Цей текст — скорочений виклад лекції співзасновника «Громадського радіо» та голови Комісії з журналістської етики Андрія Куликова, яку він провів 16 березня 2022 року.

В умовах війни увиразнюються вимоги, якими ми маємо керуватися, коли працюємо в мирний час.

Можна й потрібно використовувати все, що ми знаємо і вміємо, для забезпечення перемоги над ворогом, у тому числі на інформаційному фронті. І питання правди, перевірки фактів, подання достовірної інформації залишається дуже важливим. Бо якщо ми помиляємось, кажучи людям, де безпечний район, а куди краще не їхати; якщо ми розповідаємо, що ворога вибили з якогось населеного пункту, коли насправді цього ще не сталося, — ми ставимо під загрозу життя людей.

Підтримка одне одного в ці часи дуже багато значить. Тому «Громадське радіо» у своєму інформаційному маратоні, який триває від першого дня вторгнення, приділяє багато уваги порадам психологів (і психологинь — їх, напевно, більше, ніж психологів). Ми також розповідаємо, як убезпечити дітей, про харчування в ці часи, про правила звичайної і психологічної гігієни. Виходимо на зв’язок із багатьма містами. Використовуємо наші давні зв’язки, набуваємо нових. Записуємо координати будь-якої людини, з якою нам удалося поговорити, аби поговорити з нею знову. І водночас дбаємо, щоб ці координати не потрапили до рук ворога. Бо розвідувальна робота, звичайно, ведеться.

Що ж до інформації про бойові дії, то тут ми покладаємось на українські офіційні джерела. Самі розумієте: ворог зацікавлений применшувати українські успіхи і перебільшувати свої. Не можна сказати, що в цьому не були б зацікавлені люди з будь-якого боку. Тому у військовій термінології є низка термінів, які можуть вводити цивільних в оману.

Я звертав увагу на це ще 2014 року, коли почалась російська агресія. Ми, скажімо, дуже раділи, коли на Луганщині чи на Донеччині добровольчі батальйони або армія брали під контроль певний населений пункт. А згодом звідти надходили повідомлення про бої, зміну позицій і так далі. «Взяти під контроль» означає підсунутись на таку відстань до населеного пункту або якоїсь географічної позначки, що її можна накрити артилерійським вогнем. Тому кожному й кожній із нас потрібно знати цю термінологію, аби не впадати в паніку й не радіти раніше, ніж це потрібно.

А також перевіряти, перевіряти, перевіряти — хоч якою заманливою є інформація, яку хочеться оприлюднити. Наголошувати на успіхах нашого спротиву, на нашій єдності, яка насправді є. Ми розуміємо, що, на жаль, жертви неминучі, ми тільки-но переходимо в контрнаступ...

І тут я роблю помилку, яка за стандартами Бі-бі-сі могла би коштувати мені догани. Кажу: «Ми перейшли у контрнаступ». Так, ніби я сам у війську, ніби я воюю. Ви розумієте, що коли я кажу «ми», я маю на увазі українське військо.

В історії Бі-бі-сі є випадок, коли фаховий репортер Боб Сімпсон, працюючи в Афганістані, де союзницькі, переважно американські, війська вибили талібів із Кабула, почав свій репортаж із слів: «Ми звільнили Кабул». Ох, як йому потім перепало! Бо обов’язок журналіста, коли ми навіть у війську й ділимо з ним небезпеку, — це розповідати, як воюють і тримаються люди довкола. А від того, в який спосіб ми це розповімо, наскільки професійно це зробимо, наші слухачі, глядачі й читачі зроблять висновки, наскільки тримаємось ми.

Це не значить, що не можна розповідати про власні переживання. Це дуже помічне — іноді власні переживання допомагають достукатись до людей, які перебувають у шкаралупі, в ізоляції від світу. Їх можна зрозуміти: їм страшно. Іноді й мені страшно. Але тоді я згадую тих людей, які написали нам на студійний вайбер або в інший спосіб висловили свою підтримку; згадую своїх друзів і знайомих, які зараз на інших фронтах — тиловому, інформаційному, виробничому, сільськогосподарському, — роблять свою справу.

