Жодна, навіть очевидна на перший погляд проблема не знаходить свого остаточного, вірного раз і назавжди, вирішення. Великі і дрібні інтереси вимагають максимальної толерантності і виваженості у прийнятті будь-яких кардинальних рішень. Медійна сфера – не виключення.

Тим більшої поваги заслуговують зусилля організаторів згаданої конференції – Європейського інституту ЗМІ, Фонду Конрада Аденауера та Незалежної асоціації телерадіомовників. Ці організації вже тривалий час послідовно намагаються впровадити в суспільну свідомість розуміння необхідності адаптації вітчизняного медіа-законодавства до європейських стандартів. З цієї точки зору, нинішня конференція була досить суттєвим кроком до такого розуміння. Особливо, враховуючи широке представництво та професійний рівень її учасників. А до участі були запрошені як медіа-експерти та журналісти з країн СНД – Росії, Вірменії, Таджикистану, Молдови, Білорусі, України – так і фахівці з міжнародних неурядових структур.

Дискусія показала, що проблема транскордонних ЗМІ, є вельми складною і багатогранною. Навіть такий вивірений регламентний документ як, скажімо, Європейська конвенція про транскордонне телебачення уже не вперше викликає жваві дискусії. Про що “Детектор медіа”, до речі, вже писала свого часу.

Здавалося б , технологічний прорив давно поставив всі крапки над “і” і змів будь-які просторові межі для поширення інформації. Заодно, начебто, забезпечивши громадянам тих же СНДешних держав право “виражати, шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї, незалежно від їхнього джерела ”

Але позірна простота проблеми, насправді виявляється клубком суперечностей, розплутати які зовсім не легка справа. В цьому завжди переконуєшся тоді, коли робиш спробу перейти від декларацій до практичного їх втілення. Загалом, з виступів учасників конференції стало зрозуміло, що дискусійні моменти можна звести до кількох головних пунктів.

По-перше, в суспільній думці держав СНД превалює думка про тотальну загрозу для національної ідентичності, яку несе за собою відкритість медійного простору. Це не має, власне, нікого дивувати, оскільки держави, які зовсім недавно отримали змогу відродити таку ідентичність навряд чи можуть з легкістю піддавати її ризику. А підстави для таких побоювань дають по суті, фактори об’єктивні – технологічна і фінансова відсталість цих країн.

З іншого боку існує ще один аспект побоювань. Місцеві політичні еліти, схоже, просто заскочені тим самим технологічним просуванням, який, великою мірою, унеможливлює звичні засоби контролю над мас-медіа. У такій ситуації міркування національної інформаційної безпеки (цілком, слід сказати, резонні) здатні тісно переплітатися з небажанням політичної верхівки допускати власних громадян до альтернативних джерел інформації, якими часто виступають саме транскордонні ЗМІ. І ця суперечність – з числа тих, які не піддаються остаточному вирішенню, а приречені постійно знаходитись в ситуації своєрідного балансування між відкритістю і “залізною завісою” – в залежності від політичних, економічних, соціальних і культурних факторів.

Ще одним, можливо найсуттєвішим аспектом, є аспект, який для зручності можна назвати економічним.

Йдеться про те, що для великих медіакомпаній будь-яка регламентація – у тому числі і вже згаданою Конвенцією - є перешкодою для вирішення власних бізнесових проблем. Для потужних медіакомпаній логічним напрямком розвитку є концентрація капіталів, а оптимальним правовим “кліматом” – максимальна дерегуляція. Узгодження національних законодавств спрямоване фактично на формування єдиного європейського медіаринку. В якому – за визначенням – медійний продукт вищої якості (яка, в свою чергу, залежить від загального економічного рівня тієї чи іншої країни) матиме конкурентну перевагу.

Логічним наслідком такої ситуації є тенденція до концентрації - злиття національних компаній або між собою, або з фінансово і технологічно потужнішими транснаціональними корпораціями. А це відповідно таїть у собі загрозу культурному і політичному плюралізму. І ця очевидна суперечність знову ж таки, поки що не має остаточного і оптимального вирішення. У тому числі і на рівні європейських структур.

