Так само, як їх опонентам не варто її недооцінювати. Ініціаторам вчорашньої парламентської постанови , в якій висловлено недовіру Нацраді з питань ТБ і РМ, не варто переоцінювати факт її прийняття Верховною Радою.

Так само, як їх опонентам не варто її недооцінювати.

Позиції сторін були визначені задовго до четвергового засідання парламенту. Виглядали вони приблизно так. Ті, хто підтримував пропозицію профільного комітету, керувалися - у всякому разі публічно - тим, що склад головного телерадіооргану країни має адекватно відображати результати парламентських виборів і зміну політичних розкладів. Сама ж Нацрада , за свідченням з неофіційних, але поінформованих джерел, таки покладала надії на збереження у нинішньому складі. Покладала надії, по-перше, на підставі певних процедурно-правових колізій, які мали б виникнути (і таки виникли) у випадку прийняття постанови про недовіру. А також – і може головним чином – на те, що процес переділу телерадіопростору великою мірою вже завершено, і серед політичних сил, представлених у парламенті, виявиться достатньо тих, які не зацікавлені у ревізії існуючого статус-кво. Приводом для оптимізму та свідченням того, що вищевказані надії мали право на існування, можна було вважати, зокрема, і затвердження звіту Нацради Президентом.

З іншого боку, ініціатори відставки Нацради не сиділи, склавши руки. Спершу був організований потужний медіасупровід кампанії за відставку Нацради (важко назвати більш–менш відоме друковане чи електронне видання, яке не опублікувало б інтерв’ю з головою профільного парламентського комітету). Можна по-різному оцінювати зміст цих інтерв’ю, але у будь-якому разі варто відзначити, що, мабуть, вперше процес прийняття принципових парламентських рішень висвітлювався в такому широкому обсязі не в звичній манері – постфактум, а безпосередньо –у процесі, тобто, процес прийняття рішення був достатньо прозорим.

У той же час, шлях досягнення вчорашніх рішень немає сенсу ідеалізувати. Так чи інакше, найреальнішим фактором на цьому шляху стало рішення фракції “Регіони України” віддати свої голоси на користь запропонованої постанови. Запідозрити членів цієї фракції в несподіваному ідеологічному прозрінні важко, а, отже, таке рішення стало предметом банальних політичних торгів.

Втім, треба бути закінченим ідеалістом, або, як любив колись казати Микола Томенко – “ідеалістом-романтиком”, щоб якимось чином засуджувати цілком практичну і доцільну технологію прийняття політичних рішень.

Інша річ – це оцінити, наскільки високою виявиться ціна такого компромісу, кому і якою мірою вдасться використати нову конфігурацію Нацради (якщо вона все-таки буде складена) для досягнення власних політичних цілей.

Зупинимось на можливих практичних наслідках прийнятих рішень.

Поки що можна впевнено стверджувати одне: новий голова комітету з питань свободи слова та інформації суттєво змінив уявлення про себе як про теоретика від політики, продемонструвавши уміння добиватися поставленої мети, використовуючи як суто парламентські механізми, так і можливості позапарламентського впливу (зокрема, медійного). Особисто для Миколи Томенка це, можливо, найважливіший наслідок подій, що відбулися. І зовсім не випадковою була безпосередня, майже по-дитячому радісна, реакція молодого політика на вдале голосування. Успіх у проведенні через парламентські “рифи” такого резонансного рішення зазвичай різко підвищує статус народного депутата, переводить його у іншу вагову категорію.

Оцінити ж, як саме новий персональний склад Нацради відіб’ється на процесах, що відбуваються у вітчизняному медіапросторі, значно складніше. Хоча сам факт висловлення недовіри парламентській “четвірці” теоретично може стати стримуючим фактором для зловживань наступників у їх діяльності, але фактор цей також здебільшого має значення для все тих же “ідеалістів-романтиків”. Сувора реальність та міркування політичної доцільності, як вже не раз доводилось переконуватися, може змінити підходи навіть тих людей, які, начебто, були поза будь-якими підозрами . З іншого боку, далеко не факт, що навіть повна заміна парламентської “четвірки” кардинально змінить розклад сил у Нацраді.

Наприклад, у тому випадку, якщо Президент не забажає змінювати свою “четвірку”. Голосування Володимира Литвина за вчорашню постанову дійсно, як вказують деякі експерти, може свідчити про те, що Борис Холод може стати своєрідною розмінною картою, або фігурою, якою Президент пожертвує (може, в обмін на минулі і майбутні компроміси з боку “Нашої України”, перебуваючи у абсолютній впевненості, що, насправді, зовсім не конкретні персоналії вирішують, якою буде оновлена Нацрада) . Тим більше, що висловлена парламентом недовіра фактично позбавляє нинішнього голову Нацради легітимності (адже все ж таки його фігура має бути результатом компромісу ОБОХ гілок влади). Але що, власне, заважатиме Президенту висунути на місце Холода того ж Олександра Мартиненка? Якого навряд чи хтось назве меншим чи слабшим захисником президентських інтересів, але, в той же час, куди більш адекватним реаліям, у тому числі і з точки зору суто професійного досвіду. Також є фактом і те, що Олександр Мартиненко і досі зберігає добрі стосунки з багатьма “незалежними” журналістами, і користується повагаю багатьох представників опозиції. Може Президент також поповнити свою четвірку тим же теж досить професійним Микитою Потураєвим(чи кимось іншим – перевіреним і надійним), про що вже йдуть розмови у парламентських кулуарах… І як, при такому розкладі, голосуватимуть при розгляді нової кандидатури на голову Нацради ті ж “Регіони” та деякі інші фракції, які учора були на диво солідарні у своїй пасивності? І якою буде позиція тих членів парламентської четвірки Нацради у процесі її діяльності, які, знову ж таки, пройшли “по квоті” тих же регіонів?..

Якщо події розвиватимуться за подібним сценарієм, то можна буде констатувати, що вчорашня тактична перемога опозиційних і майже опозиційних сил принесе їм лише можливість не ефемерного (як це було раніше), а реального впливу на роботу Нацради. Але аж ніяк не контрольний пакет такого впливу. За даних умов і це можна вважати за вельми суттєве досягнення. Яке, втім, за інших обставин може стати і “пірровою перемогою”, як це вже бувало не раз, коли ніякі парламентські ротації і призначення не змінювали сутність діяльності Нацради, але давали можливість опонентам “опозиціонерів” вказувати першим, що то ж був їхній вибір… Втім, теоретично, події можуть піти й іншим шляхом. Наприклад, шляхом свідомих затягувань президентською стороною остаточного організаційного оформлення нового складу Нацради, такого собі млявого саботажу, за допомогою якого можна законсервувати ситуацію в українському телерадіопросторі на досить тривалий час. Це, з одного боку, дещо нівелюватиме вартість досягнутого опозицією успіху, а з іншого – створить додаткові можливості для нових політичних торгів.

Який саме сценарій буде обрано? Певні висновки можна буде зробити з тих подій, що відбуватимуться навколо Нацради наступного тижня – до дня голосування за нові кандидатури у її складі.

Таким чином, прийняття вчорашньої парламентської постанови, як і будь-яка тактична перемога, ще не визначає перемоги остаточної. Вона є лише непоганим початком довгої і виснажливої боротьби. Результат якої багато в чому залежатиме від того, наскільки її ініціатори абстрагуються від вузькопартійних інтересів і будуть перейматися інтересами суспільними.