Дивіться також розшифровки текстів інтерв’ю, що їх наводить „Дзеркало тижня” – у порівнянні з розшифровкою тексту сюжету у ТСН („1+1”). А також – коментар ситуації від „Детектор медіа”.

В останньому номері тижневика «Дзеркало тижня» надруковане моє інтерв’ю з главою Української Греко-Католицької церкви, кардиналом Любомиром Гузаром. Його я вважаю видатною особистістю, видатним громадянином України, з яким маю честь жити в ОДИН час.

Львівський автор „Дзеркала” пише, що я, начебто, зманіпулював цим інтерв’ю. На підтвердження цих слів він каже, що в минулому «Епіцентрі» побачив відеоролик зі зверненням Блаженнійшого Любомира Гузара.

Одразу ж хочу вибачитися перед кардиналом Гузаром – за те, що оприлюднення його слів в такому варіанті могло завдати йому неприємності – якщо її було завдано. Вибачитися, незалежно від того, чи буде прийнято це вибачення.

Хочу підкреслити – і це може підтвердити кожен, хто бачив минулий „Епіцентр” (15-е вересня) - у минулій програмі ВЗАГАЛІ не було жодного ВІДЕОРОЛИКА із лідерами церков - ми навели коротку цитату із інтерв’ю кардинала Гузара – в іншому контексті. А от в „ТСН” у четвер 12 вересня, дійсно, вийшов сюжет, в якому ми намагалися подати найбільш важливе, що - на мій погляд - сказав кардинал Гузар.

Для цього сюжету я записав 55 хвилин інтерв’ю. Сам сюжет був хронометражем 4 хвилини 30 секунд. Це є недозволено великим для телебачення хронометражем. В середньому кожен наш сюжет тягне не більш, як на півтори-дві хвилини. Ніхто ніколи не побачить в „ТСН” сюжет, інтерв’ю довжиною більше 4-5 хвилин, винятків з цього правила НЕМАЄ. І я НЕ обіцяв особам, які вели диктофонні копії інтерв’ю, що покажу в ефірі всі 55 хвилин інтерв’ю – для цього потрібен не сюжет, а фільм.

Оскільки, роблячи сюжет, я вже виступав не в якості головного редактора „ТСН”, а в якості автора - за хронометраж в 4 хвилини 30 секунд я отримав від свого випускового редактора Ігоря Федоріва добрячий «втик» - і він мав рацію: сюжети по 4 хвилини 30 секунд є НЕПРИПУСТИМО великими. Я наполіг на своєму, поміж іншого, і тому, що мені хотілося якнайточніше передати думку Блаженнійшого.

Була і ще одна проблема. Мені здалося, і це не більше ніж враження, що кардинал під час розмови погано себе почував – він швидко стомлювався і виявляв вазомоторні реакції, властиві хворому на цукровий діабет. Втім, повторю, це не більше, ніж враження, однак було те, що було – Блаженнійший під час розмови говорив ПОВІЛЬНО, що не могло не впливати в остаточному варіанті на хронометраж його синхронів.

Тому я щиро дякую «Дзеркалу тижня» - за те, що газета – виділивши на це половину своєї сторінки - опублікувала більш-менш ПОВНИЙ текст мого інтерв’ю – включно із відповідями Блаженнійшого на мої питання, що стосувалися політичного конфлікту навколо Цвинтаря Орлят у Львові і скнилівської трагедії. Обіцяю Вам – як і главі українських грекокатоликів - подати в „Епіцентрі” ці ДВА уривки з інтерв’ю ПІЗНІШЕ – коли виникне відповідний інформаційний привід. Можливо, моя помилка була в тому, що я не подав ці шматки інтерв’ю? Тоді вибачте і за це – але на своє виправдання скажу, що кожного тижня до Львова літати фізично не можу.

Вищенаведене я міг сказати і газеті «Дзеркало тижня», якби це шановане видання звернулося до мене по такий коментар.

