Навряд чи треба припиняти їх. Адже поки що не тільки з контролюючою владу функцією ЗМІ, але й з відповідальністю останніх за власні “слово та дію” – навряд чи в нас все гаразд.

“Детектор медіа” обіцяла не залишати цю тему і після виходу її головного редактора Наталі Лігачової зі складу Комісії. Пропонуємо для дискусії статтю президента Української академії преси, професора Валерія Іванова.

А читачам “Детектор медіа” пропонуємо висловитись щодо такого питання: “Якими чинниками ви самі користуєтесь у своїй професійній діяльності?”. Відповідати можна – електронною поштою – як від власного імені, так і анонімно або під псевдонімом. Якщо будуть цікаві відгуки – ми їх опублікуємо.

Введення етичних кодексів завжди викликало, викликає та буде викликати опір у певних представників будь-якої професії. Адже фактично етичні кодекси (чи декларації, канони тощо) задають стандарти поведінки для визначених груп працівників чи для людей в цілому. В цьому етичні норми подібні до правових: там теж задаються стандарти поведінки і держава, її спеціальні органи стежать, щоб ці норми не порушувалися. Але, якщо наслідком недотримання норм права можуть бути конкретні каральні заходи з боку держави, то відповідальність за порушення етичних норм найчастіше виглядає як зауваження або догана з боку інституцій, які прийняли той чи інший етичний кодекс, а також зменшення поваги з боку колег. Завжди є достатньо людей, які вважають, що етичні норми створенні не для них, що вони стоять вище за цих норм. Причому не обов'язковим є те, що це якісь асоціальні елементи. Адже етичні норми дуже швидко змінюються з розвитком суспільства. Те, що було абсолютно моральним 10 років тому, зараз вже не є таким. Недаремно Блез Паскаль ще у 1659 р. писав, що "поняття справедливості так же залежить від моди, як і жіночі прикраси".

За радянських часів пріоритетами в журналістський етиці були партійність, висока ідейність, правдивість, народність, масовість, критика і самокритика. Й досі у нас професійна етика більше ототожнюється з мораллю, ніж з діловою стратегією та соціальною відповідальністю. Деякі журналісти вважають, що мораль суперечить зароблянню грошей у конкурентній боротьбі. За свідченням автора книги "Проблеми і перспективи розвитку журналістської етики в Росії" Елізабет Шиллінгер, тодішній редактор "Независимой газеты" Віталій Трет'яков прямо заявив, що робити бізнес, дотримуючись кодексу етики, означає економічне самогубство.

Але з цього зовсім не слідує, що така точка зору правильна. Більшість дослідників цього питання сходяться на тому, що у журналістів мають бути чіткі орієнтири, які дозволять їм приймати рішення у неоднозначних ситуаціях. Такі положення містяться у кодексах різних країн, від США до Білорусі. При цьому наголос робиться на те, що журналіст повинен служити суспільству, його основний обов'язок — давати об'єктивну інформацію, на основі якої можна скласти таку картину світу, яка б якомога більше відповідала дійсності. В Кодексі професійної етики Спілки професійних журналістів США прямо говориться про те, що "журналісти мають бути вільними від будь-яких зобов'язань, окрім права громадськості на отримання достовірної інформації”.

Які ж правила діяльності журналіста визнаються у більшості кодексів? Вважається, що неприпустимою є апріорна заангажованість журналіста якимись ідеологічними, політичними, релігійними, комерційними або іншими доктринами. Окрім тих випадків, коли журналіст працює у партійних виданнях, або коли медіа видає відповідні матеріали під рубриками "реклама" або "політична реклама". Журналіст на Заході має чітко відділяти повідомлення новин від висловлення власної думки. У нас склалася дещо інша модель журналістики, і публіцистика (в тому числі і полум'яна агітація за певні погляди) вважається її вершиною. Натомість принципи об'єктивності, надання аудиторії можливості ознайомитися з різними поглядами на предмет розгляду є ознаками доброї журналістики в усьому світі.

У багатьох етичних кодексах говориться про те, що обов'язком журналіста є перевіряти достовірність інформації, що поступає з будь-якого джерела. Це робиться для того, щоб уникнути помилок. Вважається, що журналісти мають намагатися зустрічатися з покритикованими особами для того, щоб надати їм можливість відповісти на звинувачення у тих чи інших проступках. Рекомендується вказувати джерела інформації з тим, щоб аудиторія сама мала змогу оцінити їх компетентність чи достовірність.Особливо важливо назвати джерело інформації тоді, коли наводяться цифрові данні (розмір збитків після стихійного лиха, кількість учасників демонстрації тощо). У таких випадках краще звертатися до кількох джерел.

