Спочатку голова Нацради Борис Холод, а потім й його заступник Віктор Лешик наголосили на тому, що в разі порушення виборчого законодавства в частині змісту телерадіопрогра будуть відповідати ті вітчизняні телерадіокомпанії, які ретранслюють зарубіжних мовників. Віктор Лешик на прес-конференції повідомив, що Нацрадою надіслано листа до Міністерства закордонних справ України з проханням, щоб те, в свою чергу, звернулось до посольств, іноземних представництв в Україні щодо коректності їх поведінки, невтручання у внутрішні справи України під час виборів. “Детектор медіа” сьогодні друкує коментар медіа-юриста Тараса Шевченка щодо правової коректності подібних заяв та дій медіа-чиновників.

З моменту прийняття Закону України „Про вибори народних депутатів України” не однозначного тлумаченню зазнає пункт п.13 статті 56 цього закону, в якому викладено, що „забороняється проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, що діють на території України”. Влада через власне тлумачення цієї статті намагається обмежити свободу слова у засобах масової інформації. У першу чергу, неоднозначне тлумачення терміну “агітації” привело до того, що будь які згадки про політиків чи партій могли бути визнані як агітація. При цьому, ні судові органи, ні ЦВК у жодному з випадків юридично не зафіксували фактів незаконної агітації засобами масової інформації. Разом з цим, на словах ідуть погрози у напрямок Свободи, ВВС, Німецької хвилі та тих станцій, що їх ретранслюють. Цікаво, що більшість журналістів таки вдалося переконати, що згадки про кандидатів – це агітація! Насправді, цілком зрозуміло, чому погрози залишаються лише на словах – тому що вони не відповідають законодавству і не витримали би судового розгляду в Україні, не говорячи вже про розгляд у Європейському суді з прав людини. Стаття, записана у законі, взагалі, є практично мертвою. Для такого висновку є достатньо багато підстав. Однак, для початку потрібно встановити, що ж таке є агітація, оскільки від цього залежатимуть подальші висновки. Що таке агітація?

Закон України „Про вибори народних депутатів” не дає однозначного визначення агітації, тому питання розмежування інформації про вибори та учасників виборчого процесу є вкрай важливим. Стаття 53 пункт 2, де говориться про те, що агітація у засобах масової інформації проводиться у формі публічних дебатів, дискусій, виступів, політичної реклами, інших повідомлень про партію та кандидатів, зовсім не має на увазі, що будь-які повідомлення про партію є агітацією. На підтвердження цього можна вказати, що ЦВК жодного разу не виступало проти появи в ефірі українських телеканалів того чи іншого кандидата. При цьому, якщо говорити, що вони здійснювали в цей час агітацію, тоді обов‘язковою мала б бути оплата за використаний час. Засоби масової інформації мають своєю основною ціллю подання інформації і тому визнавати це агітацією без достатньо вагомих аргументів не можна. Найбільше аргументів можна навести саме на користь вузького тлумачення агітації. Зокрема, таким підходом керувалася й Центральна виборча комісія під час останніх президентських виборів. У Положенні „Про порядок використання засобів масової інформації для проведення передвиборної агітації під час виборів Президента України у 1999 році”, затвердженого Центральною виборчою комісією, зазначалося, що „проведення передвиборної агітації через ЗМІ – це розповсюдження суб'єктами проведення передвиборної агітації через ЗМІ у спосіб і у формах, що не суперечать чинному законодавству, такої інформації, яка спонукає виборців до участі у виборах і вільного волевиявлення "за" або "проти" того чи іншого кандидата”.

Таким чином, для того, щоб визначити матеріал як агітацію, необхідною є наявність двох елементів: по-перше, ініціатива суб’єкта виборчого процесу, а по-друге, спонукання виборців до голосування „за” або „проти” того чи іншого кандидата. Таке спонукання має бути достатньо очевидним, а не можливим чи уявним. Таким чином, інформація про хід виборчої кампанії, а також власні коментарі ЗМІ чи експертів не можуть вважатися агітацією до того часу, поки вони прямо не закликають до голосування „за” чи „проти” кандидата чи політичної партії/блоку. Поява у кадрі агітаційних плакатів, які є постійним атрибутом виборчих з‘їздів, включення частин з промов політиків та інше не повинно розглядатися як агітація. З іншого боку, якщо засіб масової інформації подає інформацію однобоко та висвітлює діяльність тільки однієї партії, повинна наставати відповідальність за необ‘єктивне інформування громадян, а не за агітацію.

Ще один аргумент: законодавство взагалі забороняє включення агітації до інформаційних теле- та радіопрограм. Тоді, якщо ми говоримо, що новини є агітаційними, то це буде порушенням незалежно від того, на якому каналі вони вийшли. Однак, якщо порівняти випуски новин на ВВС, наприклад, та на державному Першому Національному, то до останніх від учасників виборчого процесу претензій може бути набагато більше. Зарубіжні ЗМІ за українським законодавством

