Це інтерв’ю авторка записала зі своєю колишньою студенткою та надіслала редакції «Детектора медіа». Тому розпочалася розмова зі студентських років.

— Зоряно, коли прийшло усвідомлення, що журналістика — це ваше? Вибір професії в 11 класі був власним чи чиїмось?

— Це був настільки мій вибір, що мені доводилося його відстоювати перед усією сім’єю. У батьків був на той момент невеличкий бізнес, і їм потрібен був хтось, хто брав би участь у цій сімейній справі. Дідусь і бабуся, які мене ростили, були лікарями. Вони хотіли, аби мама пішла їхнім шляхом, але пішла тільки молодша донька. Вони хотіли цей «баг» виправити зі мною. Тобто в мене вдома були наче «лебідь, рак і щука». Дідусь і бабуся хотіли, щоб я стала медикинею, батьки — економісткою, банкіркою або фінансисткою. Я хотіла іншого, й мені це давалося великими силами. Бо вдома переконували: у нас немає зв’язків на телебаченні, якою журналісткою ти станеш, ми навіть приблизно не уявляємо, як цей світ влаштований. Я відповідала: «Нічого, я уявлю. Коли уявлю, вам розкажу». Умова була тільки така: «Якщо ти вступаєш на бюджет, то займаєшся тим, чим хочеш. Бо платити за твій контракт на журфаці ми не будемо, оскільки ми це не підтримуємо».

— І ви вступили на бюджет?

— Так.

— Це був який рік?

— 2009-й.

— Що дав Інститут журналістики?

— Передусім контакти. І серед однокурсників, і серед викладачів. Це перше, що я могла використовувати, коли просилася на практику. Перший мій керівник був випускником Інституту журналістики. Майбутнім роботодавцям це говорило: в мене є відповідні навички, з якими можна працювати, з яких можна щось ліпити.

Плюс теоретична база. Ми теж думали, як, мабуть, думають і теперішні студенти: навіщо нам ця історія журналістики? А цей предмет нам для чого? Насправді все важливо, бо це створює широке уявлення та розуміння процесів. Тобто в інституті навчать учитися — я б так сформулювала.

— Було щось у навчанні, що не згодилося?

— Навіть не знаю. Можливо, коли вчили живопис… Були в нас якісь такі предмети по пів року, з яких ми складали заліки — то з них я би відсортувала добру половину. Це вивільнило б місце для практичного навчання, якого нам не вистачало. Брак цього знання дуже жорстко відчувався вже на першій роботі. Тому що я вчилася писати сюжети, які редактор не буде з криками правити й переписувати, вже там.

— А що довелося додавати до інститутського навчання? Які навички довелося здобувати поза інститутом?

— Та всі базові професійні, по суті, оскільки в інституті практичні курси з телевиробництва були двічі на тиждень. Це дуже мало, хоча це ж і є нашою професією. З нашого потоку на 120 людей лише чоловік 20 — саме журналісти. Багато дотичних професій (піарники, маркетологи), але для тих, хто хоче займатися саме журналістикою, мені здається, треба більше практики. І значно більше викладачів, які мають практичний досвід. У нас були ментори, відомі в радянські часи, але їхній досвід нерелевантний нині.

Наприклад, короткі телевізійні форми (ми вчили це як жанри, а на телебаченні їх називають телевізійні форми). Теленовини — це конвеєр: треба написати БЗ-СНХ (розшифровується «без звуку+синхрон», на телевізійному жаргоні це відео без звуку, яке коментує ведучий або ведуча, за яким іде синхрон, тобто короткий коментар героя чи учасника подій. — «ДМ»), витратити на це 15 хвилин від сили. Хай студенти не ображаються, коли редактори нервуються, що треба переписувати після них, бо в редакторів об’єктивно немає часу на це. Мені здається, що в інституті ця навичка має бути доведена до повного автоматизму, щоб на роботі ми вже шліфували себе в якихось спеціалізаціях, якими хочемо займатися. Наприклад, якщо цікава міжнародна журналістика — треба дуже швидко збагачувати бек (бекграунд, тобто контекст, передісторія. — «ДМ»). Треба дуже багато читати, дивитися весь наявний уже матеріал на цю тему, всі ЗМІ, хто що пише.

