Тепер доведеться вже обирати між мейнстрімом та дезінформацією. Так і хочеться сказати: "Колего, будь пильним!!!".

Взагалі ж, мейнстрім просто заполонив українські мас-медіа. Став їхньою другою натурою. Чим ближче вибори, тим більш очевидним стає мейнстрім (самоцензура?) українських журналістів щодо внутрішньої політики. Але, як не дивно, мене це не надто лякає. Можливо, просто мої колеги, як і я, розуміють, що майбутнє України залежить зовсім не від того, кого ми бачитимемо у парламенті після 31 березня. І після цієї дати внутрішня політика в Україні розвиватиметься за своєю, прихованою (для тих, хто не знає) і разом з тим виразною та зрозумілою (для тих, хто знає) логікою.

Набагато більше мене лякає розгул мейнстріму серед тих, хто пише та показує про світ та місце в ньому України. Засилля мейнстріму проявилося у висвітленні українськими мас-медіа фактично усіх головних, і навіть другорядних, світових подій останніх років - від війни у Югославії - до останніх подій афганської війни. Журналісти у більшості своїй не змогли знайти нічого кращого, аніж плентатися у хвості домінуючих доктрин та пропаганди тих сторін конфліктів, які з тих чи інших причин мали монополію на ідеологічно-міфологічну діяльність. І якщо раніше таку нерозбірливість можна було пояснити тим, що українські журналісти не мали змоги безпосередньо бути присутніми на місці міжнародних подій, то за останній рік ця ситуація для багатьох засобів масової інформації, особливо деяких телеканалів, докорінно змінилася. Тепер журналісти, нарешті, отримали матеріальну можливість дивитися на світ власними очима. Втім, мейнстрім - нездатність подивитися на ту ж проблему, тільки з іншого ракурсу - залишився. Він не залежить від грошей.

Причин тут кілька. І відсутність традицій плюралістичного мислення, здатність до якого намагаються зруйнувати ще на стадії навчання - від школи до університетів. І загальний інтелектуальний застій у суспільстві, всі матеріальні та економічні сили якого увесь час зосереджуються навколо якихось дрібниць (цього разу їх кинуто на вибори). І відсутність кваліфікованих експертів, які могли б вільно, цікаво і неупереджено говорити на ті чи інші теми, у тому числі вузькоспеціалізовані. Втім, зараз усі теми відходять на другий план: в Україні - вибори. Лише про них усі думають, пишуть, говорять. На екранах - тепер уже на усіх без винятків - засилля маловиразних сіруватих людей, яким важко дається навіть читати за папірцем. Завтра вони стануть депутатами... Сумно...

Через свою малоінтелектуальну замкнутість та обмеженість, у якій погрузла сьогодні Україна, світ поступово починає втрачати інтерес до неї як такої. І якщо ще кілька років тому, я пам’ятаю, до Києва хоча й рідко, але приїздили такі "світила" усього мислячого світу, як Поль Рікьор чи Роман Шпорлюк, то хто приїздить сюди сьогодні? (Аллу Пугачову та російських піарщиків не називати!!!). Сумно?..

Втім, у самій Україні, за незначними винятками, такі алярмістські настрої не широко розповсюджені, і у цілому панує загальна ейфорія з приводу нашого майбутнього як країни, навколо якої крутиться увесь світ. Дозволю собі з цим не погодитися.

Зупинюся лише на кількох прикладах такого мейнстрімівсько-оптимістичного ставлення. Нас не перестають переконувати, що той щасливий день, коли Україна, нарешті, вступить до ВТО, вже зовсім не за горами, і купа державних чиновників день і ніч працюють для того, аби наблизити цю хвилюючу дату. Правда, нам так ніхто і не пояснив, чому це має бути класно.

Насправді, це може виявитися далеко не так добре, як може здаватися. Згадайте історію з дисками і уявіть, що після приєднання до ВТО така доля може очікувати на ціни та можливість виробництва в Україні будь-якого товару чи послуги. І я, в принципі, готовий відмовитися від, скажімо, нового диску Мадонни чи Брітні Спірс, але чи готові ми відмовитися від, скажімо, такого товару, як книжки? Якщо хтось не розуміє, до чого тут книжки, поясню: ціна на подібну продукцію у світі на десять порядків (у прямому сенсі цього слова) вища, ніж зараз в Україні чи Росії. А після приєднання до такої регулюючої структури, як ВТО, приведення цін у відповідність до світових є обов’яковою. І тому глибоке занепокоєння викликають реляції тих журналістів, які не без захоплення розповідають про чергову акцію знищення так званих піратських дисків. Сьогодні - це диски, програмне забезпечення, а завтра - інші інтелектуальні продукти, без доступу до яких будь-яка нація втрачає будь-яку конкурентоздатність на світовому ринку. Власне, що прекрасно влаштувало б інших гравців світової торгівлі. А Україна, врешті-решт, може перетворитися в країну, де 50 мільйонів людей (або набагато менше, бо в країнах з колоніальним типом економіки населення зменшується надзвичайно швидко) будуть зайняті тим, що за зарплатню в 10 доларів на місяць вироблятимуть кросівки для провідних ТНК, які потім нам же продаватимуть їх за 200 доларів. Тільки ми не зможемо їх купити.

Ось такою може бути ціна, яку може заплатити Україна за власну інтеграцію у нову "глобалізовану" економіку. Втім, багато хто з моїх колег цього або не розуміє, або не хоче зрозуміти, а будь-яке згадування про тих, хто виступає проти такої глобалізації, коли лише багаті стають багатшими, бо вони започаткували цю систему і регулюють правила гри у її рамках, а бідні стають біднішими, викликає у них лише іронію або сарказм. "А, знову ці кляті антиглобалісти...".

Інший, не менш цікавий приклад такого нічим не виправданого мейнстріму - це постійне мусолення теми приєднання України до ЄС. Кожне виловлювання українських високопосадовців щодо наближення цієї дати, знову ж таки, викликає непересічне захоплення серед панівної більшості українських журналістів. Вони не усвідомлюють або свідомо замовчують той факт, що наближення цієї світлої дати - приєднання до ЄС - це лише один з потужних за своєю деструктивністю українських державотворчих міфів. Те, що відбувається сьогодні у площині відносин "Україна - ЄС", свідчить, що процес рухається у якраз протилежному напрямку, ЄС все далі відходить від України, а свої кордони перетворює у міцну огорожу "фортеці Європи". І рішення Польщі запровадити візи для українців - остання цеглина у цій "залізній стіні". У якості кого туди збирається вступати Україна? Що в неї спільного сьогодні з тією системою, яка керується з Брюсселю? Яке місце Київ збирається відігравати у цій системі, навіть якщо диво приєднання матиме місце (я в це не вірю)?

Втім, не подумайте, що я ізоляціоніст, націоналіст чи тим більше реваншист. Зовсім ні. Просто хотілося б, аби нарешті Україна якомога швидше впоралася з цим обранням когорти пересічностей до парламенту і у перерві, яка ненадовго виникне до виборів президентських, нарешті, зібралася з силами і зрозуміла одну просту річ. Вона може називати себе як завгодно. Вона може вступати куди завгодно. Вона може пропонувати що завгодно. Але, врешті-решт, це змінює лише її самосприйняття, і це жодним чином не впливає на сприйняття її іншими. De facto, вона й надалі продовжує залишатися сірою плямою з ознаками належності до третього світу. І залишатиметься там доти, доки не матиме своєї власної точки зору щодо свого місця у сучасній цивілізаційній системі і доки не готова буде захищати цю точку зору.