24 червня на сцені Будинку кіно зустрілися військова Юлія «Ураган» Воборнікова й актриса театру й кіно Римма Зюбіна, щоб подарувати глядачам події вечір, сповнений розповідей із воєнного життя та поезії, написаної під час війни.

«Ідея цієї зустрічі народилася випадково. Я дуже люблю Юлю Воборнікову, її дописи у фейсбуці. Вчергове їх читаючи, зрозуміла, що хочу їх почути зі сцени, і щоб їх почуло якомога більше людей. Я хотіла показати обличчя військової. Я запросила Римму Зюбіну, щоб був такий творчий діалог. Діалог про жінку на війні та про жінку у цивільному житті. Юля спочатку не хотіла, вона ж уся така бойова: “Я на фронті! Яка сцена?”. Але якось склалося», — розповіла організаторка фестивалю Наталя Соболєва.

Наталя Соболєва

Військова з позивним «Ураган» та актриса, яку друзі називають «Цунамі» — доволі неочікуваний тандем, творчому пориву якого не став на заваді навіть сигнал повітряної тривоги. З їх появою на сцені зал вибухнув оплесками, а потім завмер, прислухаючись до кожного сказаного слова. Юлія Воборнікова — у вишиванці кольору хакі та у камуфляжних штанях, із чорною маскою на обличчі. «За вимогою того підрозділу, де я служу, я не можу повністю показувати обличчя», — пояснює військова. Римма Зюбіна — у яскравому малиновому костюмі, як завжди, зі щирою усмішкою та мільйоном слів за хвилину. Здавалося б, різні світи, але цього вечора вони звучали на одній хвилі.

Римма Зюбіна

Юлія Воборнікова на війні з 2014 року. У 2016 році стала першою жінкою на бойовій посаді в Силах спеціальних операцій. Говорить, що довелося «пройти маленьке пекло, щоб туди потрапити». Вона розповіла, що ті, хто воює десять років, самі себе називають «пси війни», адже вони завжди повертаються туди. Юлія Воборнікова робить дописи на своїй фейсбук-сторінці під хештегом #записки_цинічного_снайпера, у яких багато життя попри війну. На лікарняному ліжку, куди потрапила після поранення, почала малювати картини, а у миті перепочинку між бойовими завданнями — їде в гори. Військова радіє, коли бачить дітей, які спокійно гуляють із батьками, людей, які можуть жити, говорить, що заради цього вона воює. Позивний «Ураган» Юлії Воборніковій дали побратими.

Юлія «Ураган» Воборнікова

Цього вечора на сцені відбувся діалог між актрисою та військовою, під час якого глядачі почули відверту історію Юлії Воборнікової про те, чому вона вирішила піти на війну, чому залишається на фронті, як бути жінкою на війні, що допомагає витримати це та які подарунки найчастіше отримує від побратимів.

«Ви всі мене підтримуєте майже 10 років, з початку війни у 2014-му. Багатьох із вас я не бачила вживу, для мене це вперше, і, будьмо чесними, можливо, востаннє. Це для мене єдиний варіант із вами поспілкуватись і сказати вам спасибі. У нас немає жодного сценарію, бо останні дні в мене був такий треш, що ми нічого з Риммою не встигли. Це просто буде діалог двох людей із різних світів. Вони перетинаються, тому що Римма ще й волонтерка. І це можуть бути відповіді на питання, які є в багатьох із вас», — пояснила Юлія Воборнікова.

Між розповідями та спогадами військової актриса читала поезії, написані нашими сучасницями — Мар’яною Савкою, Мариною Пономаренко, Світланою Поваляєвою, Катериною Бабкіною та Вікторією Амеліною. Особливо проникливо звучало оповідання Ірини Феофанової «Гештальти». Глядачі так пройнялися історією, яка має відкритий фінал, що допитувалися, що ж урешті сталося з героїнею.

Римма Зюбіна поставила ті питання, які, можливо, не наважуються чи соромляться поставити цивільні військовим, а Юлія Воборнікова чесно на них відповіла.

