— Євгене, продюсером ви вирішили стати за потребою чи за великим бажанням?

— Я належу до людей, які вважають, що немає ганебної праці. Перша думка спробувати себе на цьому терені виникла в той час, коли в мене були тільки невеликі епізодичні ролі в кіно. Я спочатку чекав, коли мені почнуть пропонувати серйозні ролі, а потім подумав: «А раптом ніколи? Що, якщо я й далі гратиму якихось бандитів і спортсменів в епізодах?». Два-три знімальні дні на місяць для мене не варіант.

Тож зніматися запрошували не так щоб часто — і тоді я почав думати, яким ще способом можна почати заробляти гроші на життя. У мене був досить великий досвід участі в антрепризах як актора, і я подумав, що потрібно спробувати зробити свою виставу й «покататися» з нею країною. Оскільки я ще маю і юридичну освіту крім акторської, то загалом я розумів, як працює система з антрепризами.

Знявшись у лінійній ролі в серіалі «Співачка» для ТРК «Україна», я заробив грошей і вирішив вкласти весь гонорар у свою першу виставу. З цього і почався мій шлях до професії продюсера. Це було ще до повномасштабного вторгнення. І не скажу, що тоді в мене все вийшло, як хотілося. Але я вже почав працювати в цьому напрямку.

Євген Олійник в серіалі «Дитячий охоронець»

— У більшості людей немає чіткого розуміння, чим же займається продюсер. Ніби якась людина, яка просто вкладає гроші у виставу або фільм і потім отримує прибуток.

— Так, у комедіях свого часу показували продюсера як огрядного лисуватого дядечка в малиновому піджаку і з золотим ланцюгом, який обов’язково всіх обманює, намагається всіх «кинути» й не просто заробляє, а саме «стриже бабло». Чим займаюся я як продюсер? Та практично всім. Потрібно визначити цікаву для глядача тему й вибрати відповідну п’єсу, знайти й найняти режисера, подумати, кого з «зірок» можна залучити до проєкту з урахуванням того, наскільки їм теж може сподобатися ця п’єса. Далі визначити й узгодити з усіма дати репетицій, узгодити дати примірки костюмів. Звісно, що потрібно замовити й виготовлення костюмів і декорацій. Потім орендувати майданчики під репетиції, укласти договори для оренди приміщень під виступи, укласти договори з квитковими операторами. Плюс оренда транспорту, проживання, харчування, реклама тощо.

У мене зараз є помічники, які точково займаються розв’язанням якихось питань, але я як продюсер у будь-якому разі маю контролювати весь цей процес. Тому в мене під час туру телефон за день розряджається двічі. І навіть коли ти все це робиш максимально добре, не факт, що все вийде, як ти планував, що все буде добре і вистава зможе заробляти гроші. Поки що більш ризикованого бізнесу, ніж продюсування вистав, я у своєму житті не пам’ятаю.

— Якщо все так складно і ризиковано, чи не простіше було б залишатися тільки актором і поступово напрацьовувати свій авторитет саме на акторській ниві? Навіщо вам весь цей ризик і нервування?

— За своєю природою я люблю бути незалежним. А актори — вони в будь-якому разі залежать від того, чи зверне на них увагу кастинг-директор, чи затвердять його на роль режисер і продюсери. Мені, як і багатьом іншим акторам, дуже страшно опинитися в ситуації, коли тебе кличуть і знімають, а потім раз — і перестали. І що тоді? Тоді — все.

Скажу чесно, зараз я можу собі дозволити відмовлятися від проєктів, у яких раніше погодився б зніматися тільки заради грошей. Саме бажання не залежати від якихось обставин і змушує мене всім цим займатися. Я можу працювати з ранку до вечора, але я точно знаю, для чого я це роблю.

Плюс я люблю ризик. Мені подібні виклики додають адреналіну в кров. Тому що завжди в роботі продюсера присутній якийсь треш, якісь пригоди, сюрпризи. Але, повторюся, що і як актор, і як продюсер я відчуваю певну свободу як фінансову, так і творчу. А ще я просто отримую адреналіновий кайф від процесу.

Євген Олійник, Андрій Ісаєнко та Дмитро Вівчарюк, на зйомках серіалу «Козаки. Абсолютна брехлива історія»

— Ви кажете, що можете дозволити собі відмовлятися від ролей у кіно. Можливо, у вас просто немає на це часу, і заради грошей ви фактично обмежуєте себе як творчу особистість?