Я знаю, що досі в Україні залишаються ті, хто вірить російській пропаганді. Вчора одна подруга сказала мені: «Я не знаю, звідки вони беруться». Вони беруться з десятиліть, а перед тим — століть російського панування в Україні. Вони беруться з мільярдів доларів, які Росія витрачає на пропаганду в цілому світі і в Україні. І ми маємо розуміти, що вбивство понад сотні дітей в Україні, — не дай Бог, ця цифра буде зростати, — декому не розплющить очі. Розплющити очі, відкрити вуха можемо ми.

Наведу кілька прикладів. У Харкові, чудовому місті, яке дехто вважав проросійським і яке 2014 року росіяни вже намагалися захопити, щоб утворити там Харківську народну республіку — це не вдалося насамперед завдяки активній позиції місцевих українських сил, — попри все працюють медіа, такі як «Об’єктив» і «Труха». Вони публікують інтерв’ю з тими, хто важливий для оборони Харкова, відео і фотографії з вулиць міста. Нещодавно вони опублікували невеличкий ролик: місцева скрипалька Вікторія Литовченко спускається до бомбосховищ і грає для тих, хто рятується від обстрілів. Там було написано: «Харківська скрипалька заглушує музикою звук бомбувань». Ми розуміємо, що це образний вислів і навряд чи її скрипка здатна заглушити вибухи. Але це саме те, що ми можемо зробити. Ми можемо подолати і відсунути — принаймні, на якийсь час, — острах і безнадію, які охоплюють деяких наших співгромадян.

Для цього ми працюємо за правилами. І маємо знати правила роботи журналістів і журналісток, які нещодавно були затверджені наказом командування армії. Це важливо не тільки для роботи з нашими слухачами, глядачами і читачами, а й щоб ми навчали одне одного. Бо іноді за звичайною щоденною роботою ми не можемо встежити за всім. Тож коли ми доносимо одне до одного правила, ми рятуємо вже і своїх колег.

Наприклад, небезпечно й непотрібно давати точні координати місця, куди, скажімо, влучила ворожа бомба. Нещодавно працівниця Державної служби з питань ліквідації надзвичайних ситуацій із Харкова виклала звернення до дуже активних користувачів телеграма, які повідомляють про влучання бомб: будь ласка, не робіть цього, бо ворог починає коригувати свої дії за цими координатами. Геолокація в цьому випадку грає на руку ворогу. Не можна в жодному разі оприлюднювати імена і прізвища, будь-які дані поранених, загиблих, контужених українців і українок, перш ніж до відома не поставлені їхні найближчі родичі. Тому що трагічна звістка здатна вибити людину з колії, а іноді навіть убити. І це загальне правило для всіх воєн. Ясна річ, що ворог його не дотримується, але ми повинні дбати про людей. Крім загиблих залишаються живі. Тому якщо ви дізналися, що загинула конкретна людина, спробуйте зв’язатись із офіційними органами, які мають докласти зусиль, аби попередити родичів і близьких цієї людини. Коли з ними поговорять, ви можете про це писати. І це стосується не тільки засобів масової інформації, а й соціальних мереж, адже в багатьох людей є спокуса чимшвидше опублікувати новину в соцмережі.

Не варто публікувати новини про перебіг бойових дій, якщо в них немає підтвердження. У нас був приклад із російським БТР, який український герой нібито вивів із Херсона під українським прапором. Насправді ж під час мітингу чоловік просто заліз на БТР із прапором. Такі історії можуть піднімати бойовий дух, але потім, коли люди дізнаються, що повідомлення не відповідало дійсності, вони починають менше довіряти будь-яким новинам.

