Роки минули, фраза стала свого роду ерзацом, втративши свою первинну вагу - тепер слова Ілліча сприймаються із сарказмом Мабуть, оживши, Ленін із задоволенням потер би долоні, бо до телебачення ми усі звикли, можна навіть сказати – “присіли” на нього, як на наркотик. Однак, слід зауважити, звикли чомусь аж ніяк не до вітчизняного продукту.

Нами прийнято вважати за норму захаращеність вітчизняного телеринку іноземним ширпотребом. Само собою зрозуміло, що далеко не завжди ці кінострічки відповідають нормам і канонам, так і не дотягують до планки, що її поставлено у свідомості споживача. Та споживача, що характерно, іноземного. Глядач же вітчизняний, не знаючи, що може бути щось краще, ніж низькопробні “мильні опери” чи дешева “порнушка” і “чорнушка”, із задоволенням проковтує сурогатну цукерку в гарній обкладинці, просячи принагідно добавки.

Сучасне молоде покоління вже не розуміє смаків старшого, котре виховувалося на “Cтариках-розбійниках”, “Шурику” і.т.д.... О, часи! О, смаки!

На сьогоднішній день вітчизняна кіноіндустрія знаходиться у напівреанімованому стані – ще не мертва, але вже не дієздатна. Нечисленні телесеріали, що їх час від часу видають на-гора режисери, не можуть створити бодай уявної картини, яка б показала реальну сиуацію у кінематографі на наших теренах. На відміну, скажімо, від тієї ж “сусідки”-Росії, у нас відсутні кінофестивалі навіть на кшталт “Ніки”.

З поміж безлічі колишніх кіностудій художніх, хронікально-документальних та мультиплікаційних фільмів, що повністю задовільняли потреби споживача, видаючи щороку до 100 одиниць готового продукту, на сьогоднішній день умовно діючою можна назвати лише київську кіностудію ім. О. Довженка. Колись Союзом ходив такий собі жарт: “Фільми бувають трьох видів : погані, хороші та кіностудії Довженка”. Зараз кіномани, мабуть, достеменно й не второпають, як сприймати цей жарт – саркастично чи, навпаки – позитивно, але при згадці титулованих “Тіней забутих предків” тутешньої “прописки”, деякі запитання автоматично відпадають. Кіностудійний режисер Юрій Іллєнко з болем у серці визнає, що порівняно з “тими давніми добрими часами” “довженківці” помітно опустили свій професіний рівень”. Адже ситуацію передсмертної агонії колишнього кіногіганта аж ніяк не врятуєш стрічками на кшталт занудної “Роксолани” і нерейтингових “Чорної Ради” та “Царівни.” Але краще хоч щось, ніж нічого. Це що стосується студій, котрі “харчуються” з державних дотацій. Розумні люди придумали слово “приватне підприємство”- саме за таким принципом діє решта кіностудій, які продають свої продукти нашим телеканалам (та ж-таки кіностудія “Пілот”, відома нам за “Великими перегонами”) Та на повнометражні художні фільми їх просто не вистачає - жорстко, але факт.

Ще дотепер ніхто за великим рахунком не спромігся зробити бізнес на українському кіно і україномовному дубляжі, (серйозні кіностудії до рахунку не беруться) а всякі проби “зняти пінки з гімна” увінчалися повним крахом. Добре пошукавши, можна знайти непогані українські фільми з хорошим дубляжем, (а не характкрним гнусавим бурмотінням) на якісних носіях. Особисто я була вкрай здивована, побачивши в одній з крамниць повну колекцію фільмів з участю актора Івана Миколайчука. Та на цьому радість і закінчилась – аналогів цьому поки що начебто немає- адже все “своє” у нас автоматично зачисляється в ранг “повний провал”.

.

Усе найкраще у нашій країні завжди звикли віддавати дітям. Я сама ще добре пригадую, як ми зі своїми однолітками збиралися біля телевізора, щоб в черговий раз подивитися фільм про Електроника чи той же мультик “Карлсон”.

Хто зна, чи не з’явився б у Карлсона токсикоз, якби він побачив Телепузиків, Вольтронів і Покемонів, які впевненим кроком (семимильним, що характерно) прийшли йому на зміну?. А що робити? Анімації у нас знімається ще менше, ніж фільмів. Режисер київської кіностудії “Борисфен-Лютес” Наталія Чешихіна розводить руками. Дякувати Богові, усі режисери, що мают за щастя працювати тут, окрім улюбленої роботи, отримують ще і зарплату. Але є одне “але “ – “Борисфен-Лютес” на 99 відсотків працює для Франції. Українські малюки мали нагоду побачити дітище киян – мультик “Ред Фокс”( “Червоний лис”) , який “крутили”свого часу по УТ-1.

