На запитання, що таке Детектор медіа, всезнаючий інтернет спершу видає посилання на наш сайт, потім на слово “телекритик” у різних відмінках. Тобто спеціалізоване видання існує, Детектор медіа теж. Але тлумачення самого терміну знайти так і не вдалось. Тим часом, стомлені півмісячним святкуванням душа і тіло мимоволі прагнуть точності формулювань.Задля експерименту можна скористатися поясненням спорідненого терміну –“літературна критика”.Помінявши літературу на телебачення і погодившись з думкою, що телебачення теж мистецтво, отримуємо таке:

“Критика – галузь творчості на межі мистецтва і науки. Займається тлумаченням і оцінкою творів з точки зору сучасності(у тому числі насущних проблем громадського та духовного життя);справляє активний вплив на телевізійний процес, а також, безпосередньо на формування суспільної свідомості; спирається на теорію та історію телебачення, філософію та естетику. Часто носить публіцистичний, політико-злободенний характер.”

Після цього залишається визначити, чи відповідає такому формулюванню те, що пишуть про телебачення в наших мас-медіа. Висновок, зрозуміло, невтішний. Левову частку складають матеріали, які можна вважати прикладом тієї самої “імітованої Детектор медіа”, про яку згадувала у своїй статті Наталія Влащенко. Тобто максимально заангажованої, стилістично зорієнтованої на “прикольну стьобність”, а змістово – на дешеву сенсаційність. Мета такої “критики” – суто піарівська.

Маленькою “оазою” жанру є суспільно-політичний підрозділ Детектор медіа. Втім, підвищену увагу і відносну впливовість політичної журналістики взагалі, і Детектор медіа зокрема, легко пояснити тим, що саме її наскрізь медіатизована влада розцінює (у всякому разі, поки що) як важель, а інколи і інструмент у політичній боротьбі.

Що стосується суто телевізійної аналітики, яка, згідно наведеному вище визначенню, “займається тлумаченням творів з точки зору сучасності” та ще й спирається при цьому на “історію та теорію”, то людей, які бодай намагаються підійти до такого аналізу, дійсно в Україні можна перерахувати по пальцях однієї руки. Якщо вести мову про причини такої ситуації, то я , наприклад, не схильний погодитись із твердженням про відсутність школи та традицій телевізійної критики. Адже з самого початку свого недовгого в історичному масштабі існування, телебачення рекрутувало фахівців із суміжних мистецьких “галузей” – кіно і театру. І, на моє переконання, фаховий кіно- чи театрознавець цілком здатний до аналітичної роботи у тележанрі. Та власне, у більшості випадків, так воно й відбувається. Правда, суттєвим недоліком є мала обізнаність телекритиків із технічною стороною телебачення, тими чи іншими професійними прийомами.

До речі, на одному із симпозіумів в журналі “Искусство кино” кінематографісти також висували звинувачення кінокритикам у тому, що вони розучились (чи не навчились) професійно оцінювати, наприклад, візуальне вирішення картин. По суті, кінокритики часто зосереджують свою увагу на розповідній складовій фільму, тобто, швидше оцінюють сценарій, ніж фільм в цілому, левою часткою якого є саме КІНОмова, засоби художньої виразності. Очевидно, що схожі претензії можна віднести й на адресу критиків телевізійних.

Вельми важливим чинником, що заважає якісному зростанню української Детектор медіа, є відсутність необхідної інфраструктури. Тобто, тих інформаційних “майданчиків”, на яких, власне, могли б висловлюватися критичні думки та розгортатися фахова дискусія. У росіян, приміром, ця ніша заповнена як вузькоспеціальними виданнями типу “Телеспутника”, “Телефорума”, “Broadcasting”, так і авторитетними кіновиданнями – такими, як “Искусство кино”, “Киноведческие записки”Олександра Трошина чи “Кинопроцесс”Вячеслава Шмирьова, які час від часу приділяють увагу телевізійній проблематиці.