— Коли ви усвідомили свою спеціалізацію?

— Уже на роботі. Бо в інституті в нас були лише оглядові курси тематик, а поглибленого вивчення не було.

— А як зрозуміли, що телебачення — це ваше?

— Ви знаєте, я довго не розуміла, що це точно моє. То мені не подобалось, як я виглядаю, то я занадто невпевнена в собі, а камера це швидко зчитує та передає. Тому я говорила собі: ні, не моє. Я гарно пишу, а це мені не підходить. Але це було на психологічному рівні, бо з досвідом все прийшло. Чим краще я писала, чим більше я вміла, тим більше росла впевненість у собі.

Я пам’ятаю, що в інституті нас учили: ви маєте перед камерою стояти так, подача ось така. Я не знаю, як цього можна навчити, чесно. Я розумію, що це треба робити, аби в голові відклалася якась база, але в мене це прийшло, коли я витренувала в собі інші навички, які потрібні в цій професії. Тоді прийшло й уміння гарно та впевнено виглядати в кадрі. І це було видно.

— Куди спочатку пішли на практику?

— На практику я пішла на маленький телеканал, бо на великий мене і не взяли б, і часу там практикуватися не було б. За порадою старшокурсниці, я пішла саме на той телеканал, оскільки завдяки студентам там і створювали контент. Бо бюджету на висококваліфікованих спеціалістів не було. Але це була win-win історія для цього телеканалу і для студентів, які хотіли чогось навчитися. Там був дуже грамотний головний редактор, випускник Інституту журналістики, який терпляче до нас усіх ставився, переписував тексти, саджав біля себе й розповідав про структуру та логіку.

Я пам’ятаю, що звільнилась одна журналістка і не було парламентського кореспондента. І мені, 19-річній, доручили їздити в парламент. Я була вражена. Багато чого саме так випадково і відбувалося в моєму житті. Я сприймала це як кредит довіри, сиділа на роботі з 8-ї ранку до 12-ї ночі, бо мені хотілося навчитись. Я привозила ці сюжети з Ради, сідала їх писати, а головний редактор допитувався: «А чого ти береш цього депутата, а не цього? А де твій баланс?». А де це? А де те? «А тут ти звернула увагу на цей законопроєкт — а він, якщо порівняти з іншим, за суспільним інтересом менш важливий». Він сам колись був парламентським кореспондентом і стежив за політичним порядком денним. Тож йому легко було зрозуміти, відсортувати, побачити мою вибірку, порівняти її зі своєю і сказати: це все не підходить, оце, оце й оце згадай, сідай переписуй. І я сиджу, відмотую касету і думаю: я ж не записувала СНХ на цю тему… Тобто спочатку це було через спотикання, через біль, але ця стрімка школа давала швидкий і потрібний результат.

— А міжнародка? Коли прийшло усвідомлення, що міжнародка — це ваше?

— На каналі «Україна». Коли я туди прийшла, то була однією з наймолодших журналісток. Я й Аня Карпова — це теж ваша студентка. Ми були дві наймолодші в ньюзрумі. Нам був 21 рік, і шефредакторка праймового випуску Олена Цинтила сказала: «Не знаю, як ви сюди потрапили… Якби я вибирала, сумніваюся, що вас би взяла». Але нас брав інший редактор, якому нас рекомендували. Дівчина, яка звільнилася з того маленького каналу, якраз пішла на «Україну» і порадила мене. Редактор повірив її словам, і я намагалася його не підвести.