З джерелами інформації пов'язана своєрідна "фішка" західних медіа. Вважається, що якщо журналіст дав слово не розкривати джерела інформації, то він має краще сісти за грати, ніж порушити слово. При цьому західні колеги з гордістю розповідають, як їх примушували відкрити джерело інформації, а вони цього не зробили. Однак при цьому виникає небезпека, що недобросовісні джерела інформації будуть використовувати журналістів для досягнення своїх цілей, а журналістика перетвориться в те, чому американський президент Теодор Рузвельт дав назву "muckraking" (копирсання в багнюці).

Щоб цього уникнути, рекомендується завжди з'ясовувати мотиви, за якими джерела інформації вимагають анонімності. Також слід уникати прихованих методів збору інформації за винятком тих випадків, коли відкриті методи не забезпечують здобуття важливої для суспільства інформації. Звичайно, західні реалії діяльності журналістів сильно відрізняються від українських, але багато принципів мають універсальну сутність.

При публікації результатів опитувань (особливо перед виборами) рекомендується ретельно підходити до з'ясування того, наскільки достовірні данні цих опитувань. Існують спеціально розроблені для журналістів питання, які мають бути задані фірмам, що представляють результати опитувань. Це питання і про джерела фінансування соціологічної акції, і про дату проведення, і про тип вибірки та характер груп, що були обстеженні, і про текст самих запитань (бо вони можуть бути некоректно поставлені) та багато іншого (всього біля 20 запитань).

Доволі чітко проводиться у кодексах різниця в правах простих громадян і посадових осіб, тих, хто намагається отримати владу, вплив чи громадську увагу. Наприклад, вважається, що прості громадяни мають більше прав на контроль інформації, яка має до них безпосереднє відношення.

В цьому та в інших моментах знаходить своє вираження один з принципів сучасної преси, зафіксований, зокрема, в Декларації американського товариства редакторів газет: "Преса стала вільною не тільки для інформування людей чи надання їм дискусійної трибуни, але й для незалежного нагляду за тими структурами суспільства, які керують, у тому числі — за поведінкою державних органів на всіх рівнях".

Одним з основних положень різних кодексів журналістської етики (зокрема, "Міжнародних принципів журналістської етики", прийнятих на IV Консультаційній зустрічі міжнародних і регіональних професійних журналістських організацій у 1983 р., "Правил-рекомендацій відносно нормальної діяльності преси" (Данія), "Кодексу преси (принципи публіцистики)" Німецької Ради преси (1992 р.) і т.ін.) є презумпція поваги гідності та її права на приватне життя. Виняток становить тільки явна зацікавленість суспільства у наданні подібної інформації. Тобто, коли поведінка людини у приватному житті зачіпає громадські інтереси, то це може бути предметом обговорення у медіа.

При захисті прав на особисте життя велика увага приділяється питанню, чиї саме права були порушенні. Є загальновизнаний у західному світі розподіл на абсолютних публічних осіб (політики, чиновники, великі бізнесмени, поп-зірки, відомі спортсмени) та відносних публічних осіб (це ті люди, які привернули увагу громадськості проти своєї волі, наприклад, жертви авіакатастрофи). При цьому в багатьох європейських країнах захист прав особистості більш жорсткий, ніж, припустимо, у США. Журналіст не тільки чітко відрізняє факти від думок (це загальновизнане у світовій журналістиці правило), але й, як правило, візує інтерв'ю у співрозмовника, питає дозволу на публікацію фотографії, де є зображення цієї людини.

Особливо чітко це правило виконується, коли мова йде про простих людей. Так, Рада з питань преси Швейцарії (це громадський орган, що стежить за виконанням етичного кодексу) засудила журналістів, які опублікували фотографію людини в черзі за гамбургерами на якомусь святі без її згоди. Виявилося, що ця людина у цей час відпросилася з роботи через хворобу, але вирішила піти відпочити. У того чоловіка були через фотознімок неприємності на роботі, але були вони й у журналістів, бо права особи були порушення і це реально їй нашкодило. Хоча, звичайно, не варто ідеалізувати стан справ з дотриманням права на особисте життя у західних медіа, зокрема, у Швейцарії. У масовій пресі вони в усьому світі зберігаються набагато менше, ніж у якісній. Наприклад, газета "Блік" звинуватила батьків кількамісячного малюка в тому, що вони довели його до смерті, бо залишили літом у спеку в закритій палатці. Потім було встановлено, що дитина загинула внаслідок уродженого пороку серця. Рада з питань преси засудила журналістів "Бліку" за той матеріал, але навряд чи це допомогло батькам дитини, яких безпідставно звинуватили в додаток до їх сімейної трагедії.