Щоб кожен, хто цього бажає, міг порівняти, що увійшло і що не увійшло в сюжет ТСН від 12 вересня, цілковито – без другої точки зору – побудованого на словах кардинала Гузара, розміщую нижче текст і розшифровки із «Дзеркала тижня», і розшифровку сюжету від 12 вересня. Бажаючі можуть перевірити повноту сюжету ТСН по сайту „1+1” чи замовити його на відео у системі AGB. В’ячеслав Піховшек, для «Детектор медіа»

Ось текст мого інтерв’ю із газети «Дзеркало тижня»:



Хіба ревуть воли, як ясла повні



Текст відповідей Блаженнішого Любомира (Гузара) на запитання журналіста ТРК «Студія 1+1» пана В’ячеслава Піховшека, наданий прес-секретарем УГКЦ



— (Через технічний стан запису інтерв’ю, перше запитання відтворено недослівно) - Чому ви не поставили свій підпис під зверненням керівників релігійних організацій до громадян України напередодні вересневих акцій громадянської непокори?

— Мені як церковній людині таке підписувати не випадає. Я не є противний тому, що сказане. Я також так думаю, але не так говорю. То не є мій стиль. Я вже такий досвід мав. Ми навіть тоді виступали разом з владикою Мефодієм, з Патріархом Філаретом там в УНІАНі. І мені здається, що то дуже зле вийшло. Не сприйнялося. Ми вийшли як три якісь такі політиканти, навіть не політики. Мені було досить неприємно потім. І вже тепер не хочу на таке йти.

Я не хочу входити в політику, бо не розумію всього, що діється, то є занадто складне для мене. Я до того призвичаєний, бо 20 років жив в Італії, а там ніхто не розуміє італійської політики, так що не чуюся зле, що я не розумію. В Італії ніхто не розуміє політики, так само і в нас, а тим більше хто не є фаховий.

Мені здається, що ми прийшли до такої критичної хвилини, хоча не трагічної. Але роблять занадто, кажучи немовби кінець світу приходив, то не є кінець світу. Демократія, яка народжується, дитина, яка народжується, то болісна справа. Та й тут нарід народжується. І не треба попадати в такі екстреми, що нібито 16 вересня то переломова хвилина в історії України. А все ж таки це певний момент для рефлекції.

— Владико, розумієте, я сам не стільки освічений, як ви, але найбільше, що мене турбує в цій хвилині стосовно оцих усіх акцій, і дії одночасно і влади, і тих, хто проти влади, це те, що ніхто не може зупинитися. Ну, скажімо, ніякій опозиції в Італії чи Америці не підійде враження спалити Білий дім, аби знищити його. А тут… Зрештою, є одна річ, яку шанують начебто обидві сторони, це прапор. Тільки, можливо, тому, що ми по телебаченню багато разів його показували. Але коли я питаю або людей від влади, або людей від опозиції, на чому ви можете зупинитися, я не можу отримати відповіді, на чому. І це...



— Це є такий момент для застанови, що ми не вироблені політично. Адже такі речі людині навіть не повинні приходити на думку. Будувати є дуже трудно. Будувати з каменю нелегко, а будувати з людей — ще важче. Люди є живими каменями і кожний має свою індивідуальність. Кожний має своє властиве місце у тій цілій схемі. Будинок руйнується, коли з нього забирають камені, так само і кожний з нас, якщо не сповняє свого життєвого завдання, то залишає діру і послаблює будинок. Але ми ще до того розуміння не дійшли.

Сьогодні вказують на протистояння опозиції і влади. Невторопно, на мою думку, загострюють це питання. Це взаємне поборювання з двох боків нічого доброго не дасть. За загальне добро відповідальні як влада, так і опозиція. Тепер потрібно подивитися, що можемо спільно зробити, щоб якнайкраще збудувати.

Опозиція в демократичній державі є конечна. Ми без цього не можемо існувати. Якби всі думали однаково, то ми би прирекли себе на неіснування. Для розвитку необхідна різниця думок. І ви, журналісти, маєте колосальне завдання, адже повинні бути тим товчком, який має не тільки інформувати людей, але наштовхувати їх на думання. Напримір: ми є в певній геополітичній ситуації — є Росія, є Європа, є інші держави, заангажовані в політику. Як найкраще будувати в цій ситуації?

