Коментарі: Наталя Кондратюк, Олесь Ковальчук, Ольга Сніцарчук, Ирина Погорелова, Олександр Кривенко, Артем Шевченко, Ігор Куляс, Андрій Тичина,Сергій Дацюк, Борис Гривачевський,Олексій Мустафін, Ніна Краснова, Олег Величко, Марина Пирожук, Олег Мамчук, Олена Косенко

Сьогоднішні коментарі: Ярослав Гаврилів, Таня Вахненко, Микола Росошенко... УВАГА! „Детектор медіа” розпочинає обговорення статті Романа Скрипіна „Так жити не можна?”, в якому сконцентровано викладено нинішню ситуацію в українських медіа. Головний месседж Романа – до якого приєднується і „Детектор медіа”: що робити? Як журналістам протистояти політичному тиску на них? – про який вже заявив колектив агентства УНІАН, журналісти Андрій Шевченко, Віктор Шлинчак, Олесь Ковальчук..

Отже, наші запитання:

Чи є в Україні політичний тиск влади на медіа та журналістів?

Якщо „так” – то що заважає журналістам цьому тиску протистояти?

ЩО РОБИТИ ДАЛІ?

Шліть нам ваші відповіді на Форум та наш e-mail: info@detector.media

„Детектор медіа” сподівається, що нарешті журналісти України зможуть виробити самостійну та консолідовану позицію.

Коментарі:Наталя Кондратюк, Олесь Ковальчук, Ольга Сніцарчук, Ирина Погорелова, Олександр Кривенко, Артем Шевченко, Ігор Куляс, Андрій Тичина,Сергій Дацюк, Борис Гривачевський,Олексій Мустафін, Ніна Краснова, Олег Величко, Олег Мамчук, Олена Косенко



Сьогоднішні коментарі: Таня Вахненко, Микола Росошенко...

Ирина Погорелова, журналистка газети “Грані+”:

В первую очередь, каждый такой случай надо отмечать и фиксировать. Коллеги, которые сталкиваются с этим, могут взять на себя такой труд: документировать факт цензуры и придавать его огласке для того, чтобы понять до конца технологию цензурирования. С другой стороны, мне очень тяжело сейчас поверить в возможность создание какой-то солидарной организации. Я говорю, скорее, о солидарных одноразовых действиях. Вот к таким действиям я причисляю коллективное присутствие как можно большего количества журналистов на пресс-конференциях высших должностных лиц, где они должны ставить этот вопрос каждый раз, с завидной регулярностью.

Например, сейчас идёт заранее объявленная пресс-конференция Президента, и было бы целесообразным собраться там максимальному количеству журналистов и всем вместе задать Леониду Кучме один и тот же вопрос, заставить его ответить максимально на эту тему, не дать ему уйти от прямого ответа. То есть поработать профессионально в своих интересах. Это такие приёмы, когда нет ссылки на топ-менеджера, на собственника, а просто создается общими усилиями ситуация, когда люди отстаивают своё право на профессию.

Олександр Кривенко, керівник проекту “Громадське радіо”:

- Я думаю, що шлях, який останніми роками проторували українські журналісти -- звільнення із роботи – не є достатньо ефективним, швидше безглуздим. Набагато перспективнішим має стати метод опору саме на робочому місці. Звичайно, це значно складніше, ніж просто звільнитися, та надіятися, що тебе підбере доброчинний фонд чи якась західна медія. Тому за такої ситуації треба перенести поле бою в редакції, ньюз-руми, хоча б тому, що звільнити пакетом, топ-менеджери не зможуть: їм важко буде це зробити.

Динаміка розвитку подій в українському суспільстві може бути сприятливою для того аби не просто почати цю війну, а й дочекатися перемоги в задоволенні власних вимог.

Пропоную рецепт. Комісія із журналістської етики, яка виникла на базі декларації “Журналісти – за чесні вибори”, -- це хоч і самочинна, самозванна комісія, але саме вона може зараз виступити одним із промоутерів, менеджерів такого опору. “Уніанівці” зробили перші кроки. І це викликало резонанс. Якщо таких точок опору буде три-чотири, то зовсім скоро їх буде кілька десятків по всій Україні. Гуртом можна продемонструвати не лише солідарність, а й координацію дій. Тоді є можливість не просто виступити і від цього постраждати, а й домогтися своїх прав на своєму робочому місці.

Очевидно, це буде скандал. Тоді доведеться збирати керівників каналів доводити, що ці факти набувають великого розголосу: можна вступати в діалог. Рухи відбуваються і позитивні, але для більшої ефективності потрібно, щоб хоч хтось виступив та висловив свою позицію в голос. Поки що немає детермінанти, морального імперативу. Доки не станеться публічного виступу, доти журналістам ніхто не допоможе. Це ж не 60-ті роки, коли дисидентським сім’ям приносили харчі до хати, щоб ніхто не бачив. Сьогодні треба і можна інакше захищатися.