Засуджується і так звана неправомірна конкуренція. Під неправомірною конкуренцією у західних країнах розуміють випадки, коли слово надається тільки одній стороні. Ознакою якісної журналістики вважається правило обов'язково надавати слово тим, кого критикують.

Цікавим й важливим питанням є те, чи може журналіст брати участь у тих політичних чи інших процесах, які висвітлює. Більшість журналістів на Заході вбачає в цьому конфлікт інтересів. Але такої однозначності немає у тих випадках, коли журналіст співробітничає відразу з кількома виданнями. В одних виданнях це вважається конфліктом інтересів і засуджується, в інших — ні. Взагалі, багато кодексів охоплюють не всіх журналістів якоїсь країни, а стосуються тільки співробітників конкретного видання чи групи видань. Наприклад, у квітні 1975 р. був прийнятий "Кодекс етики для газет та їх співробітників Агентства "Ассошиейтед Прес". А в Росії є цікавий досвід документу, який регулює моральні обов'язки засновників газети і журналістів. Це "Хартія взаємовідносин редакції газети "Известия" і акціонерів видання".

Але якщо повернутися до теми конфлікту інтересів, то одним з найбільш дискутуємих моментів є те, що вважати порушенням, а що ні. Загальновизнаним є правило, за яким не можна приймати від джерела інформації якоїсь грошової винагороди, а також цінних подарунків та послуг. На Заході всі витрати, що пов'язані із працею репортера, беруть на себе газети. Це і витрати на подорожі, на спортивні та мистецькі заходи тощо. В Україні така практика прихованого підкупу, на жаль, ще розповсюджена.

Грубим порушенням вважається таке явище, як прихована реклама. В "Рекомендаціях для журналіста" (Фінляндія), зокрема, говориться: "Прихована реклама в усіх формах не допускається. До матеріалів, які торкаються комерційних інтересів, необхідно ставитися критично. Їх можна публікувати тільки тоді, коли для цього є серйозні журналістські підстави. Необхідно дотримуватися кордонів між рекламою і редакційними матеріалами". Положення про те, що журналістика і рекламна діяльність мають вестись окремо, є у багатьох закордонних кодексах. Деякі газети на Заході, щоб уникнути звинувачень у потуранні інтересам рекламодавців, йдуть на те, щоб розміщувати редакційні та рекламні відділи в різних будинках, далеко один від одного. Така велика увага цьому компоненту викликана тим, що на Заході, як і в Україні, навряд чи хто ризикне опублікувати матеріал, що критикує діяльність великого рекламодавця. Як правило, газети уникають оприлюднювати подібні матеріали. Причина проста: від 60 до 70 відсотків прибутку у типовій західній газеті йде саме за рахунок реклами. Хоча "джинси", тобто прихованої реклами, там фактично немає. Вважається, що реклама під виглядом інформації вводить в оману аудиторію. Це може призвести до того, що читачі, глядачі, слухачі перестануть довіряти тому чи іншому медіа-засобу, і, як наслідок, він загине.

За дотриманням медіа-засобами етичних норм стежать багато громадських організацій. Може виникнути запитання: чому така велика увага? Вважається, що медіа грають вирішальну роль в інформуванні населення. Тобто від добросовісної роботи журналістів залежить те, наскільки адекватна картина світу буде сформована у громадян.

Однак тут постає проблема професiоналiзму. Тобто, такий контроль повинен здiйснюватися самими журналiстами. Внаслiдок усiх перелiчених причин, на Заходi виникла цiла система контролю за роботою ЗМК, так звані установи по забезпеченню соцiальної вiдповiдальностi мас-медiа.

Цю систему, яка, звичайно, офiцiйно строго не структурована, складають будь-якi неурядовi органи, дiяльнiсть котрих спрямована на те, щоб газети, журнали, радiо, телебачення дiяли в iнтересах суспiльства.

