Не кривитиму душею – як телеглядач у ситуації із судовим позбавленням каналу “1+1” ліцензії на мовлення я, звичайно ж, на боці “плюсів”.

Не тому, що я так уже впевнений у його надзвичайній популярності і, відповідно, у незамінності в українському телепросторі. Зовсім не таємниця (для цього достатньо заглянути на сайт каналу), що його рейтингові показники забезпечуються, насамперед, все тими ж банальними серіалами імпортованими з Росії. Які йдуть, до речі, зовсім не “першим екраном”.

І все одно для мене “1+1” – перший з вітчизняних недержавних каналів, який позиціонував себе саме як український канал. Немає сенсу, напевно, зараз розбиратися, чому сталося саме так – завдяки малоймовірному патріотичному романтизму чи (що набагато імовірніше) завдяки точно прорахованому діловому розрахунку і менеджерському умінню безпомилково зайняти порожню ринкову нішу. Сталося так, як сталося – і мої симпатії, як і симпатії багатьох українських глядачів, залишаться з “плюсами” – майже незалежно від тієї ролі, яку їм, скажімо, у добровільно-примусовому порядку нав’язали під час останніх парламентських виборах.

І ці симпатії спокушають мене, як і багатьох моїх колег зробити діагноз ситуації навколо “1+1” однозначним – “чергова спроба певних політичних сил заволодіти потужним медійним ресурсом напередодні виборів – 2004”.

Звичка до “переводу стрілок” і списування чого завгодно на виключно політичні “розбірки”, напевно, аж занадто в’їлася у ментальність українських журналістів і вже не дає змоги оцінювати ту чи іншу ситуацію адекватно.

І все це при тому, що ми за кожного зручного і незручного випадку любимо поговорити про те, які благословенні часи для свободи слова наступлять одразу, як тільки левова частка наших ЗМІ стануть успішними (себто фінансово самодостатніми) бізнес-проектами. Така точка зору завжди видавалася мені надто наївною – тим більше, що наївність ця неодноразово знаходила підтвердження.

Будь-який бізнесовий проект, який намагається бути успішним (хай то буде меблевий салон у провінційному містечку, чи то загальнонаціональний телеканал) передбачає необхідність вибудовувати певну систему стосунків – з владою, з клієнтами, з працівниками, з конкурентами.

Здається, саме це мав на увазі Олександр Роднянський в інтерв’ю десь піврічної давності, коли говорив: “…наявність «1+1» змушує бути втягнутим у всі реалії з погляду розвитку компанії. Я з усіма спілкуюся, роз’яснюю позиції, шукаю точки дотику.»

Вельми показові слова, які лише зайвий раз засвідчують банальний, але від того не менш точний вислів: гроші не мають сталих політичних уподобань. До речі, так само, як і батьківщини. Вони завжди шукають, де краще. Особливо в країні, де переважна більшість так званих політиків з легкістю міняють власні політичні маски та ідеологічну фразеологію. А саме з такими політиками українським бізнесменам доводиться спілкуватися і «шукати точки дотику».

Для того, щоб зберегти і розвинути свій успішний бізнес-проект, доводиться - цілком логічно - не надто перейматися ні патріотичними, ні політичними. ні моральними принципами, але послуговуватися міркуваннями економічної доцільності та політичного балансу.

Якщо розглянути ситуацію навколо «1+1» з такої точки зору, то вона виглядатиме не надто вже й заплутаною.

Для генерального продюсера «плюсів» Олександра Роднянського – не лише вмілого менеджера, але й людини творчої, необхідність балансувати в українському політикумі – справа дуже марудна і втомлива. Особливо за відсутності власних політичних амбіцій, про що він неодноразово заявляв. Раніше чи пізніше активність потужних політичних гравців змушує робити вибір. Тому дуже схоже, що пропозиція від російського каналу СТС (підкреслимо, суто розважального каналу, на якому навіть немає новин) нагодилась дуже вчасно.

Але, звісно, для людини, яка, як Роднянський, змогла започаткувати і розвинути значний медійний проект – важливо не лише своєчасно вийти з цього проекту. Треба ще по максимуму застерегти свої інтереси та інтереси своїх партнерів. Де небудь на Заході сказали б – вийти з максимальним прибутком, а у нас, мабуть, слід казати – з мінімальними втратами і розрахунком на перспективу.