На «Україні» все повторилося: я була з 8-ї ранку до 12-ї ночі на роботі, не йшла, поки не перечитаю всі рандауни (ще один жаргонізм, який означає сценарій ефіру. — «ДМ») усіх днів і всіх журналістів. Мені треба було бачити, як працює їхня думка, коли вони пишуть сюжети. Це робило й мої тексти кращими. Я просила шефредакторку прайму вичитувати їх. Вона кликала мене, саджала біля себе й робила зі мною те саме, що робив перший шефредактор.

До кінця випробувального терміну лишалося кілька днів, коли мене покликав той редактор, який мене брав. Потрібно було відкликати з Москви кореспондента, в нього виникли якісь нюанси: «Треба, щоб ти через 4 дні була в Москві». Мені 22, яка Москва? Я не одразу навіть зрозуміла, про що він. Відповіла, що не знаю, що треба порадитися з хлопцем. Редактор одразу відправив до нього — він був оператором на каналі — радитися. Так, я мріяла про таку роботу, але розуміла, що можу там провалитись. Що коли наберуся досвіду, то матиму за собою отой шлейф: «А, це та Зоряна, яка провалилася. Хай сидить в Києві, тут непогано». Та ми з хлопцем (тепер це мій чоловік) вирішили, що я таки скористаюся цим шансом.

Я була там два місяці — і все було добре. Корпункт — це треба все дуже швидко робити. Немає часу подумати, жодної зайвої години нема. Добре, що писати швидко та якісно, оперативно розбиратися в подіях я вже вміла. У Москві я перечитувала всі локальні новини, все на світі. Мінявся повністю фокус роботи, але специфіка лишалася та сама.

Тоді, в листопаді-грудні 2015 року, вже ніхто особливо не хотів спілкуватися з українськими медіа. Та й ми любили теми: «Посмотрите, какие они дураки». І тому знімали всі політичні скандали, всі їхні жорсткі закони про мітинги, розгони демонстрацій. Я була цим вражена. Хотіла в усьому розібратися — чому так, із чого це почалося, знайти людей, які стали жертвами репресій. Витрачала на це весь свій час, спала по 5-6 годин. У 2019-му в мене вже були потрібні контакти, тому було легше. А тоді — важко.

— Де важче працювати — у Росії, Європі чи Америці?

— Якщо досвід є, то байдуже. Важливо розуміти тематику, процеси. І психологічний фактор дуже важливий. Оскільки він створює і настрій, і ставлення до роботи. У певний момент я попросила припинити мої поїздки в Москву. Ми вже дійшли до того, що нас із чоловіком часто затримували. У Калінінградській області одного разу ми просиділи 15 годин у відділку. Які б цікаві сюжети я не робила, я не була готова до таких жертв.

До Штатів я вперше поїхала у 2017-му. Мене попереджали: якщо хоча б на 5 % листів я отримаю позитивну відповідь, це вже буде досягненням. Зараз, звісно, зовсім інакше. А тоді, щоб хоча б через день знімати сюжети, треба було відправити купу листів. Це з’їдало мій час. Я довго не могла зрозуміти: це в мене якась проблема? Я якось не так пишу ті листи? За два місяці в Києві я пішла до керівниці й кажу: «Не хочу туди більше їздити, не можу це витримувати. Не знаю, що зі мною не так». Вона довго сміялася й пояснила: це в них така специфіка, бо ми для них дуже далеко. Коли я літала в Каліфорнію, то не кожен американець міг зрозуміти, де та Україна.

— Чи справді за кордоном важливим є бренд твого медіа? В Україні є особисті зв’язки, а за кордоном тебе ніхто не знає й тому підуть на контакт, лише коли довіряють твоєму медіа? Чи це так?

— І так, і не так. Джессіка Паркер, журналістка BBC у Брюсселі, дозволяє собі ставити досить гострі питання спікерам. Ми про це з нею говорили: чи не матиму я проблем у майбутньому, чи не відмовлятимуть мені потім у коментарях? Це не про те, що журналіст недостатньо зубатий. Він просто може думати й на перспективу також. Джессіка ж говорить, що неважливо, як вона спілкуватиметься зі спікерами, бо це BBC. І BBC даватимуть інтерв’ю попри все.