Треба пiдкреслити, саме неурядовi органи. Бо контроль ЗМК з боку полiтичної влади неприпустимий, у якiй би вiн формi не здiйснювався — полiтичний чи економiчний. Такий контроль означає повний пiдрив демократiї у суспiльствi, тому що свобода слова є одним з основних стовпiв народовладдя взагалi. I недаремно, що всi диктатури чи сили, що ведуть до авторитарного способу правлiння, завжди починають з безпосереднього втручання в дiяльнiсть мас-медiа.

Таким чином, ці неурядові установи допомагають мас-медiа вести боротьбу як з полiтичною, так i з економiчною владою. Вони можуть реалiзуватися у формi перiодичного видання, яке широко надає свої сторiнки представникам аудиторiї, у формi передач по радiо i телебаченню, асоцiацiї журналiстiв, читацьких конференцiй. Основний засiб їх дiяльностi — моральний тиск. Звичайно, для пiдприємцiв такого тиску недостатньо, але вiн може матерiалiзуватися через несприйняття громадськiстю того чи iншого органу масової комунiкацiї, формування в аудиторiї певної думки про характер газети, радiостанцiї чи телекомпанiї. Але, крiм тиску з боку аудиторiї, для корекцiї роботи ЗМК можна також використовувати можливостi професiйних журналiстських органiзацiй.

Розглянемо, як дiє ця система у США. За свiдченням К.-Ж.Бертрана, до неї входять такi основнi елементи.

1. Вищi навчальнi заклади

У США майбутнi журналiсти активно вивчають роботу американських газет, радiо i телебачення. Це допомагає, по-перше, краще усвiдомити соцiальну органiзацiю ЗМК, їх внутрiшню будову, а, по-друге, дає досвiд аналiтичної роботи.

Тут треба вiдмiтити, що у США унiверситети є центрами науково-дослiдницької дiяльностi, причому, часто-густо, така дiяльнiсть фiнансується рiзними неурядовими фондами.

У стiнах американських унiверситетiв журналiсти-початкiвцi пiд керiвництвом досвiдчених викладачiв ведуть наукову роботу, яка має на метi виявити можливi недолiки у роботi ЗМК, визначити шляхи пiдвищення впливу мас-медіа на аудиторiю. Вагомiсть таких дослiджень пiдвищується тим, що ними керують, як правило, професiонали, якi поєднують викладацьку роботу з практичною журналiстською дiяльнiстю.

2. Професiйний журналiстський кодекс

У США не iснує єдиного кодексу журналiстiв. У таких журналiстських органiзацiй, як ASNE, APME, SPJ/SDХ, є власнi кодекси, якi обов'язковi для їх членiв. Є такi кодекси i в деяких окремих органах масової комунікації. Такi кодекси складаються з простих, чiтких правил, як, наприклад, "жоден журналiст не має права приймати нiяких подарункiв вiд потенцiйного джерела iнформацiї", "спортивнi журналiсти зобов'язанi сплачувати за свої мiсця на трибунi пiд час змагань", "журналiст зобов'язаний вважати за обов'язок привести у пiдготовлених ним матерiалах судження, що рiзняться вiд тих, якi висловлюються у редакцiйних статтях його газети".

Цi правила тлумачаться бiльш детально у численних керiвництвах, якi виробляються професiйними об'єднаннями журналiстiв. Вони мiстять правила поведiнки журналiстiв по вiдношенню до тих, хто надає їм iнформацiю, до читачiв i видавцiв. Питання журналiстської етики розглядаються на конференцiях i зустрiчах, якi влаштовують професiйнi журналiстськi корпорацiї.

3. Ради з проблем мiсцевої преси

У Сполучених Штатах такi ради iснують у виглядi регулярних зустрiчей з керiвництвом органами масової комунiкацiї. У нас такi зустрiчi вiдомi як читацькi конференцiї. Вони є суттєвим важелем впливу громадської думки на дiяльнiсть газет, журналiв, радiо i телебачення.

Засiдання рад з проблем мiсцевої преси органiзуються чи самими органами комунiкацiї, чи унiверситетами i школами журналiстики, чи об'єднаннями читачiв. За допомогою таких зустрiчей читачi краще розумiють труднощi та особливостi роботи журналiстiв, а журналiсти - запити аудиторiї.

4. Регiональнi та загальнодержавнi ради з питань ЗМК

Не слiд плутати такi установи з офiцiйними органами контролю.

