Скорочена текстова версія лекції генеральної продюсерки інформаційного мовлення Національної суспільної телерадіокомпанії України та співзасновниці Лабораторії журналістики суспільного інтересу Ангеліни Карякіної. Повний відеозапис лекції, організованої Комісією з журналістської етики спільно з громадською організацією «Жінки в медіа», дивіться тут (півтори години).

Останні вісім років із понад дванадцяти в медіа я працюю з так званою журналістикою суспільного інтересу. Це журналістика, яка впливає безпосередньо на щоденні рішення людей у різних сферах —  від економіки, політики і екології до прав людини й охорони здоров’я. Що таке «суспільний інтерес»? Це поняття досить широке, а іноді навіть маніпулятивне. Можна все що завгодно назвати суспільним інтересом і під цим приводом, наприклад, лізти у приватне життя людей.

Ми з колегами, працюючи на Суспільному і оновлюючи редакційні засади два роки тому, багато про це говорили і врешті дійшли згоди, що все-таки редакція вирішує, що називати суспільним інтересом. Тобто редактор має достатньо свободи, щоб вирішити, як із цією інформацією працювати, як її подати і якою мірою вона стосується суспільного інтересу. Тому професія редактора така відповідальна. Йдеться не лише про дотримання правил, які виписані в редакційному статуті. Хоча в нас є достатньо документів від Комісії з журналістської етики, є кодекс, на які можна спиратися, однак усе-таки ефективність роботи редактора залежить радше від життєвого досвіду, освіти і професійних компетенцій. Саме тому в журналістиці ми з вами вчимося все життя — від кейсу до кейсу. Звісно, можна вчитися досвіду іноземних колег, але не завжди і не скрізь він може допомогти. Хороші редактори —  це ті, хто бачив життя і добре знає людей.

До нападу Росії на Україну весь світ спостерігав падіння довіри до новин і журналістики як інституту.  Щорічний звіт Reuters Institute Digital News Report, який дає картину глобального споживання новин і довіри до них, останні кілька років показує постійний спад цих показників. У 2022 році довіра до новин глобально становила близько 40%. Звісно, це залежить від різних країн. Найменшою є довіра в США, а з найвищою — у Фінляндії. Ми як медійники вже не один рік думаємо, чому люди споживають менше новин (я не кажу зараз про надзвичайні ситуації).

Ще до повномасштабного вторгнення Росії ми в Лабораторії журналістики суспільного інтересу дослідили поляризацію у сфері історії: які історичні теми українців розділяють, а які навпаки об’єднують. Ми опублікували великий звіт «Війни пам’яті». Нашим завданням було виявити теми, які об’єднують українців із географічною, соціальною, віковою відмінністю. З’ясувалось, що велика кількість тем однаково добре сприймається всіма громадянами. Це, наприклад, досвід 90-х. Не досвід того страшного голодного десятиліття, а саме факт того, що ми цей час пережили «креативно». Попри труднощі, багато хто проявив винахідливість. Точки, які об’єднували українців, ми спробували подати у великому документальному проєкті «Наші 30» до 30-річчя Незалежності України. В одній із серій — «Я не зламалась» — є історії жінок, які діляться своїм досвідом. Інша тема, що викликала хороший відгук серед українців, — війна в Афганістані, яку ми достатньо не відрефлексували. Досить популярними також були шахтарські протести, історії про Чорнобиль, повернення кримських татар, секти в 90-х, перші розваги тощо.  

Ми підійшли до того, як розповідати про спільний досвід, трішки академічно, поставивши аудиторії питання, що їй насправді цікаво. На основі цих досліджень і подальшої роботи ми напрацювали кілька рекомендацій — загальні стратегії залучення людей. Перш за все нам треба думати, наскільки в наших редакційних планірках і матеріалах взагалі чути голос нашої аудиторії. Чи готові ми її залучити в процес планування, отримувати фідбек. Чи готові ми перетворити офісну журналістику на польову і подивитися в очі тим людям, про яких розповідаємо. Це все і є журналістикою суспільного інтересу, яка не може існувати без суспільства і його потреб. Ці питання варто собі ставити щодня. Тоді ми будемо неминуче зближатися з нашою аудиторією.