Для Вадима Рабиновича ситуація з «плюсами» дає можливість зайнятися, судячи з усього, його улюбленою справою – наданням посередницьких послуг. Наявність в його «активі» відомих судових рішень та підконтрольної компанії АІТІ, яка, принаймні на словах, все ще претендує на частину другого загальнонаціонального каналу – це той, хоч і дещо ефемерний, та все ж «товар», який можна виставити на політичний «аукціон». Звісно, не для того, щоб здобути перемогу, а лише для того, щоб отримати свою «маржу» від серйозних гравців.

Таких, скажімо, як Віктор Пінчук, для якого, мабуть, важливо отримати контроль над «1+1» у максимально недоторканому кадровому стані – щоб не витрачати коштів та часу на «розкрутку».

Або об’єднаних соціал-демократів, які теж не відмовилися би від «плюсів» у їх оригінальному вигляді, але, в принципі, можуть задовольнитися відходом з ринку головного конкурента повністю контрольваного ними «Інтера». З тим, щоб перейняти левову частку аудиторії та рекламних бюджетів.

А є ще ж «нашоукраїнці», які не полишають ідеї створення медіахолдінгу «під Ющенка». Для такого холдінгу “1+1” міг би стати ідеальною основою. Або знову ж таки міг би звільнити місце в ефірі для якої - небудь іншої компанії. Наприклад, під умовною назвою “Експрес-Інформ”.

А ще також існують різні ідеї щодо створення в Україні, такого бажаного для Заходу

суспільного ТБ – для чого теж потрібен канал із загальнонаціональним покриттям.

Таким чином, розвиток подій навколо телеканалу, у тому числі і результати подальших судових розглядів, залежатимуть виключно від того, які саме умови пропонуватимуть його власникам претенденти та які важелі впливу вони будуть використовувати .

Є , правда, ще дві категорії людей, роль яких у подіях навколо “1+1” залишається пасивною. Перша – це, власне, самі працівники каналу, які, на відміну від своїх російських колег з НТВ чи ТВ-6 утримуються від будь-яких публічних заяв та акцій протесту. Навіть, коли небезпека втратити хоча б навіть умовно напівнезалежний статус стає все реальнішою.

Можливо, саме тому, що російський досвід предметно продемонстрував незначну ефективність таких дій у ситуаціях, коли йдеться про серйозні фінансові та політичні рішення. Номінально думка, висловлена людьми, обличчя яких стали впізнаваним брендом, наче й береться до уваги – швидше, для того, щоб ці самі бренди зберегти, але…

А на останньому місці за рівнем впливу на ситуацію, як завжди – телеглядачі. Тобто ті люди, яким, за класичним формулюванням, має гарантуватися “рівний доступ до якісної, всебічної та об’єктивної інформації”. Ні, для них, звичайно, буде підготовлена інформація “за підсумками”, відповідно до інтересів сторони, яка візьме гору. Але про те, наскільки вона відповідає дійсності, ми навряд чи колись дізнаємось достеменно.

Та й знову ж таки, - кому яке діло до того, що відбувається усередині приватної компанії? Адже вона має повне право зберігати свої комерційні таємниці. Таке саме, як, наприклад, сигаретний кіоск, який видно з вікна вашої квартири…

Втім, глядачі теж уже стали це розуміти. Може тому, доля того чи іншого телеканалу цікавить їх не більше, ніж доля сигаретного кіоску по сусідству. А то й менше…

До речі. Минулого року в розпал скандалу навколо НТВ та ТВ-6 Всеросійський центр вивчення громадської думки (ВЦИОМ) провів соцопитування з метою з’ясувати наскільки серйозною втратою було б для росіян зникнення з ефіру якого-небудь з основних телеканалів. Виявилось, що майже для двох третин опитаних – від цього не було б ні жарко, ні холодно. Не знаю, чи проводив хтось подібні опитування в Україні, але майже впевнений, що результати навряд чи були б більш втішними для телевізійників.

У вже згаданому інтерв’ю Олександр Роднянський говорив про свою прихильність до “базових ліберальних цінностей”.

Що ж, можливо, нинішні проблеми каналу, як і суспільна апатія до цих проблем якраз і є наслідком торжества таких собі “ліберальних цінностей” українського розливу, які базуються на відсутності громадянського суспільства та відповідальності перед ним влади та великого бізнесу.

Тих самих «liberal values», від абревіатури яких, на думку класика російського постмодернізму Пелевіна, походить сленговий термін – “леве”.

Простіше кажучи – гроші…