Тим не менше, на думку більшості експертів, що взяли участь в київській конференції адаптація медіа-законодавства країн СНД до стандартів європейської спільноти, попри всі численні застереження, все ж є прогресивним кроком.

За умови, звісно, якщо не забувати ні про перспективи , ні про небезпеки до яких цей крок може привести. І якщо оцінювати їх – і перспективи, і ризики, - в контексті сьогодення. Так би мовити, в режимі реального часу.

Сергій Черненко, “Детектор медіа”

Коментарі:

Лаура Дабо, експерт із питань регулювання європейських ЗМІ, Служба Прем”єр-міністра Франції

-- Ратифікація українським парламентом Європейської конвенції про транскордонне мовлення (підписана Україною в 1998 р.) призведе до більшої відкритості. Проаналізувавши досвід західноєвропейських країн, я думаю, що ви матимете такі ж переваги, як і ми, тобто, перш за все, збільшення та посилення ринку. Досвід використання положень спільних для Європи регулятивних документів у галузі транскордонного мовлення свідчить про бурхливий розвиток незалежних національних продакшн-студій, які обмінюються програмами із студіями інших європейських країн. У Західній Європі завдяки існуванню таких спільних регулятивних документів і зобов’язань транслювати певну кількість програм, вироблених в Європі, національний продукт стає загальноєвропейським. Можливо, це не так і добре, мати унівікофане ТБ, але краще триматися разом, чим зазнавати фінансових труднощів поодинці. Як я зрозуміла, українці бояться втрати своєї національної ідентичності. Опираючись на досвід моєї країни (Франції), яка часто бореться із упливом інших країн, я можу сказати, що у наших мовників є певні зобов”язання випускати в ефір певну кількість національного продукту. На відміну від решти західноєвропейських країн, згідно із нашими внутрішніми правилами, францізькі мовники повинні забезпечувати в ефірі не менше 60% вироблених у Європі програм, а з цих 60% -- 40% програм мають бути винятково франкомовними, тобто не обов”язково виробленими у Франціїї, а й в інших країнах із широким застосуванням французької мови. Але французькі виробники за рахунок продажу своїх програм в інші європейські країни отримують необхідні гроші для розширення виробництва. Я думаю, що це було б корисно і для України.

Також, як я зрозуміла, місцевих телерадіомовників хвилює заборона на спонсорство і рекламу в новинах, передбачені Конвенцією. Але я думаю, що завжди можна знайти вихід із цієї ситуації, вставляючи рекламні блоки піля самого випуску новин, перед анонсом погоди, не перериваючи його рекламою.

Душан Реліч, Європейський інститут ЗМІ.

-- Я думаю, що для редакторів є дуже мало можливостей подавати те, що аудиторія хоче бачити. Адже в підсумку вони мають показувати і писати те, що найближче до інтересів глядачів, слідуючи в більшій мірі географічному принципу. Можливо, люди мають інтерес до життя голівудських зірок, спортсменів, але це не впливає на політику та економіку, що є особливо важливим для місцевого ринку інформації. Відтак загалом вони не будуть перейматися впливом іноземного телебачення. Ніхто ж не дивиться ВВС та ССN на західноєвропейському телевізійному ринку цілий день. Люди, як правило, споживають національний телепродукт . Але якщо хтось намагатиметься заборонити вплив іноземного ТБ, то воно стане забороненим плодом. Тоді глядачі захочуть скуштувати смак цього плоду. Урешті-решт заборони до цього й призводять.

