Вибір міфів чи міф вибору?
Сталося дивне. За два тижні, що минули з дня виборів, лише лінивий з числа політичних аналітиків та журналістів не долучився до загального хору, який проголосив: вибори-2002 засвідчили фіаско маніпулятивних технологій.
Виктор Пелевин
Сталося дивне. За два тижні, що минули з дня виборів, лише лінивий з числа політичних аналітиків та журналістів не долучився до загального хору, який проголосив: вибори-2002 засвідчили фіаско маніпулятивних технологій.
В принципі, таке твердження з уст науковців, що мають безпосередній стосунок до переможців, ще можна зрозуміти. Кому ж не хочеться зайвий раз підкреслити якусь особливу легітимність отриманої перемоги?
Але, невже й справді величезні фінансові затрати і залучення кращих (чи як мінімум – найбільш відомих) вітчизняних та імпортних фахівців були марною справою? Щоб відповісти на це запитання, слід спершу пошукати відповідь на інше: чим, власне, є політичні технології для українських політиків?
У переважній більшості випадків, виборча кампанія сприймається останніми не як процес визначення найбільш прийнятного варіанту суспільного розвитку. А як реалізація більш чи менш вигадливої комбінації технологічних прийомів, підкріпленої, зрозуміло, фінансовими та адміністративними ресурсами.
Мета всього цього – як би не намагалися політики її завуалювати - добитися політичного домінування і за всяку ціну запобігти реальній відповідальності перед виборцями. Досі жодна з електоральних кампаній, з тих, що відбулися в Україні, не виходила за рамки такого сюжету. Не сталося, на мій погляд, цього й зараз.
І це не дивно, оскільки суспільство, що перебуває у перехідному (читай - кризовому) стані є найпіддатливішим для маніпулятивних технологій. Люди не звикли і, поки що, неспроможні сприймати зміни в суспільстві у всіх їх різноманітності. Вони прагнуть спростити реальність – і отримують іллюзорні схеми, створені політтехнологами. А якщо ці ілюзії продаються – значить, попит на них є. І цей попит, краще, ніж будь що, свідчить про суспільну депресію.Саме таким технологіям ми маємо “завдячувати” стрімким кар’єрним злетом людей, багатьом з яких, за відомим американським висловом, ми б “не довірили продати власну потриману машину”.
Отже, відмовлятися від використання маніпулятивних схем не мав наміру жоден з учасників виборчих перегонів-2002, оскільки за такої умови він неминуче потрапляв у невигідне становище і втрачав реальну конкурентоспроможність.
Чим можна пояснити таку ситуацію? В кінці минулого року Український центр економічних та політичних досліджень імені О.Разумкова оприлюднив результати дослідження стану і тенденцій розвитку української партійної системи. Серед інших цікавих висновків знаходимо два, які, на мій погляд, досить показові. Аналіз ідеологічних орієнтацій населення України засвідчив, зокрема, що 40,2 % громадян не підтримують жодної ідеології.
Решта українців відносили себе до симпатиків комуністичної ідеології(13,9%), соціал-демократичної(9,8%), націонал-демократичної(8,8%), християнсько-демократичної(3,9) та “зеленої”(4,5%). При цьому треба розуміти, що йдеться про сприйняття найбільш загальних уявлень про ці ідеологічні моделі, що зовсім ще не означає бажання голосувати за партію із співзвучною назвою. Так, ностальгія людей старшого віку за часами радянського ладу може не мати (і таки не має) нічого спільного з практичною діяльністю симоненківського КПУ. Або мрії про стабільне життя і потужний соціальний захист скандинавського зразка можуть зовсім не пов’язуватися з надіями на СДПУ(о). Загалом же, реального уявлення про практичні дії, направлені на побудову того чи іншого суспільного проекту, не має практично ніхто.
З іншого боку, як вказано у вже згаданому дослідженні, “значна частина партій створюються та діють не у відповідь на соціальний запит, як інститути формулювання та просування інтересів широких суспільних верств, а як інструменти (засоби) політичної легалізації і боротьби інтересів окремих груп та осіб, які прагнуть або зберегти, або здобути владу.”
Як наслідок, в ситуації несформованого громадянського суспільства, запиту на створення реалістичних моделей подальшого розвитку України не існувало ні з боку електорату, ні з боку політикуму. Так чи інакше, всі політичні сили, які брали участь у нинішніх виборах, взяли на озброєння суто маніпулятивні схеми, які мали в основі (як вірно зазначив у своїй статті “Русские бегут” і постійний автор “Детектор медіа” Сергій Дацюк) простий “месседж” .
“Наша УКРАЇНА”, на нашу думку, позиціонувала свого лідера, як прем’єра, що турбувався “за народ” і пав жертвою олігархічних інтриг, віддаючи при цьому належне зовнішній фактурності та харизматичності Віктора Ющенка.