Ради з питань засобiв масової комунiкацiї є громадськими органiзацiями, якi створюються власниками медіа-засобів i журналiстами для координування своєї дiяльностi та самоконтролю. Однак, як правило, в таких радах бiльше половини мiсць займають представники громадськостi, якi безпосередньо в журналiстицi не працюють.

Самоконтроль здiйснюється через розгляд скарг читачiв, слухачiв, глядачiв та розбiр конфлiктних ситуацiй мiж самими медіа-засобами. У бiльшостi країн рiшення рад не носять обов'язкового характеру. Винятком є Швецiя, де така рада може накласти штраф на газету. З iншого боку, рада з питань ЗМК виступає своєрiдним гарантом свободи слова. У таких випадках вона дiє перед владою як представник iнтересiв i аудиторiї, i журналiстiв.

Ради з питань ЗМК є у бiльшостi країн Європи i Пiвнiчної Америки, а також в Iндiї, Австралiї та деяких iнших країнах.

5. Посередник з питань преси

Цей iнститут взаємозв'язку мiж читачами i газетою виник порiвняно недавно. Вперше його застосувала редакцiя газети "Луiсвiл Кур'єр Джорнал" (штат Кентуккi) у 1967 р.

Зараз посередникiв з питань преси мають приблизно 50 американських газет, а також багато видань в Англiї, Iспанiї.

Посередник з питань преси виконує роль зв'язуючої ланки мiж читачами i газетою. Як правило, ця роль доручається найбiльш досвiдченим спiвробiтникам газети, хоча iнколи, як у "Вашингтон Пост", посередником запрошують незалежну вiд газети людину.

Посередники виконують приблизно такi ж функцiї, як вiддiли листiв у наших газетах. Вони розглядають скарги читачiв, проводять з приводу них спецiальнi журналiстськi розслiдування, а результати повiдомляють в окремiй рубрицi.

Тут же публiкуються i думки читачiв. Таким чином, i читачi переконуються в тому, що газета служить їхнiм iнтересам та прислуховується до їхнiх думок, i журналiсти отримують вiдомостi про сподiвання та очiкування аудиторiї.

6. Журнали, що спецiалiзуються на критичному оглядi матерiалiв преси

У Сполучених Штатах iснує чимало перiодичних видань, якi ставлять за мету критично дослiджувати роботу своїх газет.

Вони вмiщують на своїх шпальтах оцiнку газетних матерiалiв, а також вiдомостi про факти, якi були перекрученi чи прихованi в iнших виданнях. Першим в цьому напрямку працював журнал "In fact" ("У дiйсностi"). Його засновником був Дж.Селдж, i часопис виходив у 40-50-х рр. А найвiдомiшим серед видань цього типу був "Коламбiа джорналiсм рев'ю", заснований у 1961 р. в окрузi Коламбiа.

Бум розвитку газет, що спецiалiзуються на оглядах матерiалiв преси, прийшовся на 1968 р. Але i зараз деякi з них почувають себе непогано. Наприклад, "St Louis JR" ("Журналiстський огляд мiста Сен-Луi") у 80-90-х рр. поширив свiй вплив майже на всю територiю США.

На радiо- i телебаченнi Америки iснують передачi, роль яких подiбна до ролi вищезгаданих видань. Як приклад, можна навести передачу "Inside Story" корпорацiї PBS.

Підвищена увага до питання безсторонності та об'єктивності інформації в медіа пов'язана з загальною настановою американської преси. Ще в 1923 р. американське товариство редакторiв прийняло один з канонiв журналiстики: "Необхiдно проводити чiткий кордон мiж iнформацiйним повiдомленням i висловленням думок. Iнформацiйнi повiдомлення повиннi бути вiльними вiд висловлення будь-якої думки чи пристрастi в усякому виглядi". Американськi дослiдники не раз ретельно перевiряли, наскiльки ж газети виконують гасло "news not views" (новини без поглядiв) i виявляли, що все одно через добiр новин чи тенденцiйну їх подачу газети мимоволi впливають на читача у певному дусi. Радянськi дослiдники, на вiдмiну вiд захiдних, вважали, що тексти являють собою не нейтральний iнформацiйний потiк, а фрагмент iдеологiї.