Або: маємо проблеми внутрішні, того росту політичного. Цей ріст трудний. Ми триста років не мали своєї відповідальної політики, хоч політикували ми завжди. Я жив на поселеннях. Політика там горіла, але це не була відповідальна політика, тому що не мала конкретних наслідків. Це були певного роду тільки академічні вправи. Перший раз від дванадцяти років політика стала відповідальною справою, бо ми будуємо свою державу, бо ми маємо свою державу. Мені здається, що ми не годні усвідомити собі, що це означає — мати свою державу. Наведу вам приклад з церковної історії. Ми триста років були під якимсь чужим урядом. Отже, мислення Церкви було — як зберегтися від того окупанта. Дванадцять років ми маємо свій уряд. Це є для нас новість. І ми не завжди цілком певні, як відноситися до свого уряду. Наше поняття Церкви, що вона є партнер. Церква не є якимсь департаментом, чи міністерством уряду, не є на службі уряду. Церква має свою ділянку і вона співпрацює з державою на рівні партнерів. Але це є колосальна відповідальність. Ми, так само як і уряд, в іншій ділянці, в іншій сфері маємо між собою співпрацювати, щоб будувати. Митрополит Шептицький вжив гарний вислів: «Як будувати Рідну Хату», — і кожний, хто читає, розуміє, що йдеться про свою власну хату. Отже, наше завдання є, щоб свідомо допомагати розвитку нашої власної держави. Це є для нас надзвичайно важливим моментом. Це є певного роду новість. Так само як і для держави є новістю те, що вона зустрічається з фактом вільної Церкви. Держава не завжди знає, як повестися з Церквами. Ми щойно є в процесі того, щоб виробити філософію взаємовідносин Церкви і Держави, Держави і Церкви. Треба мати велику терпеливість у цьому процесі.

Ми не маємо глибини в нашій політиці. Ми не думаємо категоріями гідності людини і прав людини. В цій ситуації особливо Церкви, але також і навчальні заклади повинні мати чітку програму виховання людини на тих засадах, на яких виростала наша держава — на християнських засадах.

Потрібно дуже чітко зрозуміти головні поняття демократії. Демократія полягає на тому, щоби пошанувати людину. Але це не є одностороння справа. Кожний мусить шанувати спільне добро. Це вимагає зусиль. Я боюся, що ми починаємо тратити терпеливість. Ми вже хочемо дійти до певних досягнень, а цей процес вимагає певного часу. Ми не повинні сподіватися, що при помочі якогось спеціального політичного устрою розв’яжемо всі труднощі. Ми їх розв’яжемо, коли кожний вдарить себе в груди і запитає: «Що я зробив для своєї Батьківщини?» Людей треба змінювати, а не устрої. Кожний устрій може функціонувати, якщо він побудований на мудрих людях, які відчувають відповідальність за цілість.

Опозиція конечна. Навіть в Церкві. Адже, якщо до мене не прийде хтось, і не скаже: «Ти зле робиш», я не зможу поправитися. На кожному рівні ми мусимо мати людей, які прийдуть і вкажуть на помилки, не публічно на цілий світ, а по-дружньому, віч-на-віч. Я тепер відкличуся до англійського поняття опозиції. Англійська опозиція створює паралельний, так званий «тіньовий», але в доброму розумінні, уряд, який застановляється над тими самими проблемами. Уряд офіційний приймає рішення, а цей тіньовий обговорює їх і, якщо є зауваження, то про це висловлюється. Успіх Англії - у їх співпраці.

Ми переживаємо цілком природні болі демократичного росту і нам потрібно взятися до купи і один з одним навчитися говорити. Як є потреба щось сказати, треба сказати. Але потрібно сказати чемно, по-людськи, щоби той, з ким я говорю, хотів зробити те, що є добре. Нам бракує второпності християнської, бажання спільного добра, а не власного успіху.

Ми, на жаль, живемо в тій добі, яку переживала Америка 150 років тому. Тоді були великі індустріалісти, які збагачувалися, кривдячи людей. Але суспільство їх навчило і сьогодні вони є справжніми добродіями, творчою елітою.

Потрібно навчитися розрізняти владу від людей, які прагнуть влади і грошей. Це дві різні категорії. Влада потрібна в людській спільноті і без влади є замішання. Люди, які ту владу мають, несуть відповідальність за неї і повинні служити для добра всіх. Поняття влади, поняття закону ми мусимо плекати, виховувати. Влада — це не багато грошей, а відповідальність, яка завдає терпіння.

Не люди, остаточно, є важні в демократичній системі, а закон. Тому що люди міняються, коли проходить час їхнього перебування при владі. Нема підстав думати, що хтось зробить краще. Потрібно це побачити і переконатися на ділі.