Журналістика рішень —  це одна з фундаментальних речейу. Я не вважаю, що журналіст повністю зробив свою роботу, коли він просто розповів про якусь проблему. Журналіст не зобов’язаний знайти її розв’язання, але він щонайменше повинен знайти відповідальних людей, які мають її розв’язати, і подивитись, чи подібні проблеми вже десь розв’язувалися. От, скажімо, така неймовірно важка з точки зору конструктиву тема, як воєнні злочини. Журналіст не може посадити злочинців на лаву підсудних у Міжнародному кримінальному суді, однак він здатен зробити свою роботу і встановити людей, яких варто покарати. І це вже дає відчуття конструктиву і надії.

Серед кейсів — розслідування Bellingcat спільно з The Insider і Der Spiegel про російських навідників ракет високої точності. Вони з’ясували поіменно команду людей, яка наводить ці ракети, сидячи у Москві. Це сильна робота і теж приклад конструктиву. Журналісти шукають відповідальних і натякають на шлях до розв’язання проблеми.

Варто поговорити також про проблеми, з якими зараз стикається мовник, що працює за правилами. Насправді те, що під час повномасштабного вторгнення Суспільний мовник разом із комерційними каналами зміг об’єднатися в доволі пристойний продукт, який називається «Єдині новини», підтверджує, що наш ринок уміє консолідуватися і принаймні говорити про правила. Вселяє віру в наше медійне середовище і ринок також те, що правила, за якими ми зараз граємо під час воєнного стану, коли діє воєнна цензура, радше написані в консенсусі з медійниками, ніж спущені «згори донизу». Попри те, що ми не всі в однакових умовах брали участь у зустрічах із Генштабом і не всі мали змогу проговорити проблемні моменти висвітлення ведення війни, загалом контакт між військовими, урядом і журналістами є. І в нас є можливість донести одне до одного наші проблеми.

Крім того, що ми інформуємо про те, що безпосередньо впливає на життя людей та їхню безпеку, за нами теж так чи інакше зберігається функція watchdogs. Ми маємо вказувати владі на її помилки. Це одна з фундаментальних функцій журналіста — стежити за тим, аби воєнна цензура не перетворилася на політичну. Відразу скажу, що я не вважаю, що в Україні існує така ситуація, але завжди в будь-якої влади є така спокуса. Але цей момент консенсусу, ці правила, яких ми дотримуємось, розпорядження Генштабу, які включають заборону на публікацію детальної інформації щодо переміщення українських військ, певні обмеження щодо висвітлення наслідків обстрілів — усе це досягнуто більшою мірою досвідом. Тим не менш, я сподіваюсь, що скоро почнеться більш тиха фаза війни, коли ми зрозуміємо, що нам, як журналістам, потрібно переглянути правила та отримати більше доступу.

Зараз є інша проблема. В нас надзвичайно обмежений доступ до передової; такого ніколи не було за останні 8 років. Навіть воєнні кореспонденти, які з 2014 року працювали на війні, зараз не мають того зв’язку зі своїми підрозділами, з якими вже є довіра й контакт. Однак ми за це боремось. 

Суспільне теж зазнало змін у час війни. По-перше, через марафон ми втратили власний ефір, оскільки всі мовимо спільно. Ми фактично перетворилися суто на новини. Всі, хто має доступ до інформації, працюють саме на інформаційне мовлення. Крім того, ми розділили команду на тих, хто здатен працювати в полі в умовах бойових дій, і тих, хто ні. На це пішов якийсь час. Це було теж свідоме редакційне рішення. Ми підготували персонал, готовий працювати в складних умовах. Журналісти пройшли додаткові тренінги і зараз працюють більш упевнено.

Війна продиктувала певні зміни у застосуванні професійних стандартів. Перш за все, стандартів оперативності та повноти. Ми не можемо вчасно повідомити, куди саме прилетіла ракета, дати повну інформацію, якої шкоди вона завдала, бо знову ж таки знаємо, які наслідки можуть бути. Зараз ми маємо обмеження до трьох годин після прильоту ракети. Коли в Києві два тижні тому влучили в центр, наші журналісти були на місці подій впродовж 20 хвилин. У нас були відео та фото, однак ми не публікували їх кілька годин. 

