Не впевнений, що серед відвідувачів сайту “Детектор медіа” нараховується надто багато шанувальників “найшвидшої гри у світі”. Але, напевно, багато хто, хоча б час від часу, цікавиться подіями зимової Олімпіади в Солт Лейк Сіті. І як це було вже не раз, більшість глядачів користується для цього послугами іноземних, читай, російських каналів. Це при тому, що Перший національний канал (звісно ж, за допомогою одного потужного, але поки що не надто популярного виборчого блоку) забезпечує досить значний об’єм олімпійських трансляцій.

На превеликий жаль для мене, як болільника хокею взагалі, і українського хокею зокрема, можливості спостерігати за грою нашої збірної по російському ТБ, не було. Російські канали матчів української команди практично не транслювали. Зате це, цілком логічно, робив Перший національний, за що йому можна було б оголосити окрему подяку. Якби не одне “але”…

Ложкою дьогтю у бочці хокейного “меду” стала проблема, яка, незважаючи на багатолітні нарікання українських любителів спорту, так ні на йоту і не наблизилася до свого вирішення. Йдеться про фаховий коментар спортивних трансляцій. І, в першу чергу, це стосується саме першого каналу. Маючи пріоритет на висвітлення найбільш масштабних змагань світового рівня – футбольної Ліги Чемпіонів або тих же Олімпійських ігор, УТ-1 із постійністю, вартою кращого застосування, залучає до коментування людей, які або демонструють свою непрофесійність, можна сказати, традиційно, або не менш “яскраво” дебютують у цьому жанрі.

Насправді, вимоги до спортивних коментаторів не такі вже й надмірні. Особистості, здатні перетворити ремесло у зразок акторської та журналістської майстерності, як це робили, скажімо, Ніколай Озєров чи Коте Махарадзе, справді з’являються нечасто. Але елементарне знання прізвищ гравців, правил гри і здатність уважно стежити за ходом гри, здається, мають бути невід’ємними рисами спортивного коментатора. Двох же “коментаторів”, які намагалися розповідати про матчі збірної України, не вистачило й на це.

Вперше у своїй історії українська хокейна збірна пробилася на Олімпіаду, увійшла до числа кращих команд планети. Будь-який професійний коментатор використав би цю нагоду, щоб пригадати добрим словом ветеранів спорту, які приносили славу українському хокею. Можливо, розповісти про далеко не найкращий стан всього хокейного господарства. Звернути увагу на проблеми і знайти можливість повідомити факти з історії. Тоді болільникам-неофітам було б, мабуть, простіше зрозуміти, чому 10-е місце, яке у підсумку посіла наша збірна, можна вважати високим досягненням. А ще можна було познайомити з кращими гравцями команд-суперниць. Проаналізувати тактичні побудови гри. А також розповісти телеглядачам ще багато різних подробиць, знання яких є неодмінною складовою професії спортивного коментатора.

Натомість, глядачам доводилось чути невиразне бурмотіння без жодних спроб, скажімо, назвати на початку репортажу повні склади обох команд. Про те, щоб по ходу зустрічей оперативно визначитись із тим, хто з гравців перебуває на майданчику, навіть і не йшлося. Коментатори навіть своїх співвітчизників впізнавали з величезним скрипом і запізненням. Плутали воротарів і штрафників, заодно не встигаючи стежити за вилученнями та перебігом штрафного часу.

Звісно, будь-який коментатор має праву на помилку. Але коли помилки стають “професійним” почерком, то постає цілком доречне питання: навіщо доручати достатньо відповідальну справу людям, яким, схоже, глибоко байдужий цей вид спорту? Настільки, що один із них був неспроможний навіть прочитати написи на светрах латвійської збірної, де гравців із слов’янськими прізвищами майже стільки ж, скільки у нашій команді. От і вийшло, що шайбу у ворота українців забив не Ігор Бондарєв, а сам…Бандерас. Саме так був прочитаний коментатором латисько-латинський варіант цього російського прізвища. До речі, цілком зрозумілий для пересічного любителя хокею

І випадок цей зовсім не поодинокий. Пояснити таку ситуацію не можна складністю оволодіння іноземним алфавітом. Просто люди, які “нічтоже сумняшеся” беруться до спортивного коментування, мали б докласти хоча б мінімум зусиль для елементарної підготовки. Для того, щоб не виглядати в очах глядачів абсолютно безпомічними дилетантами.

Але, оскільки з року в рік ситуація повторюється, і, схоже, керівників Першого Національного вона не надто турбує, то, як кажуть.. “навіщо платити більше?”. Тим більше, що в історії національного спортивного коментування були і “крутіші приколи”. Я, мабуть, ніколи не забуду, як під час олімпійського дебюту України у Ліллехаммері, хтось (не буду брехати, не пам’ятаю) із наших коментаторів вів репортаж про хокейний матч за участю збірної США. “Стиль”, загалом, мало чим відрізнявся від стилю нинішніх його колег.

Але ось тренер американців взяв тайм-аут. На кілька десятків секунд в ефірі залягла тиша. “Фахівець” був вражений, очевидно, таким нестандартним поворотом. Гравці команд під’їхали до тренерів. В цей час на екранах з’явився напис англійською мовою: “Тайм-аут”. З полегшенням зітхнувши, коментатор виголосив: “А ось перед вами головний тренер збірної США…Тім Оут”. Правда, після цієї заяви тиша запала на довгий час, але поправок і вибачень глядачі так і не дочекалися. Так закладалися “славні традиції” національного коментування. Чи вдасться нам дочекатися їх закінчення?

P.S.Заради справедливості, маю зазначити, що наші коментатори не припустилися жодної помилки, зачитуючи подяки головному спонсору – виборчому блоку, назву якого я особисто наводити тут не маю охоти. У всякому разі – на безоплатній основі…