Iстина в цiй, як, мабуть, i в багатьох суперечках, лежить десь посерединi. Газетнi повiдомлення можуть бути цiлком позбавленi iдеологiчного впливу, але вони за своєю суттю так чи iнакше впливають на читача. Напрям того чи iншого органу преси та симпатiї до нього можна дослiдити по тому, перевага яким новинам та iншим повiдомленням надається в газетi та як вони розташованi.

7. Дослiдження аудиторiї

Тут мова йде про лонгiтюднi дослiдження аудиторiї та неаудиторiї мiсцевих газет, радiостанцiй i телестудiй.

Орган комунiкацiї обирає визначену кiлькiсть "лiдерiв думок", тобто, представникiв аудиторiї, на чиї погляди орiєнтується їх оточення i якi репрезентують у цiлому склад аудиторiї. Пiсля цього їх перiодично опитують, як правило, по телефону. Читачi висловлюють свої думки з приводу конкретних матерiалiв, тематичного планування оформлення органу комунiкацiї, свої побажання.

Дослiдження може бути i бiльш широким. Так, у Лос-Анджелесі з метою дослiдити, яка найкраща форма подачi новин, через пiвгодини пiсля вечiрнього випуску теленовин соцiологи телефонували в оселi мешканцiв Лос-Анджелеса (номера були обранi на пiдставi випадкової вибiрки) i запитували, що саме запам'яталося глядачам. У колишньому Радянському Союзi подiбнi дослiдження проводила Тартуська газета "Едазi".

Окремо треба зупинитися на дослiдженнях неаудиторiї.

Справа в тому, що на Заходi вважають за доцiльне дослiджувати тi групи населення, на якi зорiєнтованi певнi видання, радiо- i телепередачi, але якi не звертаються до цих джерел iнформацiї. При цьому з'ясовується, чому так вiдбувається, i як залучити цих людей до складу аудиторiї.

8. Листи аудиторiї

Вiдомо, що одним з основних елементiв формування громадської думки є дискусiя. На це звертали увагу ще античнi фiлософи, а науково обЄрунтував положення про дискусiю Гегель. Обмiн думками може вестися на пiдставi мiжособистних контактiв, а може за допомогою масової комунiкацiї. По тому, наскiльки широко орган комунiкацiї надає свої сторiнки чи час для прямих висловлень аудиторiї, по кiлькостi висловлень, що суперечать позицiї керiвництва цих органiв, можна судити про демократичну спрямованiсть тiєї чи iншої газети, радiо- чи телепрограми.

У США багато газет надають для висловлюваннь читачiв цiлу полосу. Як показали дослiдження, це одна з тих полос, до яких читачi найчастiше звертаються. Гарантiя "free views" (свободи поглядiв) - це один iз стовпiв американської журналiстики.

9. Комiсiї з оцiнки якостi публiкацiй

Такi комiсiї - "сiнсасiцу" - створенi в Японiї та Пiвденнiй Кореї. Вони вiдбивають загальний технократичний настрiй суспiльства. Справа у тому, що цi комiсiї створенi за зразком комiсiй по контролю за якiстю продукцiї виробництва. Комiсiї з оцiнки якостi публiкацiй являють собою групи соцiологiв, якi на замовлення великих видань чи синдикатiв видавцiв вивчають усi публiкацiї як своїх, так i конкуруючих газет. Оцiнки i рекомендацiї викладаються у спецiальному щоденному рапортi й допомагають коригувати роботу перiодичних видань.

10. Загальнонацiональнi ради з питань преси

Щоб не попасти пiд опiку держави i одночасно потурбуватися про те, щоб використовувати свою свободу, не забуваючи про свою вiдповiдальнiсть, нiмецька преса самостiйно створила iнститут, який працює на добровiльних засадах i є її совiстю. У 1956 р. у Захiднiй Нiмеччинi з'явилася Нiмецька Рада з питань преси. До неї входять десять журналiстiв, якi обираються Нiмецькою Спiлкою журналiстiв та Промисловою профспiлкою засобiв масової iнформацiї, а також багато видавцiв, якi направляються до Ради Федеральною спiлкою нiмецьких видавцiв газет i спiлкою видавцiв журналiв.

До Ради з питань преси може звернутися кожний громадянин. Рада вiльна вiд впливу держави. Вона ставить такi завдання:

1) встановлення порушень у журналiстськiй дiяльностi та їх усунення;

2) перевiрка скарг, що поступають на окремi видання, i у випадку необхiдностi висловлення зауважень та винесення доган;

3) виявлення структурних змiн у пресi та неприпущення такого розвитку подiй, яке може порушити право громадян на вiльну iнформацiю та формування думок;

4) внесення пропозицiй з питань преси у законодавчi органи уряду, а також громадськостi; висловлення своєї думки з цих питань.