Тут, у Брюсселі багато років працював Рікард Юзвяк, журналіст «Радіо Свобода». Він розбудував таку мережу, що знає всіх і всі знають його. Тож коли я кажу, що я з «Радіо Свобода», — мене асоціюють не тільки з медіа, а й конкретно з ним. Це більше про особисті зв’язки. Що тут важливіше — вони чи бренд медіа — не можу сказати.

Коли я тільки почала працювати на «Радіо Свобода», то до мене ставилися як до новенької, бо не розуміли, наскільки мені можна довіряти. Але з часом ці бар’єри стираються, якщо грамотно працювати.

— Що було вирішальним при прийнятті рішення залишити канал «Україна»?

— Сліз там було багато. Але вирішальним було бажання кар’єрного зростання та професійного розвитку. На каналі «Україна» немає такого, що одна людина працює в певному корпункті. Ми постійно мінялися: два місяці ти в Москві, потім у Вашингтоні, два у Брюсселі, далі в Києві. Це дало мені можливість швидко набути досвіду та в усьому розбиратися. Але мені хотілося зупинитися в одному місці надовго, отримувати глибший досвід. Канал «Україна» не пропонував такої можливості, а я і не просила, бо як тоді до мене ставитимуться колеги, які мандрують корпунктами?

Тож коли я побачила, що в «Радіо Свобода» з’явилася вакансія кореспондента у Брюсселі, то подумала, що це саме те, що треба для професійного розвитку. Також мені хотілося попрацювати в такому поважному й авторитетному медіа. До того ж це спільна вакансія і телеканалу «Настоящее время», і «Радіо Свободи». Цей досвід теж цікавий. І також те, що це онлайн-медіа, зовсім інші формати, окрім телевізійних — навичок таких у мене не було, а дуже хотілося мати.

— Ви багато років були пов’язані з одним каналом. Зараз працюєте на кілька. Це для вас втрата чи надбання?

— Точно надбання. Тому що я тепер знайома з багатьма редакціями та редакторами. Моя цікавість нікуди не зникла. Також я натренувала швидкість роботи. Якщо у вас одне за одним прямі ввімкнення на різних каналах, ви ж не будете вмикатися з тим самим текстом чи темою. Особливо коли це єдиний телемарафон. Умовно, о 6-й вечора денний слот змінюється вечірнім, і прямі ввімкнення можуть бути з різницею в годину. Наступний редактор не бачить, із чим я вмикалася для попереднього каналу. Але ж глядачу має бути цікаво.

— 24 лютого 2022 року запам’яталося? Чи повномасштабне вторгнення було очікуваним?

— З листопада 2021 року тут, у Брюсселі, говорили про велике вторгнення та його неминучість. Можна було ігнорувати й не вірити в те, що це все трапиться, і я не вірила, відмовлялась уявити, що таке можливо в ці часи, в цьому столітті та й узагалі. Я знімала і висвітлювала всі ці спроби дипломатичного розв’язання, які виявилися невдалими й передували великій війні. У січні 22-го відбувалося засідання Ради Росія — НАТО, і ми всі чекали із завмиранням серця, чим усе це закінчиться. Чиновники виходили на пресконференції з певними меседжами, але за їхнім характером можна зрозуміти, як усе пройшло. Потім можна розпитати в третього помічника дев’ятого генерала, що там взагалі чутно. Не домовились, не домовились, не домовились...

