Таке рішення, дійсно, виглядає досить дивно з багатьох причин. Починаючи з того, що насправді про те, що мовлення в Україні повинне вестись державною мовою, йдеться у Законі про телебачення та радіомовлення, прийнятому ще у 1997 році. І чому Нацрада згадала про це, в ультимативному порядку, тільки зараз, і для чого потрібне тут спеціальне рішення, замість того, щоб усі попередні 5 років цілеспрямовано вести відповідну роботу - не зрозуміло. Якщо, звісно, не перейматися політично-кон’юктурною причиною – а саме заслуховуванням звіту Нацради у ВР – такого кроку. І закінчуючи тим, що, як відомо, у тому ж такі Законі про ТБ та РМ Верховна Рада зазначила, що “мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території”. Щоправда, ВР так і не визначилися, які ж саме регіони в Україні можна вважати такими, де компактно проживають, наприклад, російські нацменшини – і, таким чином, мають права вимагати існування російськомовного мовлення. Існує і ще багато інших проблем – наприклад, конкуренції з продукцією російських каналів на Сході України, вже підписаних договорів з виробництв тієї чи іншої продукції, і т.д. В той же час, “Детектор медіа” вважає, що якщо діяти не “пожежними заходами”, а поступово, систематизовано і наполегливо, та ще й без крайнощів, то можна досягти набагато більше успіхів у впровадженні україномовної продукції на наші екрани. Пропонуємо увазі наших читачів аналіз ситуації щодо цієї проблеми, наприклад, у сфері сценаріїв телевізійних фільмів та серіалів.

Існує два міфи, на які завжди посилаються українські телевізійники, коли мова заходить про те, чому вони ніяк не візьмуться до продукування україномовного телекіно.

Перший з них – це міф про принципову нерентабельність таких фільмів, яка, в свою чергу, пояснюється: (а) тим, що ніхто не інвестуватиме в україномовний фільм коштів, достатніх для створення конкурентноздатної продукції, (б) тим, що серіал, знятий українською мовою, не буде куплений і показаний московськими телеканалами, що виключає можливість окупити затрати на його виробництво.

Подолати таке уявлення можна, очевидно, лише за умов появи якогось першопрохідця, який зможе довести, що український серіал може бути справою досить прибутковою.

До речі, якщо казати про інвестиції, то можна згадати перші серії славнозвісних “Ментів”, які знімалися мало не на побутовій техніці, за участю нікому не відомих пітерських акторів. Але це не заважає цьому серіалу уже хто знає вкотре транслюватися на популярному (а перед цим з десяток разів по всім російським каналам) українському каналі у прайм-таймі, давно окупивши затрати на своє виробництво в десятки разів. Так само реально окупити україномовний серіал, хай знятий за невеликий бюджет, але який зможе зацікавити глядачів цікавим сюжетом, характерами персонажів, грою молодих, талановитих акторів.

Втім, типові вітчизняні продюсери тим і відрізняються від продюсерів справжніх , що здатні займатися лише сліпим копіюванням вдалих знахідок своїх більш сміливих і професійніших колег.

Другий міф – це міф про відсутність людей, здатних професійно створювати сценарну основу україномовних серіалів. Мовляв, всі, хто більш-менш володів цим ремеслом, давно подалися в пошуках кращої долі до Москви і далі. А залишились лише дилетанти, у яких непогано виходить всіляке претензійне занудство інтелектуального штибу, а от спрацювати за голлівудським стандартом, розповісти історію, як полюбляв писати Андрон Кончаловський, з “лінеарним розвитком сюжету” – це вже зась.

От у цьому останньому твердженні доля правди таки є.

Так уже склалась історія сучасної української літератури, що вона, протягом багатьох років, була приречена мати ухил якщо не до поетично – етнографічної сповідальності, то до “колгоспного реалізму” і т.п.

Були, звісно, і в радянські часи “титани” бульварної літератури на зразок Ростислава Самбука, Михайла Канюки, Анатолія Стася, чи, приміром, Володимира Владка, твори якого в наш час, можливо, могли би служити зразком новітньої “треш-культури”.

Але і в часи незалежності українські письменники спершу досягли певних висот саме в царині літератури інтелектуальної. Поза тим, “середня поличка” нашого читача залишалась незаповненою. Лише останніми роками, завдяки зусиллям поодиноких видавців, таких, як Петро Мацкевич (видавництво “Кальварія”) чи братам Капрановим почало-таки з’являтися україномовне “бульварне чтиво”, те саме «pulp fiction», відсутність якого, як не дивно, свідчить про неповноцінність культурного процесу.

Долучився до пошуку новітніх майстрів “масоліту” і наш найпопулярніший телеканал –“1+1”, заснувавши конкурс “Коронація слова”. Конкурс теж послужив імпульсом для виходу у світ ще кількох книжок та появи ще кількох нових імен. Але, що стосується кіносценаріїв… Майже півтисяча їх рукописів прийшла на першу “Коронацію слова”, але до екранного втілення хоча б творів переможців(Василя Трубая, Юлії Боднарюк, Григорія Штоня) справа так і не дійшла. Не дійшла справа й до того, щоб широка творча (у тому числі і телевізійна ) спільнота отримала можливість ознайомитися із спробами кінодраматургів. Щоправда, “1+1” таки екранізувала двох авторів з України – киянина Юрія Рогозу та харків’янина Володимира Гринькова, але, як усім відомо, ці твори були, знов- таки, написані російською мовою...