Рада з питань преси не може вимагати обов'язкового виконання своїх рiшень. Вони можуть бути прийнятi тiльки добровiльно.

Значимiсть цих рiшень залежить вiд того авторитету, який має Рада у результатi своєї дiяльностi.

У численних резолюцiях Рада з питань преси висловила свою думку про закони, щодо дiяльностi преси. Рада не пожалiла критики на адресу журналiстики. Вона засудила поєднання текстових i рекламних частин видання, появу статей на замовлення; прийняла постанову, щодо подарункiв та запрошень, якi досить часто пропонуються журналiстам; пiдготувала велику кiлькiсть повiдомлень про тенденцiї концентрацiї та монополiзацiї нiмецької преси; оголосила неприпустимим спiвробiтництво журналiстiв iз секретними службами та виконання їх завдань.

Бiльшiсть газет i журналiв добровiльно зобов'язалася друкувати тi зауваження, якi вони отримують вiд цього органу самоконтролю.

Критики називають Раду з питань преси "беззубим левом" через те, що вона не має можливостi застосовувати будь-якi санкцiї. Вони висловлюють сумнiв у її дiєвостi i вважають, що нiмецькi закони достатнi для того, щоб припинити або попередити зловживання свободою друку. Але якщо такий орган самоконтролю, яким є Нiмецька Рада з питань преси, і не може виконувати функцiї "пiдприємства для ремонтування" журналiстики, то вiн важливий хоча б для того, щоб не припинялося обговорення проблем журналiстської дiяльностi.

У Данії Рада з питань преси діє з 30-х років. Вона приймає свої рішення на підставі правил журналістської етики. Сама Рада складається з 10 чоловік. І віце-президент, і президент Ради є юристами. На засіданнях розглядаються скарги на медіа-засоби. Рада може прийняти рішення про надання людині права на відповідь, про неприйнятність скарги, про зауваження газеті чи телерадіокомпанії. Якщо винуватий медіа-засіб відмовився оприлюднити рішення Ради, та подає позов до суду, і медіа-засіб буде оштрафований.

В Швеції існує п'ять структур, які займаються громадським контролем медіа. Це Рада з преси, яка діє з 1916 р. і заснована Національним Прес-клубом, Шведською Асоціацією видавництв газет і Шведським Союзом журналістів. З 1969 р. існує інститут уповноваженого з справ преси (обмбудсман), який може діяти самостійно чи направити скаргу в Раду з преси. Крім того, існують Комісія з професійної етики Спілки журналістів, Комісія з телебачення і радіо, Комісія з рекламних текстів. Наприклад, за даними К.Седерберга, у 1997 р. Рада з преси отримала 159 скарг. 57 з них поступили від Омбудсмана. У 109 випадках медіа були виправдані, 4 скарги були відхилені, а у 46 випадках Рада винесла рішення про "письмове зауваження". Це означає, що відповідний медіа-засіб має опублікувати цю заяву і внести у фонд Ради близько 3 тисяч доларів (це не штраф, а внесок).

11. Федеральнi органи контролю

Для того, щоб забезпечити дiєвiсть "закону про розповсюдження шкiдливих для молодi творiв", у Нiмеччинi iснує Федеральний Орган контролю. Членiв його призначають вiдповiдальний за роботу з молоддю Федеральний мiнiстр i уряди земель. Цей орган може скласти особливий перелiк (iндекс) творiв, "якi можуть нанести моральну шкоду дiтям та юнацтву". Це перш за все твори, якi штовхають до насильства, злочинiв чи расової ненавистi, а також пропагують вiйну. Список цей, однак, не має обов'язкової сили. До нього також не входять щоденнi газети й полiтичнi журнали. Публiкацiї в перiодицi, якi попали бiльш, нiж два рази на рiк у цей список, повиннi бути недоступними для молодi протягом 3-12 мiсяцiв i, таким чином, не можуть продаватися у кiосках чи видаватися у бiблiотеках чи читальних залах.