Якщо є якісь недомагання, доброзичливі, щирі люди повинні вказати на помилки. Я вам дам приклад з монастирського життя. В монастирі є ігумен і є ради. Одна з них називається рада старців, яких першим обов’язком є напімнути ігумена, якщо він зле робить. Вони повинні прийти до нього і сказати, що ми тебе шануємо, ми тебе вибирали, але в тій чи іншій справі ти повівся неправильно. В людській структурі це є необхідне, бо ніхто з нас не має монополію на мудрість чи на досконалість. Всі ми є люди помильні, всі ми в слабості щось зробимо не те і тому потрібно того механізму для поправи. Але його потрібно використовувати второпно. Ціль не є комусь сказати, ціль є поправити.

— Владико, я ще хотів спитатися вас про терпимість (політичну). Тому, що багатьом людям, коли Україна здобула незалежність, здавалося… Мушу поставити, бо я не хочу крові… Я працюю з нашими правоохоронними органами. Кажу, що будуть вас бити — ви не бийте у відповідь. Все може бути: дурні, провокатори, серед вас, серед інших. Але, зрештою ж, не забувайте, що колись перед Богом треба буде давати звіт і треба мати терпіння, і навіть не піддаватися, якщо навіть і провокують… І, власне, прошу вас сказати просто про терпимість. Тому, що ви є Владикою Греко-Католицької церкви… ви маєте відповідальність перед своєю паствою. Фактично, це, швидше, це мають почути люди, які належать до вашої церкви. Як ви до цього ставитеся?



— Є два роди терпимості: перший — я нічого не можу змінити і тому терплю; другий рід терпимості особливо важливий у суспільному житті, це терпимість селянина, або людини, близької до природи. Селянин знає, що коли він посадив деревце, воно одразу не дасть плодів. Це є свідомість, що для того, щоб щось досягнути, я мушу потерпіти. Такою є засада спільнотного життя. Така терпимість вимагає прийняти іншого таким, яким він є.

Ми не застановляємося над тим, що би я міг зробити, щоб інший був кращий. Зверніть увагу, що я не кажу, що би я міг зробити, щоб він не був таким як він є, бо тоді я міг би просто його усунути. Він не буде мені заважати. Але це не є ціль. Я повинен подумати, що я можу зробити, щоб він став активнішим.

— Вибачте за таке пряме питання: не виключено, що наступного тижня в Київ з ваших єпархій поїде багато людей протестувати, зрештою, ви можете мені сказати, що я можу брати до ефіру, а що — ні, це ваше право, я обіцяю цього дотриматися. Скажіть щось цим людям. Тому що як забороняти протестувати їм, зрештою, це ж їх конституційне право, тому що з точки зору Церкви, Конституції, це їх право. Як їм себе поводити, як їм свої права реалізувати?



— То все, що я менше-більше вже сказав. Мусить кожний застановитися: «Що я цим осягну? Перш усього, що я хочу осягнути». Знаєте, ми є такий нарід, що до загину любимо Україну, але не любимо українців. Отже, що я хочу? Чи я хочу своєї вигоди, чи вигоди своєї родини, чи вигоди свого села, чи я, направду, хочу добра всім. Що я є згідний пожертвувати? Кричати — це є добра річ, часами треба, але криком ми нічого не будуємо. Що я є згідний пожертвувати, щоби всі ми краще жили? Який найкращий спосіб заохотити людей робити добро? Такі питання кожна людина мусить собі ставити. І якщо він у своєму серці є переконаний, що він, ідучи до Києва чи інших міст, поводиться найкорисніше, тоді, брате, я би сказав — іди. Але заки він до такого дійде, він мусить себе спокійно, холоднокровно запитати: «Де я стою, чого я шукаю і яке добро я цим осягну?» Це не є тільки для греко-католиків, кожний мусить себе це запитати, чи він є зі Львова, чи з Києва, чи з Черкас, звідки хто би не був.

Ми хочем будувати, і є моменти, коли треба пожертвувати життям і на це мусимо бути готові. Якщо ми переконані у своєму сумлінні, що віддаючи життя, стелимо кращу дорогу для ближніх, ми, до певної міри, маємо обов’язок це зробити. Ми стоїмо перед дуже великим завданням і не повинні боятися протесту 16 вересня, немовби то кінець України. Це є частина нашого суспільного життя, з якої ми мусимо витягнути певні заключення. Криза є момент росту, як нема кризи — нема росту. Отже, ми повинні до цього моменту підійти позитивно.