Лавров (керівник російського МЗС. — «ДМ») і Блінкен (держсекретар США. — «ДМ») у Женеві не домовились. Росіяни переконували тоді всіх, що ніякого вторгнення не буде. На що на одному зібранні глава Пентагону (американське міністерство оборони очолює генерал Ллойд Остін. — «ДМ») кричав у відповідь: «Я був солдатом у полі — і не розказуйте мені, що нічого не буде, коли ви підвозите банки крові до кордону! Це не навчання!». Американська розвідка все знала із самого початку. Це була гра на підвищення ставок.

Я розуміла, що все це трапиться, просила свою сім’ю виїхати раніше, оскільки мене це все дуже тривожило. Ніхто мене не слухав, у відповідь мені говорили, що такого не буде. А журналісту-міжнароднику звідси не була очевидною хіба що дата.

— Як зараз працюється поруч із російськими журналістами?

— А ми їх не зустрічаємо, відколи почалася війна. До цього я часто бачила тут журналістку «Россия-1», вона висвітлювала ці дипломатичні переговори, а також усі приїзди російських високопосадовців. Вона і ще її колега з НТВ. Я не готова стверджувати, що євроінституції позбавили їх акредитації, навряд. Не знаю, чи є в них взагалі важелі позбавити їх акредитації, чи росіяни самі не приходять, щоби ні з ким не перетинатись. Бо не тільки ж з боку українців буде відповідна реакція на них, а й з боку іншої преси також.

Цю дівчину з «России-1» я бачила одного разу на виборах президента Франції у квітні 2022 року, вже після вторгнення, коли президента Макрона переобрали. Ми приїжджали на Марсове поле перед Ейфелевою вежею. У нього там було святкування, де мали оголосити результати. Там була ця дівчина. Я трималася подалі, не готова була ні чути її голос, ні слухати, що вона говорить у своїх ефірах.

— Чи існує спільнота українських журналістів-міжнародників? Ви співпрацюєте чи конкуренція за ексклюзив і оперативність на першому місці?

— Є і те, й те. У нас є своя спільнота саме в Брюсселі, тут не так багато українських журналістів. Тут власкор «Інтера», «Інтерфаксу», «Укрінформу». Ми спілкуємося, стежимо за публічними подіями. Коли я щось пропустила й мені потрібне відео з такого заходу, я знаю, що можу подзвонити кореспондентці «Інтера» й попросити. І я так само з нею завжди поділюся тим, що писала я.

Але за ексклюзивами стоїть велика робота. Наприклад, інтерв’ю з Боррелем (Верховний представник Європейського Союзу з іноземних справ і політики безпеки. — «ДМ»). Я зустрічалась окремо з його помічником, ми проговорювали як, що, де, коли буде час тощо. Це лише здається, що Боррель — у Брюсселі і його так просто впіймати. І в них теж є свої пріоритети серед медіа. Ще мають скластися обставини. От у Мюнхені на конференції в нього було «віконце», про яке я дізналася завдяки іншому колезі з його служби. То я вже просилася, щоб це «віконце» було зайняте мною.

— Чи були відмови через негативний досвід попереднього спілкування з українськими журналістами?

— Такого не було. Українські журналісти, які тут працюють, професійні та грамотні. Всі прекрасно розуміють, що безвідповідальне — навмисно чи ненавмисно — ставлення до своєї роботи потім матиме наслідки. Репутацію можна будувати роками, а зруйнувати — за секунди. Тому й не пригадую таких історій.

— Що в майбутньому зміниться в роботі журналіста-міжнародника? До чого вже зараз треба готуватися студентам?

— Я думаю, що буде більша автоматизація роботи з контентом. Передавання новин із ЄС і НАТО вже доволі автоматизоване, достатньо сидіти райтером у ньюзрумі, ловити ці блискавки та їх ретранслювати. Журналіст-міжнародник буде більше цінуватися, якщо він має свою оригінальну інтерпретацію того, що відбувається. Мені здається, що фокус буде зміщуватися в аналітику. А от для цього треба бути на місці, мати джерела, мати можливість дістати унікальну інформацію і її належним чином витлумачити.

Фото: «Сегодня»