Розповідає Н. Чешихіна: “ Те, що наші хлопці-мультиплікатори високо котуються – це прекрасно. Але цим самим ми їх згодом втрачаємо. Скажімо, наш Сашко Бубнов після того, як отримав на фестивалі “Крок” та на одному французькому мультиплікаційному фестивалі премію за свою роботу “Остання дружина Синьої Бороди”, просто поїхав у Париж. Тепер він лише зрідка дзвонить, а воно й зрозуміло – безліч роботи. Минулого літа навіть приїздив у гості. Але щоб повернутися – ні”

Вітчизняні режисери не мають бажання знімати відео для дітей перш за все через його цілковиту неокупність на батьківщині. Пересічний десятихвилинний мультик коштує від 3 до 50 тисяч доларів. При чому іноземних продюсерів абсолютно не цікавить, на які жертви підуть мультиплікатори, аби відзняти навіть мінімальний ролик. Розкручують вони (продюсери) лише готовий продукт. Ще одне, що вони беруть на себе – це дубляж мовою своєї країни. А проштрафився – Се Ля Ві…

Окрім того, раджу подивитися в титри до мультфільмів – там ви побачите практично одні й ті ж прізвища. У творчому колективі для підготовки мультиків у нас вистачає п*ятеро людей, в той час як за кордоном до цього числа можна сміливо приписати два, а то й три нулі ззаду. Для наших режисерів ні фізично, ні матеріально, ні навіть морально не під силу створити такої могутньої “махини” , як студія Уолта Діснея. І головним наріжним каменем тут є банальний страх за завтрашній день. Бо кому цікаво “знімати в шухлядку”? Та й технічна база давно застаріла - на колишніх кіностудіях припадають пилом кінокамери, проектори, рулони целулоїду. Безумовно, сьогодні справу значно полегшує комп”ютер, проте все одно перш за все поважають “живий” малюнок.

Режисерський та операторський факультет при інституті ім. Карпенка-Карого користуються величезною популярнісю. Студенти свідомі того, що, ймовірно, після закінчення ВУЗу їм не вдасться повноцінно втілювати у життя набутий досвід, і заробляти на життя проектуванням телереклами, (що, до речі, переважно й роблять випускники), але усе одно посилено гризуть граніт науки. Згодом велика частка новоспечених кінорежисерів перепрофільовуються на театральну режисуру, але бути “сином Мельпомени” та знімати кіно – дві різні речі.

Що характерно – “кіношник” повинен перебудувати свою свідомість, аби догодити іноземному глядачеві, який з пелюшок звик до видовищності на екрані. У нас же домінує душевна доброта і простота – згадайте хоча б легендарний мультик “Жив-був пес...” Щось подібне зараз спримається як пережиток минулих літ, і вітчизняну анімацію дивляться лише українці у діаспорі (якщо вдасться роздобути), вважаючи, що з цим у нас все “чіккі-пікі”.

І режисери, і батьки, і навіть лікарі одноголосно визнають, що ахінея, креслена за лекалом “Покемона” чи дебільнуватих олігофренів-Телепузиків, згубно впливає на несформовану дитячу психіку. Режисери судять про це з мистецького боку, батьки -... що казати – батьки є батьки, а лікарі. в своє чергу – з професійного. Діти ж не розуміють, що ж поганого може бути в кольорових товстеньких чоловічках, які поводяться подібно до пацієнтів психлікарні. Згода, серед моря “картунів” є достатньо й таких, що подають дитині хороший приклад, але вона ніколи не просить : “Тато, купи мені Чебурашку”, а “Вольтрона хочу!”. Ще одна цікава особливість – 90 відсотків опитаних дітей до числа українських мультиків зачисляють “Невгамовних”, “качині історії” та безліч інших, які просто продубльовані українською мовою.

Окремого абзацу просять японські аніме. Для мультиків цього сімейства характерна особлива тематика – бої насмерть або порнографія. Ані першого, ані другого японці не цураються, навіть більше – у себе на батьківщині “аніме” стали просто національною ознакою, такою собі шкалою ідентифікації. На Україні аніме поки що не здобули особливої популярносі, а от у країні сходячого сонця відомі навіть випадки нервових припадків та навіть самогубств, спричинених побаченим . Ще б пак! – крові у них вистачило б для усіх сцен в першому-ліпшому батальному фільмі.

Попри те, що українська анімація посилено дихає на ладан, існує в нас один гарний фестиваль анімаційних фільмів “Крок”. Директор “Кроку” з української сторони – Давид Черкаський ділиться своїми враженнями про анімацію: “Зараз все купується і все продається, головне – за скільки грошей. Режисери виїжджають і будуть виїжджати - тут вже нічого не поробиш. Може, з часом ситуація якось зрушиться в позитивну сторону, але думаю, це станеться ще нескоро”.

У Росії відзняли продовждення на “Пригоди незнайки”. А не було бажання зробити чогось подібного з відзнятого Вами “Островом скарбів” чи “Капітаном Врунгелем”?

Для росіян це був чисто комерційний проект . Від колишнього доброго Незнайки залишилося мало чого. Втім, якби подібний проект підтримали бізнесмени, думаю, я б ризикнув. Але поза тим, ми вже поставили в одному з київських лялькових театрів мюзикл “Острів скарбів”.

Наразі невідомо як відреагували б діти на появу мультика з, так би мовити, “українським началом” - “Козаки” Дахна сприймаються чомусь як пережитки минулого, а на диво колоритна “Енеїда” канула в Лету. Ми звикли до творчої імпотенції митців та фригідності глядачів. Кажуть, що проти будь-якої проблеми найкращим лікарем є час. Ось лише треба скласти руки за те, щоб цим лікарем не виявився патологоанатом.

Читайте також:

Геть жахи і порно з українського телеефіру!

«Мама наказала несмотрением телевизора. Это ужасно!»