Спеціальний кореспондент телеканалу «Україна» Артем Джепко почав працювати на війні ще 2015 року. Під час одного з боїв за Дебальцеве на Донеччині потрапив під обстріл. Кілька тижнів тому історія повторилась — уже на Київщині. Артем розповідає, що допомагає йому заспокоїтися після того, як він потрапляє під обстріл, і як на війні розкриваються люди.

— Артеме, який із сюжетів, відзнятих після 24 лютого 2022 року, ви пам’ятатимете довго?

— З Романівки. Це неподалік від Ірпеня. Пару тижнів тому ми з оператором туди приїхали, й одразу почався обстріл. Після його завершення військові, які нас супроводжували, сказали, що, на жаль, є двоє вбитих і один поранений. Я запитав, як часто ворог влаштовує настільки жорсткі нальоти. Мені відповіли, що спочатку це траплялося переважно вночі, проте вже певний час гатять без «графіку», майже без перерви. Але незадовго до цього в небі з’являється дрон.

Ми якраз записували коментар командира, коли по рації йому доповіли, що дрон прилетів знову. Пролунав наказ збити його. Я так і не знаю, чи вдалося його врешті знешкодити, чи ні. Але знаю, що за кілька хвилин по наших позиціях знову почали нещадно лупашити.

Нас перебіжками провели до укриття — руїн мосту. Того самого, через річку Ірпінь, під яким ховалися люди під час евакуації. Летіло звідусіль, по нас працювала, здавалося, вся можлива зброя — і артилерія, й танки. Хіба що літаки над головою не кружляли.

— Оговталися швидко?

— Так. Це суто адреналінова ситуація. Зараз я розумію, що треба було ще кілька хвилин після того, як трохи вщухло, зачекати в укритті, не повертатися на позицію одразу. Але саме в ту мить, на адреналіні, хотілося бігти вперед і кидати в когось мікрофоном.

Було страшно? Так. Хоча би тому, що ти не можеш прорахувати, вибухне щось за пів метра від тебе, чи трохи далі. Але це війна. І всі, хто працює тут, усвідомлює, що сьогодні ти можеш повернутися додому, а можеш і не повернутися…

— Що робити, щоби все-таки повертатися?

— Нічого нового. Головне правило: йти на позиції виключно з військовими. Тільки вони точно знають, що можна зараз і де порівняно безпечніше. Геройство в цьому випадку межує з безглуздям. На цій війні в Україні вже загинуло чимало медійників. На жаль, деякі з них просто не домовлялися з військовими про свій візит і не узгоджували маршрут, а їхали самі, таємними шляхами. В результаті натрапляли на міни або ставали ласою мішенню для ворога.

Під час самого обстрілу все теж просто: якщо ти чуєш, що щось свистить, — падай і закривай голову руками. Навіть якщо цього алгоритму не знаєш, інстинкт самозбереження спрацьовує моментально. Ти миттєво опиняєшся на землі. А далі в тебе буде від трьох до п’яти секунд, щоби перебігти ближче до якогось укриття або місця, де умовно безпечніше.

— Які ваші способи давати раду стресу?

— Я не можу сказати, що мені чомусь доводиться спеціально давати раду. Інакше я би навряд чи висвітлював війну з місця подій.

Але одне з головних і надважливих заспокійливих — спілкування з родиною. Коли ми виїхали з Романівки, я одразу зателефонував дружині, сказав, що вже в безпеці, їду на базу монтувати. Що потрапив під обстріл, не говорив. Все, що про мене думає, дружина висловила вже після того, як подивилася сюжет.

— Які прояви людей під час війни вас розчарували, чого ви не очікували?

— Вбивство дітей і насилля над ними. Це невимовний біль і шок. В мене немає адекватного визначення... Це дикість, і я не можу навіть уявити жінку, яка виховала одного такого покидька, а їх же десятки тисяч… Всі тортури, які пережили люди, так само не вкладаються в голові. Вражає, до речі, і вбивство тварин. У селищі Стоянка неподалік Києва ми спілкувалися з директором одного з місцевих закладів. Він розповів, що до них «прибилася» маленька вівчарка. Її росіяни розстріляли теж: їм просто щось здалося.

Крім цього, я не приймаю ситуації, коли зраджують тварин. Так, є багато кадрів, де люди евакуйовувалися разом зі своїми домашніми улюбленцями. Але, на жаль, мені доводилося бачити чотирилапих, зачинених удома чи викинутих господарями. В мене є кіт, і я просто не розумію цього: як можна залишити в небезпеці місці члена сім’ї? Якщо вже тікати, то тікати всім разом.

— А якщо говорити про позитивні здивування?

— В’ячеслав Аброськін, колишній головний поліцейський Донеччини. Я був шокований, коли він запропонував себе як заручника в обмін на можливість евакуювати дітей з Маріуполя. Він генерал української поліції, — уявляєте, скільки в нього інформації? Я знаю його особисто, і знаю, що це людина, в якої слова збігаються з ділом.

Я навряд чи забуду дівчину, яка евакуйовувала з Ірпеня собак з інвалідністю. Вона крута. Вона не кинула своїх навіть під обстрілами.

А ще величезна повага героїні одного із сюжетів, жительці Гостомеля. Вона десять днів разом з іншими мешканцями свого житлового комплексу була в заручниках у росіян. Це дівчина з неймовірною витримкою і силою волі. Я не певен, що якби сам пройшов подібні тортури, захотів би згадувати їх… Вона ж зібралася і все розклала по полицях…

— Кого з військових аналітиків ви можете порадити?

— Дуже крутий військовий експерт Михайло Самусь, заступник директора Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння. Я читаю його давно, і вже мав змогу переконатися в правдивості його спостережень чи висновків. Простий приклад: у квітні 2021 року в росіян були чергові «зльоти» на прикордонних територіях. Були думки, що це свідчить про початок наступу. Михайло тоді був переконаний, що це хибна тривога. Висновок базувався, зокрема, на інформації щодо техніки, яка накопичується на кордоні. В цьому році його прогнози були невтішними.

Безумовно, Росія до війни з нами готувалася й нарощувала озброєння… Але ж і ми теж готувались їх зустріти. Я й досі не розумію, яким чином вони сподівалися за кілька днів повісити свою трикольорову ганчірку над нашим Хрещатиком. Безумовно, радує, що весь свій арсенал їм на нас випускати недоцільно. Адже та сама Японія теж може вирішити, що без Курил далі ніяк не може...

— Чи траплялися вам із початку війни ситуації, які неможливо пояснити логікою чи здоровим глуздом?

— Дивна історія є. 10 лютого ми їздили у відрядження на Волинь на кордон із Білоруссю. Там якраз розгорнулися військові «навчання», і всі намагалися з’ясувати, чи не варто очікувати наступу з цієї території. Коли поверталися, наш водій сказав, що йому приснився, за власним визначенням, «дебільний сон». У цьому сні був олімпійський ведмедик, символ Олімпіади 1982 року. Щойно він полетів — одразу почалися вибухи. Тоді ми просто посміялися...

— Що перше зробите після перемоги України?

— Я всім ставлю це питання. А ви спитали, і не знаю, що відповісти. Я асоціюю перемогу з шампанським. І зі своїм рідним містом — Запоріжжям. І з великою відбудовою країни, а отже з купою роботи.