Артем Шевченко, журналіст, канал „1+1”:

У країнах слабкої демократії за відсутності громадянського суспільства цензура, зазвичай, посилюється пропорційно до зростання загроз правлячому режимові. Але, як свідчить український сучасний досвід, вибори і референдуми - далеко не єдині кризові ситуації для влади. Скажімо, визнання Сполученими Штатами достовірності "кольчужних" розмов становить для влади небезпечний прецедент юридичної відповідальності за один з найскандальніших епізодів касетної епопеї. З цієї точки зору, цікаво якими будуть анонсовані щомісячні прес-конференції глави держави.

Мені здається, що ті люди, які формують нинішню інформаційну політику влади, роблять своєму патронові медвежу послугу: обмежене коло людей вирішує навіть те, що, коли і у який спосіб буде говорити Президент. Журналісти вже отримують "на горіхи" тільки за те, що виконують свої прямі функції - ставлять запитання главі державі, але не ті, що передбачені медіа-планом АП. Особисто маю подібний сумний досвід. ("Не надо думать, с нами тот, кто все за нас решит... " Володимир Висоцький).

Цензура, безумовно, посилюється останнім часом; порівнювати нинішні часи і, скажімо, 96-98 роки - марна справа. Цікаво як швидко, інформаційна зондер-команда влади зрозуміє, що надто перегнула палицю, що такі методи, такий стиль роботи із ЗМІ, такі медіа-зачистки лише ллють воду на опозиційний млин?

Можна протестувати відкрито, але водночас бути свідомим того, що потім як чесний чоловік маєш одружитися на своїй вже позбавленій цнотливості свободі слова - тобто звільнитися. Приклад кількох моїх колег досить показовий. Можна шукати різні форми, жанри і стилі поза політичним мовленням. Можна намагатися робити щось між рядків, як би не було складно. Не можна робити одного - відчувати присмак гидоти за своїм власним підписом.

Ігор Куляс, журналіст:

Творці нової “державної інформаційної політики” вважають цілком прийнятними неконституційні методи впливу на ЗМІ, тому що по суті розглядають редакції (і державних, і недержавних мас-медіа) в якості ... таких собі “підрозділів” великої державної структури, керованої з Банкової. Якщо АП досить успішно керує, наприклад, таким процесом, як внутрішнє структурування парламенту, то чому б не покерувати журналістськими колективами?

Журналісти ж свого часу втратили шанс до cвоєчасного об’єднання на основі захисту загальнокорпоративних інтересів. Причини – це тема окремої великої розмови. Відтак, коли за “журналізм” в цілому влада “взялася” ретельно і всерйоз, колективи і окремі журналісти виявилися роз’єднаними і нездатними вдатися до загальнокорпоративних кроків спротиву.

Звільнення журналістів (за власним бажанням) через цензуру, хоч вони й починають вже набувати масового характеру, - усе ж є лише пасивною формою протесту. Ніщо не заваджує владі і пану Васильєву особисто (як уособленню “нових інформаційних політиків”) стверджувати, що ці звільнення не мають жодного відношення до наявності/відсутності цензури. І навіть публічно дивуватися, “до чого тут інформаційне управління АП? Це - особиста справа тих, хто звільнюється”. Далі сценарій прораховується. На місця звільнених приходитимуть інші, ті, хто більш спрощено ставиться до професійних стандартів, журналістської етики та свободи слова. Звільнені журналісти, по суті, втрачають свою професію, оскільки коректної альтернативи немає. Опозиційна преса – також не альтернатива.

Втім, історія з відомим відкритим листом показала, що певний ресурс колективного спротиву все ж є, але він ще слабкий і на заваді загально корпоративному інтересу стали інтереси внутрішньокорпоративні, хоч і невизначені чітко для кожного журналіста.

Схема проста: топ-менеджер не може солідаризуватися з журналістами, оскільки його відразу замінять власники ЗМІ (яскравий приклад вже є – О.Нипадимка), власники ЗМІ не можуть солідаризуватися з журналістами й топ-менеджерами, оскільки у влади є широкий набір добре відпрацьованих засобів з ліквідації ЗМІ, або ж навіть ... із заміни їхніх власників (тут прикладів взагалі чимало за останніх кілька років, і, гадаю, можемо очікувати на нові приклади незабаром).

Ситуація здається безвихідною.

