб. У будь-якій журналістській курилці людей “тусується” більше!

Можливо справа в тому, що профспілка захищає і відповідно впливає лише на тих, хто є її членом? Подобається це справді не всім, бо “властители дум” звикли спілкуватися з масами, а тут – якійсь три особи, чи може десяток. Та й проблеми у них зовсім дріб’язкові – квартира, матдопомога, відпочинок. Свобода слова чомусь не завжди на першому місці. Але ж в цьому й зміст роботи профспілки, і в цьому її сила. І навпаки слабкість нинішньої Спілки журналістів полягає саме в тому, що по-перше в неї аж забагато членів (схоже, що державні чиновники записалися в СЖУ як колись Сагайдачний з Військом Запорізьким у Київське братство – усім скопом), а по-друге, якраз функції профспілки виконувати вона майже нездатна.

Є, звичайно, й інший шлях – створити чергову комісію з журналістської етики. От де масштаб діяльності глобальний! До того ж не треба профвнески збирати, міжнародний грант – набагато надійніше, ще й розголос забезпечений. А те що поза очі над “етичними контролерами” просто сміються – не варто й уваги, посміються – перестануть, якщо щось – самі прибіжать за допомогою. До того ж, на відміну від профспілки, де всі за статусом рівні, у комісії засідає лише журналістська еліта. Їй там сухо і комфортно. А “салобони”, що тільки-но прийшли в журналістику (або працюють не на таких престижних місцях, хай навіть довше за “етичних контролерів”) хай ще доведуть своє право бути вислуханими!

Це, щоправда, теж нагадує казарму з “дедовщиной”. Але ж це “наша” казарма, в ній ми – “діди”, а не якійсь дядьки-олігархи чи чиновники! А профспілки – хай створюють, ми ж не заперечуємо, але ж у них мають перебувати всі журналісти, без виключення. Бо, знаєте, це… як його… ага – штрейкбрехери можуть з’явитися обо що. От коли створите всезагальну профспілку, то приходьте, ми її може навіть очолимо, врешті решт, ми ж еліта!

Я щоправда не пам’ятаю, щоб у водіїїв, слюсарів чи літакобудівників профспілка створювалися тоді, коли в неї записуються усі представники професії. Але може журналісти – виняток? Чи їм подобається бути “солдатами революції”- у керівників ЗМІ і “етичних контролерів”?

За чиї гроші?

Мені можуть заперечити, що зараз журналісти більше страждають від політичного тиску, аніж від матеріальних нестатків, тому, мовляв, на часі створення не профспілок, а страйкомів. Застрайкуємо і доведемо всім, що будемо писати лише те, з чим самі згодні! Чудово. А чому не писати так зараз? Та не дають же! А чому не відмовляєтесь писати те, з чим не згодні? Бо звільнять! Когось вже звільнили? А як же! А він домагався через суд відновлення на роботі? Та факт тиску чи цензури не можна довести! А страйком можна? Усі ці запитання і відповіді так чи інакше лунають під час нинішньої дискусії про ситуацію у вітчизняних ЗМІ. Але що дивно – всі засуджують цензуру і майже всі погоджуються з тим, що кожний засіб масової інформації має право на власну редакційну політику. Втім, межа між цими двома поняттями дуже розмита.

Формально – цензура є тоді, коли якась зовнішня сила (наприклад, влада) забороняє засобу масової інформації про щось писати. Проте в Україні немає Головліту, а формально - саме формально – ніхто не зобов’язаний виконувати побажання якогось чиновника. Врешті решт у Конституції є пряма заборона на цензуру, і кожний, хто намагатиметься її запровадити у відкритому чи закритому вигляді, автоматично прирівнюється до порушників Основного Закону. Я, наприклад, як шеф-редактор, мушу не допускати цензуру у власному засобі масової інформації, а якщо таке трапилося – повинен скаржитися (або скаржитись повинні на мене) в усі можливі інстанції, в тому числі до суду (бо Конституція є законом прямої дії). Парадокс полягає в тому, що Конституція, забороняючи цензуру, тим самим захищає право ЗМІ на власну редакційну політику. Але ж ця політика іноді жорсткіша за цензуру!

Хто має визначати редакційну політику? Редактори, топ-менеджери чи власники? Для журналістів, мабуть, краще, щоб редактори – як не як, люди більш близькі, майже свої. Проте редактор є виконавцем – не може людина і визначати правила і їх виконувати, навіть у футболі є гравці, і є судді. Тому ніби редакційну політику повинен визначати топ-менеджмент. В ідеалі. Але на практиці топ-менеджери також є найманими працівниками, вони не ризикують грошима, вкладеними в ЗМІ. А чим більший засіб масової інформації – тим більше грошей він потребує, тим вище ризик – а в Україні ця сфера діяльності є особливо ризикованою, тим більша роль власників. Тому в більшості ЗМІ редакційна політика формується саме власниками – іноді у взаємодії з топ-менеджерами. Добре це чи погано? Не знаю. Але факт залишається фактом.