Тепер спробуємо розібратися, хто ж такі зарубіжні засоби масової інформації за українським законодавством. Проблеми у зв‘язку з законом про вибори виникли лише у електронних ЗМІ, оскільки виявилося, що всі російські газети мають місцеву реєстрацію і вважаються українськими, а не зарубіжними, тому детальніше зупинимося саме на електронних ЗМІ. Закон про телебачення та радіомовлення визначає, що телерадіоорганізації - це юридичні особи, які зареєстровані у встановленому законом порядку та мають право виробляти та розповсюджувати телерадіопередачі. Стаття 13 цього закону взагалі забороняє створення телерадіоорганізацій іноземними юридичними та фізичними особами та встановлює максимальну частку іноземних інвестицій у розмірі 30 %. Тобто, за українським законодавством, в Україні діють лише українські телерадіоорганізації. Іншою кваліфікуючою ознакою є наявність ліцензії Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, які видаються теж лише українським ТРО. Тобто ні Свобода, ні ВВС, ні Німецька хвиля не мають власних ліцензії на мовлення і не можуть розглядатися як зарубіжні ЗМІ, про які йдеться в законі про вибори. Як правило, вони зареєстровані у формі представництв іноземних компаній без статусу юридичної особи і без можливості мовлення на власних частотах. Ще одна зачіпка: що мали на увазі законодавці, коли написали „діють в Україні”? Для ЗМІ прийнятним є формулювання розповсюдження. Однак, розповсюджуватися можуть через супутник практично будь-які ЗМІ. Окрім цього, якщо вони не мають реєстрації в Україні, то накладання на них будь-яких обов’язків є нереальним. Отже, діяльність потрібно розглядати як певну додаткову реєстрацію за українськими законами, однак ми теж вже встановили, що іноземних (електронних) ЗМІ в Україні не може бути зареєстровано. Таким чином, ми маємо замкнуте коло. Можливість накладання санкцій на українських ретрансляторів.

З вуст Голови Національної ради з питань телебачення та радіомовлення пролунала заява, що деяким українським телерадіоорганізаціям, які ретранслюють зарубіжні новини, може бути призупинено ліцензії, оскільки вони порушують законодавство і віддають свої канали у суборенду. Така заява повністю не відповідає українському законодавству. По-перше, визначення суборенди є не чітким і через це на практиці ніколи не застосовувалося. При цьому, під поняття суборенди набагато більше підпадає принцип побудови мереж каналами СТБ, Новим , ICTV та іншими. По-друге, стаття 1 закону про телебачення та радіомовлення прямо говорить, що ретрансляція новин не є суборендою і, відповідно, є дозволеною за законом. Після розголосу з радіо “Континентом” здавалося, що подібних недоречностей не мало би більше виникати.

Далі, за які порушення можуть накладатися санкції на українські компанії-ретранслятори? Таких випадків декілька і всі вони стосуються порушення правил розміщення агітаційних матеріалів. Тобто, якщо, наприклад „Свобода” візьме гроші з політичної партії за рекламний ролик і розмістить його у своїй передачі, станції- ретранслятори нестимуть відповідальність, оскільки вони відповідають за випущені у ефір програми. При цьому, порушеним буде порядок розміщення агітаційних матеріалів українською телерадіоорганізацією. Однак за пунктом 13 статті 56 (агітація у зарубіжних ЗМІ) відповідальності бути не може, оскільки станції є українськими ЗМІ. Яку ж заборону насправді містить пункт 13 статті 56?

Спробуємо дати відповідь на питання, яким же чином може тлумачитися накладена законом про вибори заборона на агітацію у зарубіжних ЗМІ. Звернемося ще раз до самого тексту закону: „Забороняється проведення передвиборної агітації в зарубіжних засобах масової інформації, що діють на території України”. А тепер порівняємо її зі ще однією нормою закону про вибори (п. 4, ст.56): „державним та комунальним, їх посадовим та службовим особам і творчим працівникам під час виборчого процесу у своїм матеріалах і передачах, не обумовлених угодами ... забороняється агітувати за або проти кандидатів у депутати, партій (блоків), оцінювати їхні передвиборні програми або віддавати їм перевагу в будь-якій формі”. Якби законодавці дійсно хотіли обмежити можливість обговорень програм та подачу іншої інформації у зарубіжних ЗМІ, це мало би бути чітко й однозначно записано у законі. Про це, до речі, свідчить і практика Європейського суду з прав людини, яка визнає однією з необхідних умов визнання правомірним обмеження свободи слова чітке зазначення обмеження у законі, так щоби кожна особа могла чітко формувати свою поведінку у відповідності до цього закону. У випадку з Законом про вибори такого сказати не можна. Формулювання пункту 13 спрямовує заборону не на ЗМІ чи журналістів, а на кандидатів у народні депутати, політичні блоки та партії. Саме їм заборонено використовувати кошти виборчих фондів для розміщення агітації в іноземних ЗМІ, що діють на Україні. Жодна партія не може закупити рекламний час, скажімо, на ОРТ-міжнародному. Саме такою є як буква, так і дух закону. Закон у жодному випадку не обмежував свободи висловлювань творчих працівників телерадіоорганізацій щодо подачі інформації. Немає там і заборон на аналіз політичних програм, як, наприклад, стосовно державного телебачення та радіо, чи на запрошення політичних лідерів до студії для обговорення їх політичних платформ.

На жаль, багато журналістів були дезінформовані можливими санкціями. Таким чином, українські громадяни були ущемлені у своїх правах на повну та об‘єктивну інформацію, яка має забезпечити їм можливість здійснити свідомий вибір під час голосування. Коментар підготовлено юристом громадської організації Інтерньюз-Україна