Вихід може полягати лише у поступовому об’єднанні журналістів різних ЗМІ: у створенні профспілки, у загальних страйках. Лише спільні дії багатьох журналістських колективів можуть давати бодай невеликі перемоги по зменшенню цензурного тиску. Малі перемоги вестимуть до великих. Один журналіст, чи один канал, одна газета не можуть ефективно опиратися правопорушенням, продукованим інформаційним управлінням АП. Колеги-журналісти повинні, нарешті, зрозуміти, що солідаризуватися треба, попри різні погляди, різні обставини і різні непорозуміння поміж собою. Лише солідарні дії можуть дати змогу повернути “інформаційну політику” влади до правового поля і правових методів роботи. А відтак дати можливість українській журналістиці зберегтися від нинішньої агонії з цілком прогнозованим кінцем.

Андрій Тичина, ведучий ТСН, „1+1”:

- Цензура на телебаченні є, і перемогти її неможливо, принаймні за нинішніх політичних умов. Можна лише говорити про корекцію ступеню політичного впливу влади на редакційну політику окремих ЗМІ.

А що конкретно можуть зробити саме журналісти для покращення умов своєї професійної діяльності – мають вирішити самі журналісти. І для цього треба, принаймні, вислухати один одного. І домовитись. Поза впливом політиків, власників, менеджерів і т. д.

Сергій Дацюк, медіа -експерт:

Спочатку треба з’ясувати причину ситуації з цензурою та тиском влади на медіа.

Як відомо, Конституція у нас прямої дії. Пряма дія означає, що Конституцією повинні керуватися звичайні суди. Але як це відбувається в Україні? Мені не відомо випадку, коли б суди скористалися Конституцією як головним і визначальним законом у своїй діяльності. Тобто, реально, вона не має сили норми прямої дії. Як ви знаєте, Конституцією цензуру в країні заборонено. А що буде, коли хтось здійснюватиме цензуру? У Кримінальному кодексі відповідальності за цензуру немає. Отже, якщо я здійснюю цензуру, то я хоч і дію неконституційно, але у кращому випадку мене можна пожурити.

Звичайно, можна знайти у КК інші статті, якимось іншим чином переформовувати і притягти винних за перешкоджання діяльності журналіста чи надання неправдивих свідчень. Але усе це - не про цензуру. Хоча в дійсності у нас саме цензура подається у вигляді порад. Але у суді поради не будуть виглядати, як перешкоджання діяльності. Отже, навіть за наявності судового положення ми не можемо задіяти Конституцію у судовому порядку проти цензури. Це – перше.

По-друге, я хочу звернутися до керівників телерадіоорганізацій, в першу чергу регіональних, бо там не відбулося ще такого тотального зрощення інтересів власників медіа та державних установ: записуйте на диктофони ті розмови, у яких вам державні посадовці радять, як висвітлювати ті чи інші події. Якщо у нас буде з десяток таких свідчень, це буде достатньою підставою, щоб довести наявність цензури. Так, навіть коли і є такий запис, то того, хто говорив, важко притягнути до кримінальної відповідальності. Так, у нас немає інституту захисту свідків, отже, є велика небезпека, що можуть постраждати і вони самі, і їх близькі.

Але разом з тим, це потрібно починати, бо цензура зараз має масовий характер. Фактично, це сьогодні інформаційна політика влади. І хтось повинен розпочати протистояння. Я думаю, що керівникам теле-, радіоорганізацій потрібно домовитися між собою про спільні дії. Потрібно розпочинати судові процеси і створювати прецеденти.

Тоді є шанс цензуру здолати. Хоча і публічні речі можуть надати цій ситуації розголосу: колективні звернення, акції протесту і так далі.

Борис Гривачевський, політичний оглядач, УТ-1:

- Цензура сьогодні надзвичайно жорстока. Те, як утискається нині телебачення, не можна порівняти навіть з практикою СРСР. Цензурою у нас займаються люди, що дістали бездоганний вишкіл у КГБ. Вони розпочали дику, розгнуздану пропаганду тоталітарної команди, яку уособлює Президент України і його команда.

Як політична, так і національна цензура доведені зараз до абсурду. Тобто, є певна групка людей, пов’язаних з владою, які продукують для телекомпаній потрібні сюжети в потрібній тональності. Цих людей, звісно, не цензурують. Хоча час від часу і з тієї групки когось відсіюють.

Інша проблема – існує цензура і щодо висвітлення історії України. Це якийсь ганебний прояв українофобства. Я робив матеріал про тисячоліття Хотина. І він не йшов у ефір тому, що пов’язаний з гетьманами, Пилипом Орликом, автором першої Конституції України. Схоже, позиція така, що бояться видати матеріал в ефір, аби чого не вийшло. Такого нонсенсу не було і в радянські часи. Це говорить про те, що влада не хоче серйозного обговорення того, що відбувається в країні.