У нас , не рахуючи нашого спеціалізованого інтернет-видання, до телевізійної аналітики звертається хіба що газета “День” та епізодично журнал “Кіно-Театр”…

І все ж, якщо говорити про головні причини того, чому вітчизняна Детектор медіа знаходиться в “загоні”, треба, перш за все, відповісти на запитання: чи існує у сьогоднішньому українському суспільстві запит на телеаналітику? Нашому суспільству нав’язані і ним сприйняті норми суспільства споживання. Причому, йдеться передусім про етичні та естетичні норми, оскільки відповідні норми матерального достатку для більшості наших співвітчизників недоступні. Впровадження цих норм знаменує собою відмову від морального дискурсу, руйнування сталих уявлень про ті чи інші культурні цінності. Для такого суспільства наявність будь-якого роду рефлексій, сумнівів та схильність до раціонального осмислення дійсності виявляються просто зайвими. Таким чином, серйозна, аналітична критика опиняється на маргінесі суспільної уваги і, тим самим, практично позбавлена можливостей реально впливати на телевізійний процес

Такому стану речей сприяє і позиція самого телебачення. Попри прекраснодушні заяви та обіцянки топ-менеджерів телеканалів, вирішальним фактором у їх діяльності є “його величність рейтинг”. Причому, можливо, навіть не стільки для того, щоб стимулювати інтерес комерційних рекламодавців. Рейтинг для багатьох каналів - той показник, який в українському варіанті перш за все, свідчить про рівень потенційного впливу на виборців, і дозволяє каналам отримувати від своїх політичних інвесторів кошти на покриття власних видатків. Щоб збільшувати цей показник, телебачення змушене орієнтуватися на максимально широку цільову групу, відповідно знижуючи рівень естетичної та етичної вимогливості до телепродукту, який пропонується глядачам.

А якщо ще врахувати й досі ще тоталітарну, майже суто монологічну природу телебачення, яке практично спочатку свого існування застосовувалось, як ефективний інструмент політичного домінування – то стане цілком ясно, що такому ТБ об’єктивна, серйозна аналітика лише стоятиме на заваді.

І не думаю, що варто втішатися міфом про те, що ситуація в медійній сфері в цілому, і в телекритиці, зокрема, може радикально змінитися, як тільки, скажімо, більшість мас-медіа таки перетворяться на бізнесові проекти, спрямовані на отримання прибутку. Насправді між тоталітаризмом ідеологічним та фінансовим майже немає суттєвих відмінностей. А це, в свою чергу, означає, що і зараз, і в ближчому майбутньому справжня Детектор медіа вимагатиме від своїх адептів певних духовних зусиль. І точно не буде джерелом високих прибутків (як не є ним і зараз для тих, хто бодай намагається ці зусилля продокувати) . Швидше вже матеріальне благополуччя чекає на тих, хто старанно виконуватиме свою піарівську місію в безперебійній схемі просування “телетовару”.

Компенсацією для тих, хто надасть перевагу (прошу вибачення за пафос) пошуку істини, можливо, стане участь в “реконструкції” системи критеріїв. Які знову дозволять відрізнити банальний маскультівський ширпотреб від класичних досягнень культури.

І ще одне зауваження.

Класики критичної думки, які, як кажуть, залишились “у пам’яті народній”, відзначалися однією особливістю. Їх критичні твори були самоцінними творами. Рефлексії з приводу книг, вистав чи фільмів вони використовували як для широких узагальнень, що могли часом чинити реальний вплив на суспільні процеси, так і для власної літературної реалізації. І суспільна значимість цих творів, і читацький інтерес пояснювались не лише професійним володінням темою, але й особистою, цілком виразною авторською позицією.

Яку в наші дні, не виключено, назвали б суб’єктивним набором оціночних суджень нічого не розуміючих у фахових технологіях вискочок.