БЮТ і СПУ ставили все на єдину козирну карту опозиційності до Президента та його оточення. При цьому, змогли довести, що відсутність доступу до інформаційних каналів змушує шукати щонайменші “щілини” в інформаційному полі і, по-своєму, сприяє більшій енергетиці і потужності агітаційної кампанії. До речі, аналітики, на мій погляд, недооцінили феномен таких засобів комунікації опозиційних сил, як загальнодоступні і популярні газети “Вечерние вести” и “Сільські вісті”.
КПУ спиралося на свій традиційний електорат і не менш традиційний міф про комуністів, як поборників реваншу і повернення до радянського ладу – міф, який вже точно немає нічого спільного з реальністю.
“ЗаЄДисти” тупо і безталанно – але наполегливо –використовували традиційні технології, серед яких на першому місці йде або безпосередня, або опосередкована фальсифікація електоральних результатів. І якщо цей підхід не спрацював на загальнонаціональному рівні, то він цілком виправдав себе в одномандатних округах.
Щодо об’єднаних есдеків, то їхній результат, на нашу думку, можна оцінювати також як виключно результат технологічних зусиль і використання потужностей підконтрольних ЗМІ. Не мали б об’єднані есдеки своїх медіа-ресурсів, навіть нинішній результат залишився б для них мрією. Особливо, якщо врахувати, що з чисто прагматичних міркувань СДПУ(о) аж ніяк не мало змоги експлуатувати технології опозиційності. До речі, і широко афішоване співробітництво з московськими технологами я б не розглядав як мінус для кампанії есдеків. Деякі із своїх задумок їм вдалось реалізувати. Ну, наприклад, таку, як прив’язку свого лідера до лідера “Нашої України” і, відповідно, нав’язування їхнього начебто протистояння. Не факт, що це працюватиме на перспективу, але у минулій кампанії свою роль зіграло.
Підсумовуючи, можна сказати наступне. Очевидно, є сенс говорити про поразку певних технологій. В першу чергу тих, які базувалися на примітивному переконанні, що виборцям можна нав’язати що завгодно – були б гроші, час і “шматок” адмінресурсу. Але слід, відповідно, говорити про перемогу інших технологій – більш гнучких і витончених. Зрештою, навіть просто більш адекватних нинішній українській ситуації.
Звичайно, інстинкт самозбереження і залишки здорового глузду допомогли виборцям протистояти вже зовсім абсурдним за задумом і виконанням маніпуляціям, на зразок якої-небудь “Нової генерації” або тих же КОПів. Але, тим не менше, говорити про різке зростання політичної зрілості українських виборців поки що, на мій погляд, передчасно.
Звісно, коли-небудь це справді станеться. Тоді, наприклад, коли хоча б кожен третій виборець за тиждень після голосування зможе розповісти, про що йдеться у програмі партії, за яку він віддав свій голос. Тоді, коли він зможе усвідомити власний інтерес і вимагати звіту у політиків, яким він довірив владу. Чи був хоч натяк на щось подібне під час нинішніх виборів? Уявіть собі гіпотетично, що одна із політичних сил, які брали участь у виборах-2002 раптом отримала всю повноту влади. Чи стали б ми свідками системних, цілеспрямованих кроків по реалізації конкретного варіанту суспільного розвитку, чи все обмежилося б банальним перерозподілом власності і фінансових потоків? Запитання, по великому рахунку, риторичне…
Насправді, ми просто стали свідками часткових змін і взаємної боротьби деідеологізованих еліт. Які не виконують своєї головної функції – не пропонують концепції суспільного розвитку. Та й навіщо? Адже владу можна перебрати і без цього. За допомогою все тих же політтехнологів. Які і підходящу партійну програму склепають, і підкажуть, як черговий раз задурити голову українським громадянам, імітуючи видимість політичної конкуренції.
До речі, російські політтехнологи, якби не тішили себе зараз їх українські колеги, для цієї справи згодяться ще не раз. По-перше, дійсно через те, що не сковують себе зайвою відповідальністю. А по-друге – тому що справді володіють цією професією. Бо мають нагоду практикуватися цілорічно на бескінечних російських виборах. І коли часом побачиш на київській вулиці прикольну листівку з написом, скажімо, “Чому Петренко?”, то не встигнеш і порадіти за винахідливого кандидата, як згадаєш, що це точна копія листівки, яка два роки тому допомогла якому-небудь Дарькіну стати губернатором Приморського краю. Про що вже тут говорити…
Ситуація, звичайно, може змінитися. Наприклад, у тому випадку, якщо вітчизняні технологи використають свої неординарні інтелектуальні здібності та досвід для того, щоб нав’язати своїм клієнтам–політикам замість міфів - конкретні світоглядні доктрини та чіткий план дій по їх впровадженню. Але під час останніх виборів наші технологи обмежились банальним заробітчанством. Так би мовити, обслуговуванням в рамках виділеного кошторису. І це далеко не остання причина того, що українцям довелося обирати поміж міфами. За які не буде кому відповісти…
href="http://www.detector.media/opinion/?id=2459">Телевизионное похмелье после выборов
href="http://www.detector.media/tvweek/?id=2546">Станем ли мы страной выученных уроков?
href="http://www.detector.media/opinion/?id=2579">Президента выберут те, кому в Украине жить хорошо – или плохо?
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
“Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