„Новини” Першого національного теж доведені до абсурдного стану: немає ні коментарів, ні розширених інтерв’ю, ні аналітики...

Що робити журналістам? Об”єднуватися! Було б блискуче, якби журналісти згуртувалися навколо Комітету з свободи слова Миколи Томенка. Зараз багато-яких точиться навколо нього розмов, але це означає, що він розворушив-таки рудий мурашник.

Те, до чого призвели в УНІАНі дії нового керівництва, на що колектив висловив свій протест, може стати якоюсь межею, спусковим курком для створення потужної асоціації журналістів. На більшості каналів є багато журналістів, які цінують свою позицію і мають великий авторитет серед людей. Єдине, що сьогодні потрібно: заявити про свою позицію.

Олексій Мустафін, шеф-редактор телеканалу “Інтер”:

Усе залежить від того, що розуміти під словом „цензура”. У засобі масової інформації, в якому я працюю, цензури немає. Про інші медіа говорити не буду, я їх не моніторив.

Власне, Конституцією України цензура заборонена. Із цього випливає, що існування цензури є порушенням Основного закону. Якщо журналіст вважає, що став жертвою цензури - він має повне право подати на цензора до суду. Чи є такий засіб боротьби ефективним? На запитання відповім запитанням: якщо проти когось вчиняється злочин, то хіба людина не буде себе захищати, навіть підозрюючи, що суд може прийняти рішення не на її користь? Якщо є злочин, порушення, то треба себе захищати усіма представленими законом засобами. Тим паче, коли справа стосується професійної діяльності. Що стосується "круглих столів" і дискусій - що на них обговорювати - можна порушувати Конституцію чи ні?

Нина Краснова, журналист:

Что такое цензура - знает каждый украинский журналист. Я, проработав некоторое время и на телевидении, и в популярных газетах, могу сказать, что цензура, в большей или меньшей степени, была всегда.

Например, в газете «Бизнес» на стене у нас висела записка: «Внимание! Ватутинского района нет на карте города!» Это означало, что писать о нем мы не можем. Почему? Потому что нас проверяла Ватутинская налоговая. Хотя тогда у нас был довольно сильный главный редактор – Константин Донин, и он, как мог, сопротивлялся любому вмешательству в редакционную политику. Сейчас он в газете не работает…Так вот, осуществлять политическое давление на СМИ можно не только с помощью «темников». Это можно сделать просто с помощью родной налоговой, которая придет на проверку и разденет предприятие догола. А потом доказывай, что ты не верблюд.

Что делать? Убить дракона в себе. Есть такое прекрасное чувство: чувство собственного достоинства. Нужно вспомнить о нем и поднять голову. Иначе перед собой, в первую очередь, будет стыдно.

Совсем недавно произошел и курьезный, и одновременно печальный случай. Жена известного опального банкира Бориса Фельдмана звонила из Луганска на 1+1. В это время в Луганске шел постыдный процесс над Фельдманом. Она позвонила и попросила прислать в суд съемочную группу. Ей сказали, что это очень далеко, и из Киева группа не поедет.

«Мне кажется, у вас есть группа в Луганске», -- настаивала она.

«Сейчас узнаем», --отвечали ей. А потом, после паузы: «Нет, у нас нет в Луганске группы».

Самое смешное, что звонила она как раз из офиса той самой луганской группы „плюсов”, которой якобы не было. К чему это я? К тому, что лучше бы честно сказали: «Не можем мы снимать этот процесс! Вашего мужа «гарант» заказал, и мы – бессильны». А врать- то зачем? Чтобы мундир спасти? А чей мундир? Пусть наша власть сама стирает свои грязные пеленки. А письмо от журналистов отправить нужно, и не одно. Нужно завалить их нашими протестами. Только так мы сможем доказать, что мы не обслуга, а вполне сознательная четвертая власть.

Олег Величко, випусковий редактор "Інтера":

- На питання "Що робити?", здається, вже знає відповідь Роман Скрипін. У статті він пропонує зважитись на перший крок, керуючись громадянською позицією та фаховою солідарністю. Тобто, треба розуміти, все-таки написати листа. Звичайно, листування з Президентом - справа потрібна. Та, як не прикро, організатори цієї форми вияву протесту(?) не зрозуміли, що один лист на інший не подібний.

Багато журналістів зовсім не через те не підписали абстрактний набір фраз, що їм завадили якісь "корпоративні інтереси" чи вплинули "топ-менеджери". Наприклад, це точно не стосується журналістів української редакції "Інтеру" (за інші підрозділи не знаю). Жодних побажань щодо підписання ні від шеф-редактора, ні інших керівників не було. Справа в іншому. "Що підписувати?".