Пам’ятаймо таку річ. Ми часто маємо дуже палких промовців, між політиками, на жаль, так буває, що вони необережно говорять. Коли будь-хто так до мене промовляє, що я, вислухавши його слів, починаю когось ненавидіти, то я мушу застановитися, від кого прийшло це слово. Якщо твоє слово, оперте на доказах твого життя, мене вчить більше любити, більше працювати, навіть більше терпіти задля добра — то є добре слово. Коли мене те слово вчить ненавидіти, руйнувати, не шанувати, понижати других людей, не дивитися на їхні потреби, не дивитися на їхні права, прямо тільки себе пропихати — це є небезпечне слово. В такий спосіб ми повинні оцінювати те, що чуємо.

Мені здається, що сьогодні ми маємо забагато слів, декларацій, звернень і т. д. Треба дій, слів, опертих на конкретних діях. Я не думаю, що наші люди цілковито позбавлені критичної думки. Ні. Але є така психоза, що нікому не вірять. Це є трагедія нашого минулого. За комуністичних часів пропаганда процвітала. Вони були майстри пропаганди. Тому ми є хворі в душі, бо ми вже перестали один одному вірити. Люди є так наставлені, що якщо ви говорите, то вони радше не повірять, аніж повірять. Тому потрібно на кожному рівні, включаючи Церкву, робити так: спочатку діла, а потім слова.

Ми є сьогодні в досить трудній ситуаціїї, яка нині є, а через два тижні її не буде, з якої можна вийти і не треба попадати в паніку. Треба застановитися, що ми з того можемо навчитися. Наш письменник Панас Мирний затитулував книжку «Хіба ревуть воли, як ясла повні», якщо воли ревуть, то щось є не в порядку. У нас є така ситуація. Але це не означає, що світ валиться, це не значить, що ціла система, ціла держава наша розлітається. Ні. Треба спокійно, мудро, помолившись, робити те, що є добре і ми випливемо наверх.

— Владико, я дякую вам за ваш час, але ще хотів би ваш коментар короткий по двом питанням, бо я сам не знаю, як до цього ставитися. Я маю, можливо, про це щось колись говорити. Одна річ — це Цвинтар Орлят. Як до цього ставитися нормально, бо я не розумію, чесно кажучи, повністю львівський контекст — звідки це виникає, береться, навіть і в політиці, тому що мертві не винні, як правило, ні в чому, і тому мені не ясно, чого це робиться. Але мене цікавить, звичайно, не політична ваша опінія, а опінія лідера Церкви.



— Мене раз питали на телебаченні тут. Я кажу: знаєте, по цілому світі розсіяні є цвинтарі військові, але я ще в свойому житті не бачив цвинтарів політиків. Політики роблять заколот, або люди, які себе вважають політиками, — політиканти. Я щиро вам скажу, що також не розумію до дна ті труднощі. Є у нас, на жаль, певна антипатія до поляків, це можна зрозуміти. Але ми повинні зважити, за що ж ці загинули. Вони загинули за те, що вони уважали святим. Наші хлопці, що лежать коло них, також загинули за те, що вони вважали святим. Ті речі не сходилися, але вони робили те, що вважали за відповідне. А нам сьогодні судити, що вони думали, чи що вони повинні були думати — є трохи над міру. Я думаю, що та здорова думка мусить трохи переваритися у Львові. Моє вражіння, що ті переговори не були второпно проваджені, я навіть з польської сторони таке чув. Треба якось направити буде. Дай Боже, щоб ми чим скорше того позбулися і якось себе заманіфестували, як дозрілі люди, громадяни, справжні демократи.

Є певна група людей, яка противиться розв’язці, яка, мені здається, була б нормальною. Я бачив цвинтарі німецькі, які Німеччина утримує на терені Італії. Ніхто не буде твердити, що ті німці вмерли за незалежність Італії, адже вони вмерли, щоб Італію окупувати. Є певні правила, які ми не можемо пристосовувати до мертвих. Дай Боже, щоб то чим скорше змінилося.

— Чи ви бачите, що в такій ситуації цим достатньо штучним і нетривалим конфліктом може скористатися хтось третій, який недоброзичливо ставиться ані до України, ані до Польщі.



— Багато з того, що діється на Україні, багато з того, що діється між нашими Церквами походить від когось, кому залежить, щоб не було миру на Україні, а тим більше напевно залежить, щоб не було співжиття між поляками і українцями, росіянами і українцями, німцями і українцями і т. д. Комусь на тому залежить. Думаю, що багато із наших труднощів походить з того. А ми дурні, пробачте, що так скажу, але часами треба, що ми даємо себе так легко натягнути. Люди, які часами підходять до нас і кажуть: «Я українець, слава Україні, ти маєш ненавидіти поляка, ти маєш ненавидіти москаля». Але багато людей не застановляється, як хтось мені підсуває думку, що моя любов до України, — то значить ненависть до всіх інших. То не є християнське. Я боюся, що багато з тих речей, що діються на Україні, є такого походження, комусь на тому залежить. Мені дуже прикро, що ми не думаємо і не застановляємося. Чекай, він так гарно говорив, що я тепер думаю, вислухавши його промови. Ага, він казав, що поляків треба ненавидіти, треба ненавидіти сусідів, треба певних українців ненавидіти. Якщо так він говорив, то він зле говорив, я того не принимаю. В нас нема під цим оглядом критичного думання, ми дуже легко емоційно даємо себе вести. Тому нас посварити — українців — то є чиста забава. І люди те роблять. А ми даємо себе натягнути.

— Владико, з тією катастрофою, що сталася на Скнилові. Не перша трагедія в історії Церкви, не остання. Очевидно, що так. Ми хочемо зробити такий фільм-реквієм, в якому немає політики, якщо чесно, зовсім. І моє питання до вас зовсім не є повязане з політикою, не є політичне взагалі. Ми розуміємо, що це велика трагедія для Львова, для України. Які висновки...



— Ми навчилися одного, на мою думку, — що в таких випадках треба казати повну правду. Я вам щиро скажу, що до сьогодні не знаю, що сталося. Ніхто не каже повної правди, і цим ми підриваємо пошану для всякої влади. Треба просто з моста, довідатися правди перш усього, її в повноті сказати. Що сталося у Львові і яка є шкода з того, поминаючи людей, що загинули. Шкода є та, що люди між собою шемрають. Це є дуже недобре. Цим підривається пошана для будь-якої власті, будь це державна, будь це центральна, будь це обласна, будь це міська, не грає ролі. Ми мусим навчитись шанувати владу, але влада мусить стовідсотково говорити правду. Достовірно. Щоби такий пересічний громадянин, як я, взявши якийсь звіт чи якусь газету, — і там все є пояснене.

Що сталася така річ, то не можна заперечити. Вона сталася, люди погинули. Що хтось був винен, недопрацював, то треба виразно сказати і признати хто був, не ховати. Моє вражіння, чому люди шемрають — бо вони переконані, що щось є несказане. Ті речі виразно треба казати.

За совєтських часів то розв’язували ліпше, нічого не казали. Літаки падали, шахти валилися, а ніхто нічого нікому не казав. Всьо прекрасно функціонувало. То є один спосіб. Але ті часи минули. Тепер треба говорити повну правду і тоді буде спокій. Хто плаче, мусить виплакатись. Сталося. Нема ради. Хтось зробив помилку, і воно сталося. І всі винні і ніхто не винен. В таких випадках треба стовідсотково говорити правду, і тоді є спокій. Це болю не зменшить, але спільнота є спокійна.

Та сама річ, що сталася у Львові, сталася в Італії в 1982 році. Згинуло понад двісті людей, згинуло на місці. І тоді заведено дуже строгі правила. І мене в Італії переконували, що та трагедія у Львові сталася тому, що не зберігали тих правил, які усталені для цілої Західної Європи. Значить, хтось прогавив. Наше халайство. Правда є одинокий спосіб вийти з того. І якщо хочете дати фільм, який був би позитивним вкладом, старайтеся до найменших подробиць пояснити те, що сталося, навіть якщо доведеться сказати, що той чи інакший є винен. Хто компетентний, притягне їх до відповідальності. Я не бачу іншого способу. Щоб збудувати, нам потрібно, щоб поняття влади, поняття закону були ясними, були чіткими, формуючими. Тому ми мусимо всіх зусиль докладати, щоби пошану для влади, для влади як такої, до закону як такого, щоби їх тримати на відповідному рівні. Тоді і ми самі будем себе шанувати, буде пошанівок в нашій громаді, будуть нас чужі шанувати. Я не бачу іншого способу. Замало сказати: «Я жалую, що таке сталось», — але правда, треба дати факт. Це є друга річ, без якої ми не підемо вперед.