Не треба забувати, що створення сценарної основи популярного, масового серіалу - справа більш технологічна, ніж творча. Не випадково в титрах більшості зарубіжних серіалів, та й кінофільмів, під словами “автори сценарію” значаться часом по п’ять-шість прізвищ. Хтось вигадує саму ідею, хтось пише діалоги, хтось придумує карколомні трюки, хтось комічні “геги”. Робити таку роботу “в стіл”, плекаючи надію на те, що її оцінять вдячні нащадки – заняття цілком безглузде. Тому так важливо, щоб до сценарних спроб українських авторів був, що називається, відкритий доступ.

І як комусь би це не було прикро, позитивний досвід знову доводиться знаходити у Росії. Хоч вигадали його, може, й не там. Адже давно відомо, що в Лос-Анджелесі, де чи не кожний готельний портьє мріє придумати крутий сценарій для Голівуду, можна, заплативши якусь сотню доларів, розмістити свій опус у щорічнику “Продюсерс дайджест”. Як не дивно, продюсери таки досить уважно переглядають ці товсті томи, і часом таки знаходять щось для себе.

Для вітчизняних сценаристів -“неофітів” сто доларів – сума завелика. Конкурси, які оголошуються друкованими виданнями, також обмежені за своїми можливостями.

Тому росіяни пішли трохи іншим шляхом. На початку 90-х років веб-майстер Дмитро Ліхачов, який працював у лабораторії ВДІКУ, зібрав, по суті випадково, велику електронну базу студентських сценаріїв. Пізніше за порадою відомого режисера Олександра Малюкова (глядачі мають пам’ятати його недавній проект – серіал “Спецназ”) прийшла ідея зробити повномасштабний інтернет-проект – “Базу сценаріїв”. Так, зрештою, і з’явився веб-сайт під назвою “ВДІК. База сценаріїв, заявок, лібретто, етюдів”. Уже за перші вісім місяців свого існування там було опубліковано майже 250 сценаріїв майже 100 авторів. І хоч автори ідеї нарікали на те, що відсутність повноцінного кіноринку не дає їм змоги розвернутися на повну силу, тим не менше, саме там були налагоджені контакти між режисерами і авторами. Причому такими зараз відомими і модними, як Іван Охлобистін(“ДМБ”, “Даун Хаус”), Костянтин Мурзенко (“Мама, не горюй”, “Тело будет предано земле…”), Юлія Дамскер (“Луной был полон сад”). Публікуються і сценарії відомих майстрів – Юрія Арабова, Анатолия Усова, Наталії Рязанцевої.

На сайті, крім того, є такі необхідні (особливо для дебютантів) адреси кіностудій та кінокомпаній, список посилань на інші сценарні інтернет-ресурси. Є навіть дошка оголошень, де публікуються як пропозиції від кіностудій, так і пропозиції від авторів. Для тих, кому це цікаво, вкажу:href="http://ezhe.ru/vgik">адресу

Чи складно створити подібний ресурс в Uanetі? Зовсім невеликі кошти для створення і підтримки сайту, двоє-троє людей, які б займалися перш за все технічною стороною справи – все це потребує коштів аж ніяк не більших, ніж на проведення якихось пафосних конкурсів.

(До речі, “Детектор медіа” має намір найактивнішим чином долучитися до створення такого ресурсу, навіть у рамках власного проекту )

Від редактури, в тому числі літературної, можна було б відмовитись взагалі, (на тому ж російському сайті сценарії, за якими вже поставлені популярні фільми, опубліковані в авторській редакції – тобто, з купою помилок), зрозуміло, за винятком випадків, коли, наприклад, йдеться про відверту порнографію.

Як наслідок, ми б, по-перше, отримали б ресурс, який би дав можливість абсолютно вільного творчого самовираження для україномовних авторів. Причому, якщо врахувати, що на сайті могли б публікуватися, скажімо, і заявки та синопсиси нових телевізійних проектів (ігрових програм, ток-шоу і т.п.), то український телеглядач мав би шанс хоч трохи перепочити від “телеклонів” закордонного зразка.

По–друге, кожен бажаючий міг би пересвідчитись в тому, наскільки насправді відповідає дійсності отой, вже згаданий на початку, міф про нездарність українських сценаристів.

Або переконатися, що головна перешкода на шляху появи українського телекіно – елементарна інертність людей, що керують українськими телеканалами, та їх байдужість до культури власного народу.

P.S. "Детектор медіа" вже зараз запрошує бажаючих розмістити в інтернеті власні кіно і телесценарії, сценарні заявки та синопсиси, надсилати їх у електронному вигляді на нашу електронну адресу: chernenko@ detector.media з приміткою "База сценаріїв". Ми маємо намір розміщувати їх для відкритого доступу вже з вересня 2002 року