Від одних я чув , що якби там були передбачені якісь конкретні дії, його би підписали. Інші вважають, що свободу слова не випрошують у президентів чи спікерів, а виборюють. І тому подібне. Тому нарікати Скрипіну і Ко, перш за все, варто на себе. Ну не змогли чітко визначити у листі, що в даному випадку мається на увазі під цензурою ( "А що це?" - спитає, приміром, Президент. Та й журналісти різних каналів розуміють „що це таке” по-різному.) А також чітко визначити вимоги. Типу, таких-то посадовців і поганців у відставку. Саме через те, що конкретики у листі не було, того можна використати будь-де і для різних потреб. Як Конституцію, непідкріплену законами.

Загалом текст листа був досить жалібний, і нагадував фразу з народного оповідання: "Дядьку, дядьку! Дайте сокиру, я хочу вас зарубати". Тому не спонукав до дій, що можуть дати результат. Бо перед тим як "борітесь-поборете"(Б.Клінтон, Київ.) варто визначитись, з ким саме і як.

Якби ж результату справді хтось хотів, то матеріалу досить. Особливо у кореспондентів з "1+1", які щодня спілкуються з "щедрим" на інформацію та документи Славою Піховшеком. У мене, може, десь досі валяється „темник” з минулих президентських виборів. І зовсім не такий анонімний, як теперішні.

Тоді я працював на плюсах і ніхто на той час не вважав ці папери чимось страшним. Це до питання про розуміння цензури.

Марина Пирожук, ведуча Радіо”Свобода”:

- В Україні здійснюється політичний тиск влади на медіа, і на журналістів зокрема. І це доконаний факт. Напівправда, а частіше неправда, несиметричність у висвітленні подій або спотворена інформація, що ми бачимо в основному на телебаченні – це все результат інформаційної політики , яка формується нинішньою владою.

Від цього потерпає як споживач інформаційного продукту, який позбавлений права на отримання об”єктивної , а отже професійної інформації, так і самі журналісти.

Я категорично не поділяю тезу, що мовляв, головне, щоб продукт був професійним, а дискусії про його об”єктивність чи необ”єктивність – це щось вторинне , другорядне чи суб”єктивне.. Я вважаю, що ці складові є неподільними.

Гадаю, що журналісти , чи значна частина журналістів , чітко усвідомлює, в якій системі і рамках вони працюють, і їм теж від цього некомфортно.

Чи можуть вони щось зробити?

Думаю, що можуть. Але за умов, що їхні бажання збігатимуться з бажаннями керівників телерадіоканалів. Розмови про те, що журналісти можуть багато змінити самі, мені видаються зараз несерйозними через суперзалежність їхніх топ-менеджерів, які, начебто, і дбають про фаховий продукт, але навряд чи будуть перейматися втратою фахових журналістів.. Прикладів ми маємо багато.

Коли я чую закиди, що, мовляв, усіма українськими каналами керує одна політична сила, і що це катастрофа, то я, чесно кажучи, не розумію передовсім того, чому цю катастрофу допустили.

В Україні немає незалежних медіа-магнатів, і це найбільша проблема.

Олег Мамчук,випусковий редактор інформаційного відділу інтернет-проекту "ОГНІ" (Об'єднана громадська національна інінціатива):

- Думаю прийшов час розміщувати на головній сторінці "Детектор медіа" розділ "Юридичний лікнеп для журналістів, який у свою чергу має складатися з двох рубрик:

1. Правове регулювання захисту честі, гідності та ділової репутації.

2. Як захиститися від незаконного звільнення.

Якщо цікаво, можу, в разі потреби, допомогти з матеріалами, маю друзів-юристів.

Борімося - поборемо!

Олена Косенко, сценарист (не информационных программ!), ICTV

Говорят, вам за вредность доплачивают…

Какую вредность? У нас ее никто не чувствует… У нас ее никто не чувствует… У нас ее никто не чувствует…

Михаил Жванецкий

Что же мешает журналистам противостоять политическому давлению?.. Да ничего не мешает. Оно (давление) в определенный момент начинает восприниматься либо как артериальное, либо как атмосферное. В первом случае – и протестовать-то особо не надо: можно здоровью навредить. А во втором, если уж невмоготу, лучше сменить климат. За моими плечами – работа в трех информационных программах на трех разных каналах. Результат – смена климата. Понимаю, рецепт годен не для всех: некоторые любят погорячее… И все же. Телевидение – любопытная штука. Здесь можно торговать тремя вещами: свободным временем, мозгами и совестью. Сейчас я торгую свободным временем. В перспективе хотелось бы – мозгами. Остальное, извините, не продается. Впрочем, как и чем торговать – каждый для себя решает сам. Не правда ли, коллеги?