В Україні дуже мало людей, які готові давати гроші людям, які своєю діяльністю завдають прямої чи опосередкованої шкоди їхньому бізнесу. Дуже мало бізнесменів, для яких ЗМІ є єдина сфера вкладення капіталів. Та й цим підприємцям публікації у власній газеті (варіант – сюжети на власному телеканалі) можуть зашкодити – хоча б опосередковано. До того ж бізнесмени пов’язані з цілком певними політичними силами – і їх важко переконати в тому, що за їхні гроші у їхніх ЗМІ будуть “розкручуватися” їхні політичні супротивники. Врешті решт саме це і призводить до розподілу засобів масової інформації за політичними уподобаннями – і в опозиційні видання за жорсткістю своєї редакційної політики мало відрізняються від тих, кого в Україні відносять до провладних.

В цьому, до речі, і полягає секрет корпоративності, на яку так дорікають деякі дописувачи. Бо далеко не всі журналісти вважають етичним боротися з олігархами, отримуючи при цьому від них гроші. Хоча, звичайно, і такі Робін Гуди є. І їх набагато більше тих, хто відмовився отримувати зарплату на знак протесту проти “темників”.

До речі, власникам різних ЗМІ, ніхто не може заборонити координувати свою діяльність з огляду на бізнесові чи політичні інтереси, і навіть вигадувати різні форми координації – до “темників” включно. Бо антимонопольне законодавство стосується лише цінової, а вже ніяк не редакційної політики. Може варто змінити законодавство? Не виключено. Головне, щоб не погіршити цим ситуацію ще більше. Бо як правило від кожної нової заборони страждають аж ніяк не ті, хто дружить з владою, не кажучи вже про міліцію, пожежників чи податкову.

Деякий час здавалося, що свобода для ЗМІ прийде з-за кордону. Не у вигляді “блакитних шоломів”, звичайно, а з іноземними інвестиціями. Проте всі, хто ризикнув вкласти гроші в українські медіа, вимушені грати за правилами, які існують. Є, щоправда, ще й гранти. Але де ви бачили хоч щось критичне в бік грантодавця чи його політичного партнера на сторінках видання, яке за рахунок цього гранта існує. У цьому великої різниці між “Фрідом-хаус”, “Альфа-груп” і Вадимом Рабіновичем не існує.

Чи можлива ситуація, коли редакційну політику ЗМІ визначатимуть журналісти? Можливо. Тоді, коли самі журналісти будуть власниками свого видання. Це не утопія. Саме так свого часу “унезалежнилась” “Газета виборча”. Проте і в цьому випадку варто розуміти, що є фактор зовнішніх запозичень – саме ця зачіпка свого часу була використана проти НТВ. Та й журналісти можуть не зійтися між собою у політичних поглядах чи поглядах на професію – і тоді конфлікт між власниками і виконавцями відтвориться знову, хоча може у дещо незвичній формі. А слова “так жити не можна” зазвучить вже на адресу цих господарів.

Гадаю, що багато хто пам’ятаю інтермедію трупи Полуніна, в якій одному з персонажів занадто часто говорили “ніззя”. І він врешті решт почав всупереч заборонам говорити “зя”. Це власне і є схема виникнення революції. Проте, йдучи на барикади, варто не втрачати відчуття реальності. І пам’ятати, хто звичайно користується її результатами. Поки інші калічаться і вмирають.

Читайте також:

ЯК ЖИТИ МОЖНА?

"Ми маємо думати про страйк", Ірина ЧЕМЕРИС

"Звичайна професія ", Сергій Черненко

"Нам нужен профсоюз. Свой в доску", Сергей Гузь

"ТАК ЖИТИ НЕ МОЖНА?", Роман Скрипін

"Тільки такою кувалдою, як страйк можна відрихтувати поведінку влади щодо ЗМІ...", Олег МЕДВЕДЄВ

Нам нужна круговая порука профессиональной чести!, Ярослав Колгушев

"Реалисты и номиналисты ", Николай Козырев

"Нам не нужны подтасовки, выдаваемые за проявление профессиональной чести ", Александр Семченко

"Українська цензура - це не ноу-хау Васильєва або Медведчука ", Серг_й Руденко

"ДЕКЛАРАЦІЯ "Про утворення громадянської іініціативи тележурналістів ", Глібовицький Євген, Скрипін Роман, Шевченко Андрій

"Журналісти вголос заявляють про існування політичної цензури в Україні ", Оксана Лисенко

"ТАК ЖИТЬ НІЗЗЯ ", Олексій Мустафін

"МАНІФЕСТ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ "
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
шеф-редактор ІАС телеканалу "Інтер",
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1663
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду