На перший погляд, відповідь на питання, винесе на обговорення Наталією, самоочевидна – опозиція не є власником жодного телевізійного каналу і не має реальних шансів набути таку власність. З іншого боку, опозиція володіє або має доступ до декількох газет (деякі із них, наприклад, “Сільські вісті”, є електорально впливовими). Її позиція, значно більше, ніж позиція влади, представлена в інтернет-ЗМІ. Зараз цей ресурс, на відміну від періоду виборів 2001-2002 року технологи перестали недооцінювати – хоча б тому, що повідомлення інтернет-ЗМІ “підхоплюють” численні регіональні медія – наприклад західно- і центральноукраїнські.

Насправді зараз ми є свідками процесу боротьби за довір”я виборця. Владу і опозицію об”єднує конкуренція за це довір”я. “Довір”я” є ключовим терміном для сучасного політпроцесу, а відтак і для цієї статті. Влада робить багато у цьому напрямку, опозиція робить багато для дискредитації зусиль влади. Те, хто стане переможцем фінального президентського марафону - залежить від успіху промолінії влади чи опозиції.

Вже давно існує сталий вираз: у влади, на відміну від опозиції, значно більше форм контролю над медія-продукцією, тож маємо справу із тим, що в бізнесі називають «несправедливою конкуренцією». Але не слід забувати, що у «несправедливій конкуренції», як і в «справедливій», завжди є переможець і той, хто програв. Як і ставити під сумнів вираз «горе переможеним», сформульований давньоримськими політиками.

Критика найбільш поширеного підходу до стосунків у трикутнику “влада-опозиція-ЗМІ”

Можна погодитися із Наталею Лігачовою – «одна з головних ліній протистояння між опонентами нинішнього президента і владою - це доступ до медіа». Але НЕ зовсім тому, що «найважливіша проблема опозиції – це неможливість донести до народу свою точку зору через звичні інструменти інформації, друкарські й електронні». Це – проблема опозиції виключно з огляду її спілкування із суспільством.

Про НАЙВАЖЛИВІШУ проблему опозиції – трохи нижче. Тут відзначу лише - один із уроків парламентських виборів (чи не найважливіший, з моєї точки зору) - опозиція НАВЧИЛАСЯ перемагати і без телебачення. Навчилася від безвиході – і це певна запорука того, що вона взагалі вміє вчитися. Вчителем була не політика, а… географія. Невелика, порівняно з Росією, територія України дозволяє застосувати технології «від хати до хати» та всеукраїнських виборчих турів (на зразок тих, які здійснили В.Ющенко, Ю.Тимошенко і П.Симоненко). І донести таким чином інформацію до споживача. Це одна із обставин, яку недооцінили у парламентських виборах 2002 року російські технологи – простори їх країни потребують не стільки «від хати до хати» на Кубані, скільки «от избы к избе», «от юрты к юрте», «от яранги к яранге». Малоймовірно, що в Росії такими «турами» взагалі хтось колись буде займатися.

Можу передбачити, що у виборчій кампанії 2002-2004 року цю помилку не буде повторено.

Друга помилка існуючого підходу до трикутника “влада-опозиція-ЗМІ” – це те, що вплив на електронні ЗМІ розглядається відокремлено від інших можливостей влади. Часто забувають, що мас-медія є хоч і важливою, але однією із частин конкуренції влади і опозиції. Є і інші частини.

Зовнішня політика.

Влада. Її пропозиції - «рух до НАТО» та «україно-російсько-німецький газовий консорціум». Опозиція. У випадку Ю.Тимошенко - дискредитація дій влади в України та доведення їх неефективності поза межами держави. У випадку В.Ющенка - публічна підтримка цих дій влади (причина проста – стосунки В.Ющенка з німецькими політиками), а потім - постійне уникання висловлення позиції з цього приводу (щоб не посилювати позицію Ю.Тимошенко).

Кадрова політика.

Влада. Вдало організований кадровий конкурс на посади у центрі виконавчої влади може дозволити Президенту отримати симпатії принаймні тих, хто не проти використати (фактично єдиний в їх житті) шанс попрацювати у верхівці виконавчої влади.

Опозиція. Таких пропозицій вона собі дозволити не може - тут кількість бажаючих «світлого майбутнього» в першу чергу для себе перевищує навіть гіпотетичну кількість посад.

Бюджетна політика.

Рух грошей в регіонах дозволяє збагачувати і збіднювати. Опозиція тут зовсім «не при справах».

Повторю - на відміну від опозиції влада має незрівнянно більші можливості для такої гри. Дехто, хто вірить у соціальну справедливість, таке становище справедливим не вважає. Я пропонував би займатись конкретнішим аналізом – а не стогнаннями про абстрактну «соціальну справедливість». Тим більше, що поведінка опозиціонерів в їх «владні» часи не свідчить про послідовне дотримання ними принципів такої «справедливості».

Практика новітньої української політичної боротьби (наприклад, історія перемоги у президентських виборах 1994-го року Леоніда Кучми проти Леоніда Кравчука) доводить: слабший повинен бути ВИНАХІДЛИВІШИМ. Все просто – коли в тебе мінімум можливостей – використай їх максимально продуктивно. Чи відповідає таким параметрам опозиція?

Історія поразок

Ще один сталий вираз, на цей раз ХИБНИЙ - опозиція у минулих виборах здобула найбільший відсоток народної довіри. Правильно буде додати «за партійними списками».

Всі ми розуміємо, ЧОМУ опозиція наполягає на ПОВНІЙ перемозі, чого не було, а не ЧАСТКОВІЙ, що насправді мало місце. Це – принцип «нав’язування реальності власної логіки», старий як світ принцип «бомбування» соратників і противників. Якщо ж казати не про бомбування, а про реальність – то чи хтось із опозиції до, під час і після виборів не пам’ятав, що половину майбутнього парламенту складуть «мажоритарними»?

Проблема для опозиції полягає у тому, що «бомбуючи» соратників і противників вона одночасно «бомбує» і сама себе. В.Ющенко, «Влада і опозиція», 25.07.2002 - «прямого зв'язку між підтримкою програми на виборах і отриманням повноважень для її реалізації не існує». Коректніше твердить Володимир Полохало («Українська правда», 01.08.2002): «…"ми перемогли!" Де ви перемогли? Перемогли у половині парламенту. У нас вибори відбувалися до двох парламентів – до одного, 225 членів, за пропорційними списками, до другого – за мажоритарними округами. Потім вони злилися. Тому ви перемогли у першому парламенті за пропорційними списками, умовно кажучи. А в тому, у мажоритарному парламенті, ви програли».

Ще одна проблема опозиції - неадекватне уявлення про механізм своєї поразки.

Ось що каже Віктор Ющенко – «в Україні не створено політичну систему, яка гарантувала б верховенство демократичних принципів. Наслідки цього — існуючий шантаж, тиск, надзвичайно складні переговори» («Дзеркало тижня», 25 - 31 травня 2002 року).

Ось адекватна оцінка Юлії Мостової – «Медведчук досить швидко дійшов висновку, що йому необхідно йти іншим шляхом. Для початку він усе-таки невпевнено постукався в двері опозиції, обережненько запитавши: «А що це ви тут робите? Га?». Але і Тимошенко, і Ющенко відповіли йому цілком за кінокласикою. Утім, визначити новий шлях Медведчуку допомогли не лише опозиція і «Наша Україна», яка відмовилася вступати в альянс із «Єдою», а й комуністи, що порушили плани Банкової, відмовившись вступати в коаліцію з фракцією влади для розподілу портфелів. Зоряний час Медведчука настав. Лідер невеличкої фракції натиснув на всі наявні в його в арсеналі важелі. Без цього Володимир Литвин ніколи не став би спікером» («Дзеркало тижня», 15 - 21 червня 2002 року).

Мостова правильно відзначає, що невеличка на той час фракція СДПУ(О) просто ПЕРЕГРАЛА своїх великих конкурентів. Які не змогли передбачити його кроки і упередити їх контрходами. Наприклад, альянсом «Нашої України» і – тих, хто одразу після виборів був конкурентом В.Медведчука.

Той, хто не може передбачати і упереджувати, не повинен нарікати, що його переграли.

Я не можу повністю погодитися з іншим висновком Юлії Мостової («Дзеркало тижня», 15 - 21 червня 2002 року) – «Вклавши голоси в Ющенка, Мороза і Тимошенко, населення не отримало дивідендів… Опозиція розчарувала своїми діями багатьох. І якщо вона не зможе об’єднатися, визначити пріоритети й розрахувати дихання на дистанції, то політичний траст може лопнути, оскільки з нього підуть вкладники». Навіть якщо частково прийняти цей висновок, його потрібно скоригувати - розчарування населення не означає для опозиції АВТОМАТИЧНОЇ втрати популярності. Воно МОЖЕ привести до втрати популярності опозицією – в тому випадку, якщо влада продовжуватиме поводитись ефективно, а опозиція не знайде, як цьому протидіяти. Саме у цьому причина, чому влада на наявних інформприводах демонструє безпрецедентну активність. І саме у цьому причина, чому опозиція демонструє таку ж безпрецедентну активність у дискредитації цих зусиль влади.

Влада і опозиція: змагання на випередження

Опозиція почала програвати владі, тому що влада перестала бути пасивною, і також почала змагатися за довір»я. Я не можу зрозуміти, які підстави мала опозиція для ототожнення «людей, що уособлюють владу» з «ідіотами». А опозиція має визнати, що до активізації влади вона виявилася неготовою. Це чомусь ЗДАВАЛОСЯ, що влада не зможе і не схильна активізуватися. А коли влада, відчувши смертельну небезпеку для себе від акцій опозиції, стала активною - опозиція розгубилася.

Чому? Мені здається, має рацію Анатолій Тихолаз («Детектор медіа», 05.08.2002): «В Україні відсутня дійсно політична опозиція… опозиція в Україні є продуктом того самого владного менеджменту і є цілком маніпульованою з боку влади. Так звана опозиція в Україні складається або з партій та блоків, безпосередньо створених владою для імітації демократичного процесу, або з сил, що проти власної волі за недостатню лояльність тією самою владою відштовхнуті від неї». Знаючи конкретні історії конкретних людей – з чим тут не погодитися?

Звідси те, чому вони ПОДІБНІ у технології конкуренції. Конкретний приклад – Євген Червоненко («Українська правда», 15.08.2002) – «Наша Україна" показала, що шукає нормального діалогу, що президент і "Наша Україна" відповідальні за політичну ситуацію в країні", - зазначив Червоненко. "Ми не хочемо, щоб адміністрація президента перетворилася на фабрику з виробництва ворогів для президента". Тим, хто повірив в «альтернативність» В.Ющенка слід знати - «Наша Україна» захищає Президента від «дурного впливу». «Червоненко також зазначив, що…у Верховній Раді є підгрунтя для створення коаліційної більшості, але не за принципом "проти кого товаришувати", а за принципом прийняття нормальних економічних законів, які опишуть рівні правила для всіх". Червоненко вже перейшов в котрусь із фракцій «Єди»? «Червоненко сказав, що "це були самодостатні люди, які не робили бізнес на політиці, не чужі президенту, які раніше працювали з ним".

Рідкісна за невмінням прорахувати ситуацію заява. Сказавши, що "це були самодостатні люди, які не робили бізнес на політиці, не чужі президенту, які раніше працювали з ним", Червоненко в очах тих, хто вірить в «альтернативність» Ющенко УРІВНОВАЖИВ опозицію і владу. Можливо, він бажав отримати дивіденди від Кучми? Наївно - справді «не чужі» «поклялись на крові» у списку «За Єду».

Я не маю намірів і не хочу протиставляти Євгена Червоненка, такого собі «прагматика» від «Нашої України» якимось там «романтикам». Існує і заява Юрія Костенка в УНІАН – вже після поїздки його в складі «групи осіб» до Кучми у Крим – «Якщо зусилля "Нашої України" з формування парламентської більшості будуть відкинуті, Український народний рух на засіданні Політради блоку ставитиме питання про перехід "Нашої України" в опозицію». Сміливо? Мабуть так, якщо взяти і НЕ ПОЧУТИ недавню заяву Юрія Костенка у «Київському телеграфі», що він готовий працювати в НИНІШНЬОМУ уряді на будь - якій посаді. В «Нашій Україні» є «романтики». Вони з ПРП. Їх проблема – що без «паровоза» у вигляді оточеного «прагматиками» В.Ющенка вони всі сміливо можуть йти на пенсію. Для громадської думки вони, – м’яко кажучи - не авторитети, для «колег» по «Нашій Україні» ПРП – це «вдалий фінансовий проект». Час для створення на базі «Нашої України» єдиної партії – це слід було робити одразу ПІСЛЯ виборів – вони втратили. Тому тепер і змушені «змагатися» у конкуренції з Романом Безсмертним і Петром Порошенком. В змаганні Пинзеника-Терьохіна-Стецьківа-Соболєва та Порошенка-Безсмертного-Мартиненка-Жванії,і, хай Бог простить, Червоненка – переможе друга група. Якщо, звісно, буде за що змагатися.

Влада і опозиція – «принцип монолітності»

Мені здається, що влада зараз сильна і сильнішає. Необхідність конкурувати за громадську думку робить по-новому переконливими слова тих, хто давно висловлювався бюрократично. Знаючи, скільки років владою були опозиціонери і як недовго в опозиції перебували владці, я не беруся судити, хто із них виграє конкуренцію за громадську думку.

М’яч зараз на боці влади, і пояснення цьому просте. Не тільки те, що влада відчуває СПІЛЬНУ небезпеку, але і те, що – давайте перестанемо і тут лукавити – опозиція смикається не тільки у стосунках між собою і владою, але й у стосунках всередині себе. Це і є НАЙВАЖЛИВІША проблема опозиції. Вище я навів один такий приклад – поведінку Тимошенко і Ющенко у питанні газового консорціуму.

І буде наївним той, хто вирішить, що її можна вирішити методом самоусування.

Микола Рябчук («Критика», номер 3, 2002 рік») знайшов виключно вдале порівняння дій влади з «діркою в полив’яному відрі» - «…еліти, що утвердилися на всьому постсовєтському просторі, ось уже десять років вирішують надзвичайно складне… завдання: з одного боку, легітимізують себе… як представників хай молодої й недосконалої, та все ж демократії, а з іншого — всіляко цю демократію обмежують і руйнують під прикриттям «об’єктивних труднощів» і «тимчасових недоліків». Простіше кажучи, дірка в полив’яному відрі мусить бути достатньо малою, щоб її не помітили контролери, й водночас достатньо великою, щоб необхідна кількість води вилилася. Помилка у більший чи менший бік може мати однаково неприємні наслідки: …режим може або наразитися на міжнародні санкції та ізоляцію.., або просто втратити владу». Але Микола Рябчук має визнати: сказане ним має відношення і до влади, і до опозиції.

Продовжуючи його текстовий ряд виключно від себе, маю сказати – опозиційні еліти, що утвердилися на всьому постсовєтському просторі, ось уже десять років вирішують надзвичайно складне завдання: легітимізують себе на внутрішньому і міжнародному ринку як представників «світлого майбутнього», а з іншого — всіляко це «майбутнє» обмежують під прикриттям необхідності «об’єктивних компромісів» з владою. В це «грається» не тільки Є.Червоненко. Простіше кажучи, дірка в полив’яному відрі мусить бути достатньо малою, щоб вплинути на ставлення суспільства до опозиції і водночас достатньо великою, щоб розвиватися чи принаймні зберігати опозиційний статус-кво. Помилка у більший чи менший бік може мати однаково неприємні наслідки: опозиція може розчинитися у владі чи втратити громадську підтримку. І те, і інше означає поразку.

Майбутні помилки опозиції

У мене немає сумніву, що помилки будуть повторюватися. Найближчі з них пов’язані із гучно проанононсованими акціями громадської непокори. Ахіллесовою п’ятою акції є не вікопомна політична апатія українців, а те саме катастрофічне для опозиції невміння прорахувати ситуацію. Краще про це сказав у статті "Дивна революція" політолог Володимир Фесенко («Українська Правда» , 7.08.2002): «Хто ж заздалегідь оголошує про її дату і при цьому детально розписує плани підготовки? Адже втрачається елемент раптовості, а сторона опонентів отримує можливість грунтовно підготуватися до майбутньої битви. …як пояснити публічну заяву одного з лідерів СПУ Йосипа Вінського? Адже фактично він перший "злив" інформацію про угоду четвірки. А далі вже почалася ланцюгова реакція». Фесенко не спрощує ситуацію: «Звичайно, ми живемо в "епоху піару". Жодна серйозна подія не відбувається без солідної інформаційної підготовки. І, швидше за все, "витік інформації про акції 16 вересня" переслідував саме піар-мету. Ось тільки на кого була націлена "піар-атака"?.. Найвірогідніша версія – "витік інформації" був допущений для того, щоб дуже міцно пов'язати найбільш нестійких, але і найвпливовіших членів опозиційної четвірки – комуністів і "Нашу Україну".

Погоджуся з паном Фесенком – і втрата раптовості, і піар-атака – все це має місце. Є іще кілька принципових моментів, які відрізняють «касетний скандал» від майбутньої осені. Тоді у опозиції був МОТИВ – зникнення Гонгадзе. Зараз такого мотиву немає (банальне невміння знайти способи протидії владі я мотивом не вважаю).

Навіть, якщо зараз справу Гонгадзе реанімують через оприлюднення нових деталей і навіть емоційних доказів – ефекту не буде. Оскільки кожен, хто вміє думати, поставить собі питання – чому ці «нові деталі» і «нові емоційні докази» притримували до акцій опозиції. Історія, за Гегелем, перший раз повторюється як трагедія, другий – як фарс. По-друге, це перший раз влада відчувала стрес, але тепер влада загартована. І тому у 2000-2001 році влада ШУКАЛА форми протидії опозиції. Тепер вона МАЄ ці форми. По-третє, у 2000-2001-му році це була ІНША опозиція – партійна, до якої за рахунок справи Гонгадзе приєдналася і громадськість. Зараз – це суто партійна опозиція.

Протестувати будуть Тимошенко і її симпатики. Активність для них тотожна униканню ЗАБУТТЯ – а ще є кримінальні справи проти неї, які підтримують та піднімають її рейтинг. Буде протестувати і Олександр Мороз.

А Ющенко… Хай він сам заперечить п.Фесенку. Ось його слова у статті «Влада і опозиція» (25.07.2002): «Радикалізм позапарламентської боротьби створює певні ризики для стабільності в державі. Тому він не підтримується більшістю українського суспільства, розколює демократичні сили. На фоні позапарламентської опозиційності влада отримує змогу позиціонувати себе в очах суспільства в якості фактора стабільності. Винесення центру політичної боротьби за межі парламенту, на вулицю насправді гальмує створення демократичної парламентської опозиції, зменшує можливість формування демократичної влади. Це чітко продемонстрували події осені 2000-весни 2001 року».

Не хочу спрощувати – наведенням цієї цитати я зовсім не хочу наполягати, що В.Ющенко протестувати не буде. Буде, але «по-своєму» - він не покидатиме так звану «конструктивну нішу», як і не заважатиме протестувати своїм симпатикам. Існує всього три варіанти поведінки Ющенка. Він а) уникатиме зайняття позиції; б) приєднуватиметься до акцій; в) відхрещуватиметься від них. А реально – в залежності від «потреби» полякати владу – КОМБІНУВАТИМЕ всі три варіанти. Подивимось, чи подальший розвиток подій підтвердить цей мій прогноз.

У словах та діях В.Ющенка є частково прагматична оцінка ситуації – якщо він серйозно хоче бути Президентом, то він має бути сприйнятним і для частини нинішньої правлячої еліти. Мабуть, тут є і більше розуміння. Наприклад, те, що Ющенко «скромно» називає «подіями осені 2000-весни 2001 року» дало владі імунітет від шоку. Тепер ефекту несподіванки не буде.

Це ще одна причина, чому переговори між ним і владою завжди йшли і ідуть. І чому Ющенка часто бачать біля Кучми. Його західні радники багато разів, впевнений, йому повторювали – не можна ігнорувати польський досвід непублічних переговорів Мечислава Раковського та Адама Міхніка, в результаті якого комуністи владу «здали», а «Солідарність» отримала.

Тим більше, що стосунки Ющенка і Кучми, за визнанням першого, є «батьківсько-синівськими» - отож чому не може йти мова про «передачу спадщини» і навіть охорону «батьківського спокою»… Але ще раз нагадаю проблему «дірки в полив’яному відрі» - ось з чим Ющенку доводиться рахуватися не менше, ніж з Президентом. Він так має вести переговори з Кучмою, щоб це не вплинуло на ставлення до нього суспільства як до «альтернативника-опозиціонера». Мені чомусь здається, що у Ю.Тимошенко є бажання вплинути на таке ставлення суспільства.

Якою вона буде ця «дірка» – звичайно, залежить і від самого В.Ющенка, і - від «упаковки» телебачення. В залежності від поведінки електронних ЗМІ Ющенко буде змушений або не змушений пояснювати свою поведінку. Для когось його пояснення будуть переконливі. Питання, скільки буде цих «когось»?

Кажучи про те, що помилки опозиції будуть повторюватися, я зовсім не хотів приректи опозицію на помилки, чи позловтішатися над нею. Просто помилки опозиції НЕМИНУЧЕ призведуть не тільки до поразки її акцій 16 вересня, але і до інших наслідків, зокрема і для ЗМІ. З моєї точки зору, якщо до акцій опозиція все ще вряди годи обговорює питання, чому її «не пускають», після їх провалу ніхто цього обговорювати не буде.

ЗМІ-влада-опозиція

Наталія Лігачова описала можливий сценарій: «фарсові механізми… Скажімо, чому б не надати протестуючим місце для масових акцій десь подалі від центра Києва? Зате з біотуалетами, уважною і дбайливою охороною, мовляв, і право на протест має право на цивілізовані умови , одночасно нікому не заважаючи… Увагу телекамер при цьому буде приковано до якихось неадекватних елементів або ситуацій в рядах протестуючих , які напевно будуть… А не буде, то за допомогою монтажу можна зробити, як відомо, все, що завгодно… Тобто, на телеекрані глядач у результаті побачить такі собі "кумедні бої": якихось "клоунів", незрозуміло з ким і за що…»

Викладений набір ідей, поза сумнівом, корисний для піар-ників Леоніда Кучми. Професіонали своєї справи його доповнять.

Я належу до тих людей в політико-журналістській тусовці України, які ще вірять в створення певних погоджувальних комісій з представників влади і опозиції, і в ефективність діяльності таких комісій. Хоча б тому, що влада і опозиція ПРАГНУТЬ – одні «довір’я», інші - «представленості в ефірі».

Наталія Лігачова у можливість комісій не вірить, вважає, що для опозиції вже пройшов час компромісів (все одно обдурять) із владою, в тому числі й у медійній сфері, - з одного боку. І вона має на це повне право. Щоправда, не факт, що опозицію влада не обдурить і без одних компромісів за рахунок інших.

У способах дії влади і опозиції чимало лукавства. Скажімо, влада ніколи не визнає факти цензури, а якщо Томенко подасть на владу в суд, то він його програє. Опозиція ніколи не визнає, що основним МОТИВОМ її вересневих акцій є ПЕРЕЛЯК. Переляк, щоб влада остаточно не перехопила інформаційну ініціативу (послухайте, поки ми тут «телимось», вони діють). І цей переляк опозиції є СИГНАЛОМ для влади – вона, влада, діє правильно.

Як і не визнає опозиція, що за її докорами пресі – «жоден телеканал не подав інформацію про плановані на 16 вересня акції» стоїть не бажання бачити ЗМІ об’єктивними, а елементарна потреба розрекламувати ці свої акції. Не визнає, бо ще раз таким чином урівноважить себе з владою. І доведе, що вона є КОНКУРЕНТОМ влади, що, погодьмося, трохи ІНШЕ ніж опозиція.

ЗМІ-влада-опозиція. Сучасне.

Дбайлива «гра» на протиставлення тележурналістів із впертістю, гідною ефективнішого застосування, ігнорує прості і очевидні питання. Чи розуміють ті, хто «грають», що серед нас чимало різних людей зі своїми власними переконаннями, які водночас дають собі звіт у ПРАВИЛІ – журналісти між собою не воюють? Якщо серед нас і знаходяться ті, хто атакують інших журналістів – то ми не відповідаємо ударом на удар. І причина цього очевидна – не треба давати політикам перетворювати «війни» між ними на «війни» журналістів. Не треба бути провидцем, щоб побачити, хто саме хоче спровокувати «війну» між журналістами, особливо тележурналістами. І хто потім радісно і в стороні з радістю потиратиме руки.

Чи розуміють ті, хто «грають», що СПРАВЖНІЙ рівень свободи преси визначається не ставленням до ОПОЗИЦІЇ, а ставленням до ВЛАДИ? І не до абстрактної влади як такої, а особисто до Президента Леоніда Кучми?

А тому - чи є хоч один український телеканал, який устами СВОГО журналіста дозволяє собі критику Леоніда Кучми? Саме устами журналіста, а не син хронами опозиції? Де журналіст висловлює в ефір те, що наприклад пишуть Олена Прибула, Юлія Мостова, Наталка Лігачова?

Ми повинні представляти і точку зору влади, і точку зору опозиції? Мій вибір – ми повинні надавати слово кожній стороні, але пояснювати суспільству МОТИВИ. Мотиви КОНКУРЕНТІВ, а не доведення, хто КРАЩИЙ, а хто - ГІРШИЙ.

Тому я категорично не погоджуюся із тим, що влада вибере тактику «…і трагедії у Львові і на шахтах притулити: мовляв, країні необхідна стабільність для розв'язання таких гострих проблем, які ми не замовчуємо, про які відверто говоримо вголос і конструктивно шукаємо шляхи вирішення, а деякі деструктивні елементи тут, розумієш…» Хоча б тому, що це давно неефективно – таке твердження я чув від представників влади.

Говорити про акції опозиції я буду, коли і якщо ці акції почнуться – і я в цих діях бачитиму серйозніший мотив, ніж БАНАЛЬНЕ бажання забрати владу у тих, хто нею керує. А не лицемірство, що хтось «любить Україну». І не те, що хтось експлуатує колишні заслуги, які і робилися для того, аби прийти до влади.

І тому відмовляюся визнавати, що для країни по-справжньому цінніше – «раптове бажання України вступити до НАТО» (Н.Лигачова) – воліючи його називати «використанням нових геополітичних умов» - чи «світле майбутнє» в НАТО «потім». До речі, максимально не помилюся, коли скажу, - якщо В.Ющенко виграє майбутні вибори, він публічно, навіть з потреб політичного етикету, «складе глибоку подяку всім тим, хто до нього просував євроатлантичний вибір України».

Які взагалі аргументи у тих, хто вважає що нинішня владна команда менш ефективна у питанні НАТО, ніж гіпотетична майбутня? Вони що, «горять бажанням» дратувати Росію більше, ніж Ющенко-прем’єр? Підемо далі. Якщо існуюча владна команда впровадить в дію драконівські обмеження на кількість перевірок підприємств малого і середнього бізнесу, буде чи не буде це сприяти її популярності серед малих і середніх підприємців? Якщо існуюча владна команда піде на радикальне зниження податкового тягаря – не так, звичайно, як В.Путін до 13 відсотків (це собі із європейських країн і може дозволити тільки Росія – в цій країні найбільша база оподаткування), але менших, ніж зараз, податків, - чи це її популярність посилить? Я навів тільки деякі приклади намірів, про які влада вже оголосила. Не виключено, що є і інші наміри. Не виключено, що не всі кроки влади будуть продумані, не виключено, що не всі кроки влади будуть ефективними. Але деякі напевно будуть і продумані, і ефективні. Чи сприятимуть вони зростанню популярності влади?

Наталія Лігачова нарікає на кроки нової команди Леоніда Кучми. Моє питання - чому б опозиції не придумати ефективніші, крім слабкомотивованих «акцій масової непокори»?

Наталія Лігачова пропонує опозиції «піти від будь-яких компромісів і торгів із владою , але не у бік радикалізації вимог "зараз і негайно", а в бік - і остаточно - масштабної роботи з майбутнім виборцем не через медіа, а "від хати до хати", від "порога до порогу". Вони не підуть. По-перше, це дорого (так вони самі кажуть), по-друге, за діями влади все одно так не встигатимуть, по-третє, - і НАЙГОЛОВНІШЕ - вони не хочуть налаштовувати проти себе владу. Бо – пошлюся ще раз на «прагматичного» Червоненка – хочуть стати «містком» між нинішньою владою і собою. А тепер скажіть – чи можна поєднати таке бажання із налаштовуванням проти влади кожної «хати», та ще й протягом тривалого часу?

Наталія Лігачова пропонує «..подесятерити також і зусилля по роботі з регіональними медіа.., які, при всій силі обласних і місцевих адміністрацій, все одно до кінця президентське оточення контролювати просто не в змозі, і тут час, з наближенням виборів, буде грати на руку опозиції». Це дійсно «слабке місце» влади, і, наскільки мені відомо, вона зараз працює над посиленням своїх позицій у місцевих медія.

Наталія Лігачова пропонує політичним лідерам, що опонують владі, відмовитися від будь-яких контактів з телеканалами. Вони не зможуть це зробити. Тому, що телеканали все одно будуть давати інформацію. По-друге, намагатимуться робити це доказово. По-третє, що політичний лідер все одно мусить говорити, і це буде почуто телеканалами.

Наталія Лігачова пропонує опозиції «розмовляти з журналістами, звичайними кореспондентами», аби «у "рядового складу" нашого ТБ можна пробудити певну позицію». Вони розмовляють, і постійно. Як результат, скажу те, що вже сказав - чи є хоч один український телеканал, який устами свого журналіста дозволяє собі критику Леоніда Кучми?

ЗМІ-влада-опозиція - майбутнє

Мене цікавить інше – можливість постійної конкуренції влади і опозиції за громадську думку. Наявність конкуренції означає якість для країни. Адже незалежно від того, хто в конкретний момент - касетний скандал 2000-го - 20010-го – чи зараз виявиться ефективнішим у боротьбі за громадську думку – переможе той, хто вміє думати, передбачати, упереджувати і перегравати контрходами. Саме конкуренція і є запорукою того, що країні методом спроб та помилок і влади, і опозиції буде зрештою ЗАПРОПОНОВАНЕ щось суттєве, а не розрахунок, що «піпл все схаває». Як раніше вважали і ті, хто були у владі, і ті, хто потім із влади перетворився у опозицію. І ті, хто продовжує так вважати зараз - і у владі, і у опозиції.

Хочу ще раз звернутися до тези про подібність влади і опозиції, їх однокореневість, до того, що опозиція складається з відкинутих владою груп. Генетична спорідненість влади і опозиції є ГАРАНТІЄЮ того, що у випадку приходу нинішньої опозиції до влади вона сповідуватиме стосовно телебачення ті ж принципи, що і сучасна влада.

Вам здається провокативним таке твердження? Ось мої аргументи.

Політика українського від політика цивілізованого відрізняють не атрибутика політичного імітаторства – всі ці показні «жертовність», «людяність» і «духовність». Це прикмети типово українського політика, глибоко провінційного, глибоко затиснутого «ланами» і «фермами». Політика цивілізованого від політика українського відрізняє здатність до духовного розвитку, вміння моделювати ситуацію у країні і світі (а це означає вміти передбачати, упереджувати і перегравати), ідеологічна свідомість. Політика цивілізованого від політика українського відрізняє те, що він знає, що хоче сказати і як цю свою думку донести до громадськості.

Скільки українських політиків, владних чи опозиційних, вміють, як їх колеги у всьому світі, донести свою думку 30-секундними телесинхронами? А оскільки таке вміння передбачає, в свою чергу і здатність (підкріплену, впевнений, відповідною освітою) виділити ГОЛОВНЕ – то чи вміють українські політики виділяти ГОЛОВНЕ. Тобто бути не ПРОМОВЦЕМ, кожне слово якого претендує на «сприйняття» і «доленосність», а СПІВРОЗМОВНИКОМ своєї країни, рівноправним і рівнопорядковим. Кожен журналіст назве свій обмежений список українських політиків, здатних до такої праці.

Хтось скаже мені, що у «у часи буремних протистоянь», коли «вирішується доля України», не до цього. По-перше, технологія роботи і політиків, і журналістів має ЗНАЧЕННЯ, незалежно від «часів». По-друге зараз часи «буремні» настільки, наскільки їх такими кожен сам собі робить. По-третє, «долю України» останній раз вирішували її громадяни 11 років тому, і треба дуже постаратися, щоб встановити на одну дошку вибір тогочасної української еліти і тогочасного українського народу.

Тому на закінчення ще кілька слів про цінність не акцій протесту, а – переговорів. Не люблю голосні слова, але грудневий волевияв, який десятиліття тому легітимізував вибір українським народом власної державної незалежності, став МОЖЛИВИМ тільки і тільки тому, що були ПЕРЕГОВОРИ. Переговори між КПУ, Л.Кравчуком і С.Гуренком та дисидентами – на чолі з В.Чорноволом. Кравчуку і Гуренку було що втрачати. Вони втрачали владу у тому об»ємі, який тоді мали. Чорноволу було що пред’явити. Наприклад, 15 років в’язниці та зламане життя. Чорновіл пішов на компроміс: комуністи не зазнали репресій, фактично зберегли владу. Але – Україна, яка єдина мала для В.Чорновола цінність саму по собі, здійснилася як незалежна країна. Кажучи про сучасну владу і про сучасну опозицію – не будемо забувати, як колись в результаті переговорів хтось поступився чимось, а в результаті ми отримали найцінніше, що у нас сьогодні є.

Читайте також: Почему оппозиция проигрывает власти «информационную войну»? - Н.Лігачова

Леонід КУЧМА: «Потрібні нові технології прозорості»

Запитання “Детектор медіа”: - Чи зможе опозиція змінити до наступних виборів 2004–го року (або дострокових) ситуацію повної політичної залежності ЗМІ від сил, лояльних до Президента ?

Запитання “Детектор медіа”: - Як ви вважаєте, чи потрібен Україні новий закон – про вільний доступ до відкритої інформації – про який йшлося в інтерв’ю Президента газеті “День”? Яку, на вашу думку, мету переслідували автори Указу “Про додаткові заходи по забезпеченню відкритої діяльності органів державної влади”? Чи буде цей Указ дійсно сприяти більшій відкритості влади?

Читайте також:

Cон разума и апокалипсис общества

Почему оппозиция проигрывает власти «информационную войну»?