— Звісно, обмежую. Я на сцену не виходжу принципово, тому що в проєкті ти або продюсер, або актор. У нас такий менталітет. На Заході до цього ставляться по-іншому. Там багато акторів виступають також як продюсери. І це вважається нормальним, це викликає повагу, що людина не тільки може добре грати на сцені, а ще й уміє рахувати та може заробляти гроші. У нас якщо актор виходить на сцену і водночас намагається продюсувати виставу, то його зараз же намагаються «кинути» й обдурити. Чомусь люди, які здають майданчик в оренду для антрепризних вистав, вважають, що актор — це людина не дуже грамотна, не дуже розумна, яка не розуміється на законах, не розуміє суті процесу продажу квитків. Його завдання й уміння полягає лише у тому, щоб вийти на сцену та повеселити народ. У мене такий досвід був. Коли я одночасно і грав на сцені, і продюсував виставу. І ставлення у сторони, яка приймала, було приблизно таке: «А, так ти актор, який намагається бути продюсером? Значить, ми зможемо тебе “кинути”». Доводилося досить жорстко осаджувати подібні спроби «розвести» себе як лоха. Починаються конфлікти, скандали, а тобі ще на сцену потрібно виходити після всього цього.

У нас чомусь усі вважають, що продюсер не повинен бути творчою людиною. Він має бути похмурим, незадоволеним, солідним. Ось такого продюсера поважають. А щойно дізнаються, що ти актор, одразу починаються проблеми. Тому поєднати творчість і бізнес у нас, на жаль, поки що не виходить. Зараз прокат вистав для мене — це моє основне заняття, це моє дітище. Коли в мене триває тур, я взагалі намагаюся не братися за жодні ролі в кіно. У цьому плані в мене є чіткі пріоритети.

У мене зараз є чотири помічники, які в разі моєї відсутності можуть мене замінити. Може, вони не так якісно впораються з усіма завданнями, але тур відбудеться в будь-якому разі.

— Тобто зараз ви вибудовуєте бізнес і доводите його механізм до досконалості, щоб потім, коли все буде налагоджено, мати можливість повернутися до акторської професії?

— Абсолютно вірно. На акторстві я хрест не ставлю в будь-якому разі. Якщо є цікавий проєкт, я погоджуюся. Наприклад минулого літа, коли ми активно каталися країною зі своєю виставою, мене запросили зніматися в Польщі у стрічці польською мовою. Це було для мене цікаво. Тому я все переклав на своїх помічників, поїхав до Польщі, відзнявся там протягом двох днів і дізнався, що собою являє польське кіно.

— Наскільки я знаю, вистава «Наші Кайдаші» — це одна з найдорожчих антрепризних вистав в Україні, судячи з ціни квитків на неї.

— Ні. Є вистави й дорожчі за нашу. Хоча так, у нас явно недешева вистава. Але вона недешева не тільки за ціною квитків, але і за якістю. Політику цін на квитки визначаю я. І ціна у нас залежить від міста, де ми граємо виставу. Якщо порівняти ціни на квитки в Києві та, приміром, у Корсуні, то вони помітно різняться. Приблизно вдвічі. Я обираю оптимальний варіант, як продати й заробити. Тому що в будь-якому разі це бізнес. А бізнес має приносити прибуток.

— 3-4 роки тому ви досить багато знімалися в серіалах, і вас знали як актора, який може і пострибати, і побитися, і ще на якийсь трюк самостійно наважитися. І ось зараз ви — театральний продюсер. Як ваші колеги-актори поставилися до такої зміни статусу?

— Ті, хто зі мною працює, доволі спокійно це прийняли, і ми доволі швидко одне одного зрозуміли. Я досить коректний продюсер і не самостверджуюся коштом інших людей. У нас у колективі демократія, на відміну від деяких інших антрепризних вистав. Я вважаю за краще працювати на принципах взаємодовіри і взаємоповаги. Якщо ця повага починає з якихось причин втрачатися, тоді я або ставлю людину на місце, або зовсім прибираю її з колективу. Так, деяким акторам було важкувато перебудуватися у своєму ставленні до мене. Вони раніше зі мною десь у кадрі перетиналися — а тепер їм потрібно слухати мене як начальника. Але актор — істота гнучка. І професійні актори швидко прийняли ситуацію: «Окей, раз так, значить, зараз слухаємо Женю і робимо те, що він каже». По-справжньому хороший актор може дуже швидко перебудуватися, адаптуватися до ситуації і вже в цих нових умовах професійно виконувати свою роботу без якихось особистих моментів.

Але до мене доходять чутки, що деякі кінорежисери й актори, які не працюють у мене на виставах, з великим упередженням ставляться до моєї нової роботи. І періодично підкреслюють свою позицію. Мене ще низка акторів розглядають саме як актора, як класного накачаного хлопця, який хвацько може комусь у кадрі дати в морду, і ніяк не можуть змиритися з думкою, що я вже займаюся виробництвом вистав. А мої вистави двічі збирали аншлаг у «Жовтневому». Це щось та й значить. Особливо у воєнний час. Це вже на просте везіння не спишеш. А те, що про мене за спиною говорять щось погане? Але ж кажуть. Значить, моя робота привертає увагу, а це вже добре.