А говорячи про висвітлення транскордонними медіа міжнаціональних та міжетнічних конфліктів, треба сказати, що журналісти повинні поводитися під час виконання своїх професійних обов’язків, як лікарі, що роблять патологічні операції. Вони не можуть виявляти емоцій стосовно об’єкту свого висвітлення. Але це в теорії, а насправді ми всі люди, маємо свої емоції, приорітети, досвід, сім’ї. Я думаю, що найкращий шлях – виникнення стількох ЗМІ, скільки можливо. Тоді буде між ними конкуренція . І врешті-решт люди зможуть відслідкувати основні тенденції, щоб побачити, які медіа є найменш упередженими та найоб’єктивнішими.

Андрей Рихтер, директор Института проблем права (Россия)

-- Говоря о ретрансляции в контексте вопроса о трасграничном вещании, я могу сказать, что в России очень хорошо понимают, какова разница между трансляцией и ретрансляцией, и также какова разница, в данном случае, между западными и российскими электронными СМИ. Сложности есть. Российский закон о средствах массовой информации говорит о том, что вещание в эфире иностранных кампаний не подлежит ограничению, за исключением тех случаев, когда такие ограничения записаны в межгосударственном соглашении. Над всем этим стоит принцип свободного вещания для всех. С другой стороны, для того, чтобы осуществлять деятельность по распространению массовой информации в России, необходимо, естественно, зарегистрировать средство массовой информации в соответствующем органе российского правительства. И здесь наблюдается конфликт между этими двумя нормами, который разрешался ранее традиционно. Если иностранное СМИ собиралось собиралось действовать в информационном поле России, оно просто заключало договор с российским СМИ и через него, будь-то радиостанция, телекомпания или даже газета, распространяло свою информацию. Все, в том числе и власть, были довольны состоянием таких дел. Но буквально полгода назад правительство перестало быть довольно этой ситуацией и начало говорить, о том, что регистрация необходима для всех без исключения. Самая большая проблема -- у кабельных телевизионных компаний, которых пытаются обязать зарегистрировать на территории России ВВС World, Fashion TV , телевизионные программы, что совершенно не возможно сделать. Более того, иностранное СМИ не может у нас заниматься телепроизводством, то есть не может быть серьёзной иностранной компанией, которая вещает на территории России. Вот здесь возникают проблемы, которые пока ещё не привели к серьёзным конфликтам. Но если не будет изменений в законодательстве, то, очевидно, проблемы возникнут. Хотя официальный орган, Министерство по делам печати, телевидения и радиовещания, считает, что такая лицензия должна существовать. По сути проблемы сходные с украинскими. Хотя министерство требует этого ненастойчиво и, если кто-то отказывается регистрироваться, то, я думаю, никто серьёзных мер не будет принимать. Со временем, конечно, министерство этим займется вплотную. Такой ситуация оставаться долго не может: внесение поправок в законодательство неизбежно с целью чётко сформулировать понятие ретрансляции. Проблема ведь не в том, чтобы не пустить западных вещателей на российский рынок, а определить ответчика по судебным искам, если таковые будут поданы на рассмотрение. Не ехать же в Лондон, Нью-Йорк. Большинству людей это просто не под силу, они до Москвы не могут доехать, не то, что до Лондона. А если она не зарегистрирована в России, то и взятки гладки. Если вы, к примеру, хотите избежать ответственности и в то же время облить кого-то грязью, то надо сделать проще: заказать небольшой турецкой компании маленький сюжет на украинском языке о том, каким вором является тот или иной украинский политик. И если эта телекомпания более-менее популярна в Украине, то к кому прикажете предъявлять претензии. Ехать в Анкару? Педалирование вопроса ретрансляции ни в коей мере не связано, как многие могут подумать, с началом вещания радио «Свобода» на чеченском языке. Это не совсем так. Ведь аудитория этого вещателя, составляющая 1-1,5% в России, несущественная. С другой стороны, Россия совсем недавно начала вещание Euronews на русском языке, который не лучше, но и не хуже «Свободы» с политической точки зрения. У меня есть подозрения, что власти просто хотят брать лишние деньги за регистрацию. Определяющими являются экономические причины. Политическую составляющую обозначить мне очень трудно: я же не сижу в Кремле.

Коментарі підготувала Ольга Гасюк