Військова родом із Запоріжжя, у 2014 році усвідомлювала, що війна триває за 200 кілометрів від її рідного міста. «Якщо візьмуть Маріуполь, то підуть далі й ми будемо наступні», — думала вона тоді. Саме тому разом зі своїми знайомими з Майдану вона у 2014 році пішла в добробат. «Ми російськомовні люди, які все життя прожили в Запоріжжі, були зовсім іншими до Майдану. Ми вирішили піти захищати країну, бо ми вважали це правильним, ми не хотіли, щоб “русскій мір” прийшов до нас додому. Для більшості з нас війна була тим, що ми бачили у фільмах чи читали в книжках. Ми всі були добровольці», — розповідає Юлія Воборнікова.

Спочатку вона не розуміла, куди йде, що це буде та як довго триватиме, а за два роки усвідомила, що постає вибір: або повертатися до мирного життя, або ставати кадровою військовою. Так у 2016 році отримала бойову посаду у Силах спеціальних операцій. Тим більше, що за цей час у неї вже був «список особистих рахунків» — це список друзів, яких вона втратила на війні. «Ми розуміємо, що якщо ми їх не зупинимо, вони прийдуть сюди. У мене одна задача — зупинити їх будь-якими методами. Якщо для цього потрібно померти — помру», — говорить військова.

Юлія Воборнікова та Римма Зюбіна

Юлія Воборнікова говорить і про важливість для фронту цивільних людей, які не лише донатять, а й пишуть слова підтримки чи присилають смаколики на фронт.

«Ви можете написати воїну на його сторінці у фейсбуці просто пару добрих слів, а для нього це буде настільки значимо, що ви й не уявляєте. Колись ми сиділи в бліндажі, нас крило настільки, що думали, що вже не вийдемо звідти. Я згадала, що мені жіночка з фейсбуку передала шоколад, горіхи й ще щось смачненьке, посилка чекала на “Новій пошті”. “Воно ж зіпсується, якщо ми не вийдемо”, — кажу. “Вигрібаємо звідси. Я шоколадку хочу”, — чую у відповідь. Ви не уявляєте, як нам потрібно відчувати вашу підтримку. Для вас це 30 секунд вашого життя, а для нас це і є життя», — розповідає військова.

Юлія Воборнікова пояснює, що не потрібно жаліти військових, бо «жалістю ви якоюсь мірою знецінюєте те, що ми робимо». «Нам дозволяють вбивати москалів і платять за це гроші. Та це найкраща робота у світі», — говорить вона.

«Це не героїзм, це — обов’язок. Піти на війну для людини, яка може тримати зброю — це обов’язок. Я ніколи не пошкодую, що 10 років на війні безвилазно. Я ніколи не пошкодую, що у мене є поранення, що я пищу в рамках в аеропорту, бо в мені осколки. Я знаю, заради чого це все. Хтось має захищати, хтось має будувати країну, хтось має жити. Мені в кайф, що люди живуть. Це і мій маленький внесок. Я хочу це бачити. Заради цього я там», — розповідає Юлія Воборнікова.

Юлія Воборнікова та Наталя Соболєва

Не обійшли увагою у цьому діалозі й тему жінок на війні, адже є з цим пов’язана низка стереотипів у суспільстві.

«Навіщо взагалі жінка йде в армію? Є таке ставлення, що вона або чокнута, або хоче заміж. Ми не говоримо про те, що такого не буває. Є родини, які склалися після знайомства на війні. Відношення в армії залежить від того, як ти себе поводиш. Якщо ти в бойовому підрозділі працюєш на рівні з хлопцями, то ніколи в житті не буде поганого ставлення. Я кажу, що я найгарніша в наших окопах, тому що я єдина жінка тут. Якщо ти адекватна людина — в тебе не буде проблем в підрозділі. Ти до них звикаєш, вони стають другою родиною», — розповідає військова.

Розповіла Юлія Воборнікова і про подарунки від побратимів, які можна отримати на фронті. «Коли ти жінка в армії, то подарунки в тебе шикарні. Мені дарували ракету від “Стугни”, “Фагот”. Як правило, дарують БК або щось зі зброї. Коли я виїжджала з деяких позицій, то арсенал у мене був досить великий, старшина був цьому радий шалено. А от квіти майже не дарують», — посміхається Юлія.

Сигнал повітряної тривоги, що пролунав під кінець діалогу на сцені військової та актриси, настрою глядачам не зіпсував. Скоріше навпаки. Глядачів та героїнь більше не розділяла сцена й обійми, слова вдячності й захоплення стали фінальним акордом цього вечора.

Фото: Ігор Васильєв