Ось текст сюжету ТСН від 12 вересня



СТУДІЯ. Ведуча Алла Мазур.

«Своє ставлення до політичного протистояння в країні висловив у ексклюзивному інтерв”ю ТСН глава Української греко-католицької церкви кардинал Любомир Гузар. Глава українських греко-католиків її драматизувати не схильний, проте закликав вірних своєї церкви і всіх українців добре подумати і все зважити стосовно власної участі у акціях. Інтерв”ю Любомир Гузар дав у своїй резиденції – митрополичих палатах Собору святого Юра у Львові»

Закадровий текст:

Приймаючи журналістів у митрополичих палатах собору св.Юра, владика Любомир Гузар був обережним в оцінці ситуації, що складається навколо акцій 16-го вересня. За його словами, має бути повне розуміння того, що відбувається в країні, всебічна зваженість оцінок. Найбільшою проблемою вважає Любомир Гузар відсутність діалогу між владою і учасниками протесту та низьку культуру діалогу в самому суспільстві. Що дуже часто обертається різкими і образливими оцінками протилежних сторін.

СИНХРОН

Кардинал Гузар: “… Як є потреба щось сказати, треба сказати. Але потрібно сказати чемно, по-людськи, щоби той, з ким я говорю, хотів зробити те, що є добре.».

Кор.зк - Кардинал Гузар вважає, що така відсутність діалогу – є великою мірою наслідок радянського виховання. І найголовніше, що потрібно Україні, - виявляти терпіння. Це схоже на розуміння селянина – скільки треба часу, аби посаджене ним дерево дало плоди. Кожен має думати категоріями спільного добра і запитати себе - що я маю зробити, аби інші стали кращими. Ефект акцій 16 вересня лідер греко-католиків гіперболізувати не схильний.

Кардинал Гузар: “ Ми є сьогодні в досить трудній ситуаціїї, яка нині є, а через два тижні її не буде, з якої можна вийти і не треба попадати в паніку. Треба застановитися, що ми з того можемо навчитися.”

Закадровий текст: Будувати дім з каміння важко, а будувати з людських життів долю країни ще важче, каже Любомир Гузар, і вважає, що і влада, і ті, хто проти неї, повинні усвідомлювати свою частину відповідальності. Повага до влади і закону – один із тих чинників, що має всіх об”єднувати, оскільки на цьому базується демократія.

Кардинал Гузар: “Не люди, остаточно, є важні в демократичній системі, а закон. Тому що люди міняються, коли проходить час їхнього перебування при владі. Нема підстав думати, що хтось зробить краще. Потрібно це побачити і переконатися на ділі.”

Закадровий текст: Кардинал Гузар вважає, що зловживання політиків словами плюс радянське минуле довело до того, що люди не вірять словам політиків. І дає свою пораду, яким політикам вірити.

Кардинал Гузар: “… Ми часто маємо дуже палких промовців, між політиками, на жаль, так буває, що вони необережно говорять. Коли будь-хто так до мене промовляє, що я, вислухавши його слів, починаю когось ненавидіти, то я мушу застановитися, від кого прийшло це слово. Якщо твоє слово, оперте на доказах твого життя, мене вчить більше любити, більше працювати, навіть більше терпіти задля добра — то є добре слово. Коли мене те слово вчить ненавидіти, руйнувати, не шанувати, понижати других людей, не дивитися на їхні потреби, не дивитися на їхні права, прямо тільки себе пропихати — це є небезпечне слово. ”

Закадровий текст: - Самі акції, вважає Гузар, - добрий привід і владі, і тим, хто проти неї задуматися – що не так в суспільстві, якщо дехто схильний протистояти. І чи добре продумали ті, хто проти влади, чи варті їхні методи мети, якої вони прагнуть.

Кінець сюжету.