Наталя Кондратюк, корреспондент бюро ГРТ в Україні:

- Мне кажется, причина политического давления на прессу – страх и недоверие. Власть боится доверять журналистам, поэтому в ход идут запреты и “рекомендации”. Чиновники защищают себя, страхуют собственные промахи.

Последние события, связанные с акциями оппозиции, показали: власть до сих пор не научалась вести себя в сложных ситуациях. Нет четкой, разумной стратегии. Нет умения быстро ориентироваться в неожиданных моментах. Есть растерянность. А ее лучше скрыть. Чего стоит один нюанс: после явно провокационного путешествия лидеров акций в студию УТ-1 почти сутки ни я , ни мои российские коллеги, пользующиеся услугами НТКУ, не могли перегнать материалы в Москву. Без объяснения причин нам просто не давали ни аппаратных для перегона, ни линий связи. Абсурд. Чиновники забыли, что существуют спутниковые каналы связи, интернет, через который тоже можно передать видеосигнал, в конце концов, поезд и самолет.

Что это – цензура? Нет – это глупость. Банальная, человеческая. Узость мышления заставляет делать непродуманные шаги, а затем за них расплачиваться. Зачем отключать туалеты в администрации? Лучше принести голодающим депутатам чайку с бутербродами, да принять, побыстрее, чтобы не развивать конфликт, а нейтрализовать. Зачем заставлять журналистов делать так, а не иначе? Не проще ли собрать тех, кто специализируется на политической тематике (их не так много) и объяснить свою позицию, возможные варианты развития событий и в близкой, и далекой перспективе…Доверительный разговор может сделать гораздо больше, чем приказ. Приказы унижают. Мне кажется, суть нынешнего конфликта – глубокая обида журналистов. Без реверансов власть указала СМИ их место. Да в такой манере, что наша давным-давно дефлорированная журналистика вспомнила о чести.

В эпоху Березовского на ОРТ мне несколько раз пришлось общаться с этим человеком. В нем подкупало отсутствие догматизма. Высказывая свою точку зрения, он говорил: „Это мое мнение. У Вас может быть свое. Если Вы не согласны со мной – докажите, что я не прав”. Такая позиция – подкупает. Особенно, если она последовательна. Но у нас предпочитают диалог заменять директивными монологами, забывая, что творческий человек - личность тонкая и обидчивая.

Все понятно: хозяин СМИ зависим. Ему не хочется ссориться с властью. Это не новость. Как и то, что бесцензурного времени в украинской журналистике не было. И не будет. Я не верю, например, что на канале, принадлежащем, условно говоря, Тимошенко, станет объективно освещаться власть, а на канале Ющенко красную улицу дадут СДПУ (о)…. Вариант – политически незаангажированые и независимые в бизнесе магнаты, либо когда зрители будут акционерами канала вместе с журналистами. Далекая перспектива…

Сейчас, мне кажется, стоит начинать диалог. Можно попытаться объяснить, что журналист может, должен и будет объективным в своих материалах. Вне зависимости от личных симпатий и антипатий. Что объективность менее страшна для власти, чем страусиный принцип: не вижу, не слышу - значит, этого нет. Что диктат порождает сопротивление. Что не стоит своими руками делать из прессы себе противников. Что работать - с прессой ли, с оппозицией нужно умнее и тоньше. Идеология и пропаганда существуют в любом государстве. Но только у нас снежинку пытаются вырезать топором.

Олесь Ковальчук, журналіст:



Багато різноманітних, цікавих, змістовних фраз... І вчора, і тиждень тому, місяць, рік... Ми віддаємо плацдарм за плацдармом, а наші доброзичливці розтирають нас у порох. Молодших ламають, старших дискредитують. Що ж робити, друзі? Профспілка? Чудово! Страйк? Чому б ні? Коли спільно.

Згадаймо проект "Лист". Абстрактно, надто помірковано, дуже колегіально... Журналісти Інформаційно-аналітичної служби ТК ТОНІС його підписали. І... Поспішили? Сьогодні ми вже не ТОНІС.

Щиро радий за колег з УНІАНу. МОЛОДЦІ!!! Діють злагоджено, формулюють конкретно. Ми не кликали своїх на барикади. Ми, доки могли, намагалися робити якісний продукт. Головне, чого ми всі не зробили: ми не реалізували наше право на професію! Не домоглися! Роман Скрипін перед своєю відпусткою гордо вимовив: журналісти - вершки суспільства! Сьогодні ж констатує: коридор завузький і стеля надто низька. Дискомфорт, одне слово. У нас є ще шанс довести: журналістика - прекрасна професія. Сьогодні о 12:00.