Передчасні повідомлення можуть посіяти паніку. В перший день вторгнення були новини про російські морські десанти під Одесою і Маріуполем. Під Одесою, як згодом з’ясувалося, жодного російського десанту не було, а новина стривожила багатьох людей. На Маріуполь у перші дні пішла навальна атака, і вже важко з’ясувати, був десант чи ні.

Словом, не перебільшуймо ані наших успіхів, ані тривожних новин. Залишаймося пильними, чітко знаймо, яку пораду дати, чим допомогти сусіду чи сусідці, й намагаймося публікувати лише перевірену інформацію.

Я вважаю, що ані під час війни, ані в мирний час не можна жертвувати журналістськими стандартами. Я вважаю, що об’єктивність існує — і може існувати в будь-яких умовах, тільки треба її добре розрізнити. З одного боку, об’єктивно російський агресор має перевагу в чисельності військ, на деяких напрямках військової техніки. Цього заперечувати не можна. І казати, що українська авіація легко подолає російську в небі, значить вводити людей в оману. Нальоти тривають і, на жаль, триватимуть. Але знаходити приклади того, що українська протиповітряна оборона успішно бореться проти російської авіації, — це вже вимір об’єктивності. Ми не брешемо там, де хотілося б збрехати, і говоримо правду там, де, може, й не хотілося б казати правду.

Так само давати і позитивні, і негативні прогнози — наш обов’язок перед аудиторією. Якщо ми повідомляємо, що в Києві чи в якомусь іншому місті все добре з бомбосховищами і людина може сховатись в укриття в кожному кварталі, коли зазвучить сирена, це підносить впевненість наших людей. Та коли звучить сирена і люди йдуть у бомбосховище, бачать там сирість, плісняву чи забиті двері, або в їхньому кварталі насправді бомбосховища нема, — значить, ми їх підвели. Ми маємо сказати їм: «Бомбосховища є, вони у різному стані. Розвідайте, де від вас найближче, в якому воно стані. Й пам’ятайте, що метро зараз працює як укриття». Якщо негативні прогнози обґрунтовані, вони теж можуть допомогти вижити і перемогти. Позитивні — підтримують дух.

Не скажу, що в мене є ненависть до росіян. Зрештою, я сам етнічний росіянин. У мене є обурення, ненависть до Російської імперії як втілення столітніх традицій і практики національного гноблення. Вони взагалі заперечують існування українців.

Агресію на адресу загарбників під час війни я вважаю не мовою ненависті, а мовою обурення, мовою страждання. Мої колеги навряд чи можуть згадати, аби я матюкався в мирний час. Я вважаю це непотрібним, і ті мови, якими я володію, здатні висловити все без матюків. Але зараз це увиразнює наше ставлення. А зважаючи на те, що ворог якраз матюками, образою, презирством намагається розмовляти з нами, ми фактично повертаємо їм те, як вони ставляться до нас.

Чи потрібно медіа припинити критику влади в умовах війни? Це питання складне, бо залежить від того, якої влади й за які дії. Я думаю, що президент та інші керівники держави не мають імунітету до критики й не повинні його мати. Але критика має бути обґрунтованою.

Скажу відверто: я скептично ставився до президента Зеленського майже весь час. Але зараз у мене змінюється до нього ставлення. Але не тому що він почав говорити українською мовою і показувати, як він чинить спротив, а тому що в багатьох його діях я вбачаю логіку, яка зараз потрібна. Але якщо ми маємо підстави для критики, то немає нічого поганого в тому, щоби сказати, що певне формулювання було неправильним або, на нашу думку, варто зосередитись на іншому напрямку. Критикувати треба там, де ми компетентні. Я ніколи не буду критикувати те, як українське військо веде бойові дії, бо я не вмію воювати. Але я вмію формулювати й подавати інформацію, і в цій сфері маю право робити зауваження і критикувати тих, хто заслуговує на критику.