— Ваша участь у волонтерському русі чим зумовлена?

— Я свою першу після повномасштабного вторгнення виставу вирішив зробити, зокрема, для того, щоб мати можливість заробляти гроші та допомагати хлопцям на фронті. У мене є мої близькі друзі, які воюють. І я маю велике бажання допомогти саме їм — тим, кого я знаю і хто зараз на фронті. Якби я заробляв мільйони, то тоді я міг би планувати, які суми спрямувати на волонтерство. Але в мене заробітки далеко не такі великі. Однак я можу допомогти своїм близьким, закриваючи якісь їхні потреби.

Євген Олійник і Тарас Цимбалюк

— До речі, про першу виставу. Це були «Емігранти», в якій ви грали вдвох із Тарасом Цимбалюком. Самі наважилися грати, щоб зекономити гроші на одному гонорарі?

— Там від початку мали грати Тарас і Артемій Єгоров. Ми про все домовилися з ними, але тут у Єгорова намічаються зйомки. Потрібно розуміти, що йде війна, кіно практично померло — і тут хтось щось починає знімати, й у цьому проєкті тобі пропонують роль. Природно, що Єгоров погодився. Він підходить до мене і каже: «Женю, я реально не можу, вибач». Я подумав: «Гаразд, раз така справа, то зіграю сам, заодно і заощаджу на собі». Тобто в підсумку в нас у виставі було залучено всього два актори, одному з яких не потрібно було платити гонорар, було мінімум реквізиту і декорацій. На той час, на той момент це був максимально оптимальний варіант. Але зараз уже ні.

Євген Олійник і Тарас Цимбалюк у виставі «Емігранти»

— Зібрати в одній виставі, такій як «Наші Кайдаші», таку кількість «зірок» складно?

— Дуже. Потрібно для початку, щоб тобі ці люди довіряли. Вони також мають довіряти матеріалу, який ти їм пропонуєш. Ти маєш домовитися з ними щодо гонорару. Враховувати їхню зайнятість в інших проєктах. Зібрати таку команду загалом, у якій би ніхто ні з ким не ворогував. Адже є випадки, коли актори категорично відмовляються з кимось перебувати на одній сцені зі своїх особистих причин.

Той склад, який глядачі зараз бачать у виставі «Наші Кайдаші», змінювався чотири рази. Начебто вже все добре, всіх зібрали, всі начебто нормально працюють, але потім все одно щось змінюється. У когось не збігаються графіки, одна акторка посварилася з іншою і їх уже не можна разом виводити на сцену, хтось не підійшов за якимись ознаками й так далі. Тому від початкового складу, коли я тільки почав реалізовувати цю ідею, у нас залишився тільки Тарас Цимбалюк. І на цей процес підготовки та збору фінального складу пішло близько п’яти місяців.

— Якщо говорити про «зірок», то у вашій виставі «Основний інстинкт» грає Злата Огневич, яка хоч і «зірка», але трохи в іншій сфері й не має жодного досвіду саме як актриса. З яких міркувань ви її залучили у свій проєкт?

— Я впевнений, що і співаки, і танцюристи можуть пробувати себе також і в акторській майстерності. Тому що всі вони артисти, всі вони виступають на сцені. Так, у кожного з них своя специфіка, але всі вони творчі люди. Що стосується конкретно Злати, то вона дуже харизматична, дуже талановита і зал просто в захваті від неї. Вона справді дуже хороша актриса. Навіть без спеціальної освіти. І я дуже радий, що вона працює в нас у виставі.

Уся наша культура, на жаль, заточена під певні стереотипи. Якщо ти актор, значить ти не можеш бути хорошим продюсером. Якщо ти співачка, значить, ти не зможеш грати на сцені у виставах. Якщо співачка говорить про те, що хоче зіграти в кіно драматичну роль, у нас одразу починають говорити: «Та що вона там може зіграти? Вона тільки й уміє, що на сцені смикатися». Це вся наша пострадянська спадщина, за якою людина має функціонувати та діяти чітко в тих межах, які їй призначені. І будь-які спроби людей якось зламати цю систему, пробувати себе в чомусь іншому, незвичному, у нас не сприймається. А мені подобається ламати стереотипи. Мені подобається показувати, що може бути інакше. І дуже дякую Златі за те, що вона допомагає мені це робити, виходячи на сцену в нашій виставі.

— Які плани у вас як у продюсера надалі?

— У планах — гастролі Європою. Зараз якраз дуже щільно цим займаюся... Я за два роки роботи продюсером зрозумів, що для того, щоб щось привезти в Європу, цього потрібно дуже сильно хотіти й багато працювати. Занадто багато різних бюрократичних моментів потрібно розв’язати. Потрібно скрізь стукати, потрібно робити багато дзвінків, розіслати багато листів і повідомлень. Так, це займає дуже багато часу, але інакше нічого не вийде.