Ольга Сніцарчук, журналіст газети "Вечірні вісті":



- Якщо якоїсь чудової і нереальної миті на нас раптом насуне ота свобода слова, то, думаю, багатьом буде противно дивитися у вічі журналістам, які не змогли зробити того, що, скажімо, зробили журналісти УНІАНУ. Зрештою, буде противно дивитися у тому "нереальному майбутньому" і сюжети (чи іншу роботу у ЗМІ), позаяк заважатиме гидке відчуття тваринного боягузтва, яке, вочевидь, тепер не дозволяє сказати їх авторам: "Ми відмовляємося так працювати. Ми не наймити".

Однак нинішня позиція більшості журналістів вказує лише на те, що вони не вірять в можливість змін. А отже, виходить, згодні працювати так весь час?! До останнього хочеться вірити бодай у те, що всі сидять і по-дитячому чекають: хто ж почне першим. Уже почали. Та де решта? Чому провалився страйк журналістів одного з каналів, чому вони чемно вислухали демогогічний виплеск свого керівника, схилили голови і далі пішли робити „замазуху”? Кому від цього стало легше? Чому є дієвим такий смішний аргумент керівника каналу: "Ну висловите свою позицію, ну "підуть" вас чи ви самі гонорово підете, а завтра на ваше місце адміністрація президента пришле утрамбовану непрофесіоналами, але спраглими працювати на ТБ, роту інших журналістів. І нічого врешті-решт не зміниться!" Журналістів лякають репресією проти всього каналу, тоді як те, що зараз відбувається, хіба це не репресія проти фаху журналіста?

Зрозуміло, що всюди є журналісти, які не хочуть ТАК працювати, однак не зрозуміло - де все-таки усвідомлення, що "остання крапля" насправді вже скрапнула і в принципі - втрачати нічого (можна сказати: крім роботи, але знову ж таки уніанівський досвід може це спростувати).

Щоби вирішити проблему можливого протистояння політичному тиску, журналістам потрібно визначитися - що для тебе є головнішим: бути професіоналом чи тішитися ілюзією щодо свого "чистого" сумління, позаяк через свій "довгий язик" чи "непотрібні принципи" ти не залишив голодними кавалерію своїх співпрацівників і їх сімей (чомусь дуже ефективний цей вбивчий аргумент корпоративних "інтересів", про який згадує Скрипін).

У першу чергу для протистояння потрібні не профспілки чи страйки, потрібне елементарне почуття професійної честі. А вже звідси -страйк, розголос, і відповідно - скандали. Можливо, скандали - це "не інтелігентно", але, здається, час для кніксенів уже вичерпався. Й можливо, це пафосно, але настав час лементу, час розмахування умовними прапорами-sos та жбурляння умовних бомб профнезалежності. Наразі видається, що цей розголос може вплинути. Але і ця мить коротка. І зараз, коли крига зі "скрипом" (це без натяку на Скрипіна), але таки скресла, цією миттю потрібно скористатися. Бо і вона скоро стане неактуальною.

Як можна, щоби чинуші з Адміністрацій Президента вказували, що і як писати; як можна, щоби президенту задавалися тільки ті питання, які попередньо обумовлені з його прес-секретарем, і як можна, щоби журналіст, який все ж задав президенту "не те" питання, отримав "по заслузі", при чому ще й від свого керівництва? Це вже не парадокси нашої професії. Це відверті маразми. На жаль, ми допускаємо, щоби ці маразми керували нами.

Ярослав Гаврилів, редактор аналітичного відділу сайту ОГНІ:

- Роман Скрипін пише: Ми ж усі прекрасно розуміємо, що ТАК ЖИТИ НЕ МОЖНА. У мене є знайомий, який це теж розуміє, але не хоче писати на "Детектор медіа", навіть під ніком. Він працює на "плюсах" і боїться, що його "вичислять" і він буде мати на роботі неприємності. Ситуація знайома, причини її складні і виглядає на те, що усунені будуть не скоро. І от журналісти, яким це все болить, яким хочеться, очистивши совість від міазмів середовища, в якому вони працюють, десь висловитися не за чаркою, а на тверезу голову з надією, що почують так само тверезі, ідуть на Інтернет, хоча як показує наведений приклад, не всі. Інтернет дає чудові можливості не тільки для вільного висловлювання незалежної думки, але і для самоорганізіції журналістів, але він сприймається більше, як розвага. Досвід роботи ОГНІв (Організована громадська національна ініціатива) в Мережі доводить, що є люди, які готові не просто на громадських засадах, а задурно робити певну роботу на користь суспільства. І той же досвід доводить, що знайти їх дуже непросто. Виходить, що одна справа регулярно висловлювати власне незадоволення на форумах, а друга - робити конкретну роботу. Отож, як можна здогадатися і без цих доказів, справа у нас самих - у наших лінощах, страху, скептицизму, зневірі. Треба просто перебороти себе і робити хоча б те, на що є сили і час. Можливості для цього є.