У 50-тi роки таким чином була iндексована еротична лiтература, потiм "кулiнарнi" книги з рецептами виготовлення гашишу, твори рiзного роду воякiв та прославлення нацiонал-соцiалiзму. З початку 80-х рр., коли почалося розповсюдження вiдеокасет, Федеральному органу контролю все бiльше доводиться займатися зомбi та людожерами, тобто iз зображенням насильства у його найбiльш потворному виглядi.

Ще одним прикладам створення федерального органу контролю можна вважати діяльність Судової палати з інформаційних спорів при Президенті Російської Федерації. Ця палата діяла кілька років і була досить таким дивним породженням. З одного боку, вона нібито була офіційним юридичним органом, а з іншого, її рішення не носили обов'язкового характеру.

Таким чином, ми бачимо, що побудована на Заходi система громадського контролю за дiяльнiстю ЗМК має за мету не обмежувати потiк iнформацiї на користь визначених полiтичних кiл, а навпаки, зробити iнформацiю всебiчною i незалежною вiд власних поглядiв комунiкаторiв, полiпшити взаємозв'язок комунiкатора й аудиторiї з тим, щоб наблизити видання до її потреб.

Застосування будь-якого з перелiчених засобiв наближає ЗМК до цiєї мети, хоча, звичайно, найкращий ефект можна отримати при комплексному їх використаннi. Досвiд Заходу показує, що при введеннi громадського контролю доведеться зiткнутися з багатьма труднощами, i перш за все з негативним ставленням консервативно настроєних видавцiв, бо цi нововведення зменшують роль видавцiв i збiльшують вплив громадськостi на лiнiю органу комунiкацiї. Найбiльш важко здiйснити громадський контроль у засобах масової комунiкацiї комерцiйної спрямованостi.

Як показав розвиток захiдних засобiв комунiкацiї, при коректуваннi дiяльностi мас-медiа у бiк бiльшого врахування громадських iнтересiв, не можна розраховувати на власникiв цих засобiв. I дiйсно, цi власники, звичайно, ставлять собi за мету, щоб ЗМК служили їх iнтересам, а не iнтересам суспiльства. Однак тут виникає специфiчна взаємозалежнiсть.

Iнтереси власникiв можуть мати економiчний чи полiтичний характер. Але якi б цiлi вони не переслiдували, якi б засоби для цього не використовували, одна умова є обов'язковою — задоволення потреб аудиторiї. Звичайно, для набуття популярностi можна пiти шляхом полiтичного проституювання, розрахунку на низькi iнстинкти публiки, але в кiнцевому пiдсумку великої вигоди це не принесе.

Як свiдчать результати наукових дослiджень дiяльностi органiв масової комунiкацiї, надовго привернути увагу широкої аудиторiї, а внаслiдок цього забезпечити комерцiйний i полiтичний успiх, може тiльки iнформацiйна продукцiя високої якостi, тобто написана гарною мовою, оперативна, актуальна, ємна, з точним викладом фактiв.

Видання i програми, якi вiдповiдають цим факторам, швидко завойовують довiру аудиторiї i приносять успiх своїм власникам та користь суспiльству.

Але власники з рiзних причин далеко не завжди хочуть чи можуть вiдповiдним чином скоординовувати розвиток своїх засобiв масової комунiкацiї. I тут велику користь приносить громадський контроль за якiстю iнформацiї.

З моменту становлення масової комунiкацiї у свободи слова був один сильний противник - полiтична влада. Але з розвитком ринкових вiдносин наприкiнцi ХIХ ст. до цього додався ще один - економiчна влада. У сучасних умовах це часто бiльш могутнiй i небезпечний противник. Для бiзнесменiв газета - це пiдприємство, яке має давати прибуток, i їх, звичайно, не цiкавить соцiальний характер ЗМК.

В Україні основна причина низького рівня дотримання етичних принципів журналістами — це економічна залежність. Саме вона штовхає видання або в обійми держави, або власників, яких медіа цікавить навіть не як підприємство (бо в українських умовах вони фактично не приносять прибутку), а тільки як засіб впливу на суспільство і проштовхування вигідних рішень.

Очевидно, правий був К.Маркс, коли писав, що політика — це тільки концентрований вираз економіки. Але чекати на покращення економічних умов існування українських медіа немає сенсу. Діяти з метою поліпшення рівня використання українськими журналістами етичних норм треба вже зараз. Інакше медіа позбудуться тієї решти довіри до них аудиторії, яка ще залишилася, і, таким чином, їх існування втратить громадський сенс.