Переосмислюється і стандарт балансу. Він не змінився. Всі розуміють, що в матеріалі мають бути представлені обидві сторони. Але виходячи з того, як чинить Росія, що вона говорить, ми працюємо інакше. Тупий підхід, в якому «Україна заявила, що Росія обстріляла ЗАЕС, а Росія заявила, що це зробила Україна», не є насправді журналістською роботою. Щоб зрозуміти, хто обстріляв електростанцію, аудиторії варто дати трішки контексту — хто її контролює і кому це вигідно.

В умовах початку вторгнення для нас постало питання, що таке політичний баланс думок. Коли йдеться, наприклад, про спроби захопити Київ, скільки вам треба в ефірі думок про те, як треба обороняти столицю, чи треба вам ввімкнути всіх представників фракцій для того, щоб усі про це висловились? Є обрані люди, в яких є мандат і обов’язок це місто боронити. Ми їх знаємо. Саме тому ефірного часу в цих людей природно стало більше. І тому нормально, що нас дещо «покосило» з точки зору балансу. Ми спершу почали давати слово людям, які ухвалюють рішення. І переважна їхня більшість — це представники влади. Але парламент у нас не перестав працювати. Він ухвалює багато законів, щодо яких є чимало дискусій. Тому в певний момент, зокрема, у марафоні ми вирішили давати на деякі слоти відразу двох представників політичних сил — і влади, і опозиційних партій. І, до речі, не завжди їхні думки відрізнялися. Зараз у нас взагалі немає  політичних токшоу, і це, мабуть, непогано. Бо якщо уявити стандартне українське політичне токшоу, на якому політизуються питання безпеки, вбивств цивільних, воєнних злочинів, де кожен може пропіартись, це в нинішніх умовах виглядає цинічно. Яким має народитися нове українське політичне токшоу після того, як ми переживемо цей період, — це теж цікаве медійне питання

Щодо дискусій про малу літеру в слові «Росія», «рашистів» і «свинособак», хочу сказати, що ми цього не дозволяємо. Це питання професійності. У нас усіх є особиста думка, і на 99% вона, напевно, збігається. Всі розуміють, хто ворог. Але довіра глядача і світу до нас будується на тому, що ми можемо тримати свою думку при собі (навіть іноді в соцмережах). Є речі, про які серйозно міркують історики, філософи, що рашизм — це не лайливе слово, а дійсно вже ідеологема. І воно справді ввійшло в наш вокабуляр, яким ми можемо користуватися. Те саме стосується й російського фашизму, про який є не одна стаття американського історика Тімоті Снайдера. Тобто це не наша вигадка. Однак все-таки більшою мірою це оцінка, а новини — це не оцінки, а події та факти. Моє завдання — тримати матеріали в професійному руслі. 

До великої війни Україна інтенсивно вела бізнес і переговори з Росією. Частина людей в Україні вважала і, можливо, досі вважає, що з Росією можна домовлятися. Після 24 лютого ми всі провели певну риску. І це, зокрема, зробив український закон, заборонивши партії, закривши канали, звинувативши Медведчука в державній зраді,посадивши Богуслаєва, керівника великого підприємства «Мотор Січ», який підтримував співпрацю з Росією навіть у час війни. Зараз, коли на нас відкрито напали, коли наміри Росії знищити нас як державу і націю вже не викликають ні в кого сумнівів, ми можемо сказати, що ті, хто підтримує державу-агресора, підтримують тероризм проти України. Давати слово цим людям неприпустимо і злочинно.

Минулого тижня я виступала у Європарламенті онлайн. Наше завдання було в тому, щоб достукатися до європейських медійників, які тут працюють і поділяють із нами ризики, і допомогти їм розібратися в контексті цієї війни, відійти від концепції «Україна воює з Росією» і перейти до правди. Що це антиколоніальна, антиімперіалістична війна, якій не 8 місяців і навіть не 8 років, феномен українського спротиву не народився 24 лютого. І на виступах, де в мене є шанс донести це до європейських колег, я закликаю їх до висвітлення цієї війни не як breaking news. Бо термінові новини закінчуються, а це значно ширша історія.

Фото: Анастасія Мантач/Cуспільне