Таня Вахненко, студентка НаУКМА:

- Чесно кажучи, останні події в Україні насторожили багатьох і змусили порушити тему, яка була актуальною, але обговорювалася мало.

З одного боку, активізувалися журналісти, Інтернет- сайти стали цікавішими і аналітичнішими. Розпочався слабкий, але постійний потяг до ідеї об’єднання. І про це почали говорити вголос, а не десь на кухнях.

З іншого боку влада все сама показує і розповідає про ці події. Та люди не дурні, вони прекрасно розуміють, що те, про що "говорить і показує телебачення" треба сприймати з точністю, але навпаки. „Перший національний” вмикаєш, аби посміятися, навіть КВН (рос.) не потрібен. А на інших каналах рівень новин знизився і став не такий гострий.

Так, цензура, звільнення з роботи, відхід за власним бажанням - все це є, але вже не зачіпає, вся ситуація сприймається як даність.

Думка щодо профспілки є досить непоганою -- якби не тотальна пропаганда глобалізму, ідея профспілок не була б знищена. Єдине запитання: Чи готові "наймити", по-перше, почати жити за тим законом, який і є, який їх все ж може захищати (головне бути чистим); по-друге, укласти угоди з телекомпаніями і платити чесний податок; по-третє, сплачувати щомісячні членські внески, аби утримати людей, які будуть їх захищати чи інформувати.

Чому журналісти не йдуть до суду? Але й самим журналістам говорити про свободу слова, про права, і порушувати закон -- безглуздо. Виступати проти влади і водночас не цуратися просити статус заслужених журналістів України (аби на старість мати пенсію і всі блага) ц неприпустимо. Якщо влада щось дає, вона розраховує на взаємність.

Насправді вихід з ситуації, що склалася є. Але чи захочуть журналісти заради чесної праці пожертвувати своїми зарплатами, чи знайдуть вони час не тільки на розмови на семінарах і круглих столах, а й для конкретних дій?

Микола Росошенко, оглядач, український журнал “Економіст”:

- Можна наводити приклади, як кожного з нас “редагували”, як відмовляли в друці тих чи інших матеріалів.

Можна говорити про честь і совість редакторів і журналістів…

Але важливіше -- питання.

1. Чи є сьогодні тиск влади на медіа та журналістів?

Безумовно! Причому останнім часом тиск ще посилився, провадиться робота щодо відповідного “зміцнення” редакцій. Це переконує, що готується новий етап промивання мізків народу. Саме для цього потрібне “оновлення” журналістських колективів.

2. Що заважає журналістам цьому тиску протистояти?

Матеріальна залежність. Індивідуальна моральна слабкість. Страх не тільки за можливість звільнення, а й за своє життя та життя своїх близьких. Надмірна потужність, злочинність та знахабнілість державної машини.

3. Що робити?

Існуюча модель влади в Україні має конкретне ім’я. Існуюча криза має персоніфіковану причину.

Тому, по-перше, головне, що треба робити сьогодні – це визначитись – чи підписуємося ми під зверненням до Президента, яке вже підписали 16.09.02 Мороз, Тимошенко, Симоненко та Ющенко.

По-друге, для історії треба створити галерею портретів “кучмістів”, насамперед депутатів, у вигляді гострих інтерв’ю з усього спектру гарячих питань. І всіма можливими засобами треба йти в народ.

По-третє, це необхідність створення незалежного телевізійного каналу і купи газет за новою, в тому числі й комерційною, ідеологією. На це потрібен час. Але першочергово – від Миколи Томенка треба вимагати ініціювання рішення парламенту про створення нового телевізійного каналу. Гроші знайдемо.

По-четверте, у віддаленій перспективі, треба створювати, як хтось вже сказав, “свою в дошку” профспілку, а сьогодні – підключати до справ Спілку журналістів.

Читайте також:

ЯК ЖИТИ МОЖНА?

"Ми маємо думати про страйк", Ірина ЧЕМЕРИС

"Звичайна професія ", Сергій Черненко

"Нам нужен профсоюз. Свой в доску", Сергей Гузь

"ТАК ЖИТИ НЕ МОЖНА?", Роман Скрипін

"Тільки такою кувалдою, як страйк можна відрихтувати поведінку влади щодо ЗМІ...", Олег МЕДВЕДЄВ

Нам нужна круговая порука профессиональной чести!, Ярослав Колгушев

"Реалисты и номиналисты ", Николай Козырев

href = "http://www.detector.media/comments/?id=4767">"Нам не нужны подтасовки, выдаваемые за проявление профессиональ