Якщо говорити про становище України в світі, то залишитись тихим ставком в бурхливому морі подій останнім часом їй в значній мірі вдалось Але що стосується розвитку інформаційних технологій, пропаганди, розв’язання проблем свободи слова, то якраз в цьому відношенні розглядати ситуацію в Україні у відриві від світових подій по меншій мірі некоректно.

Як не банально, але доводиться повертатися до подій 11-го вересня, тому що це переломний момент в історії світової цивілізації. А оскільки в різних місцях ця цивілізація є різною: індустріальною, постіндустріальною, інформаційною і уже навіть постінформаційною, то спробуємо почати аналіз з проблеми, навколо якої вже багато зламано списів на сторінках вітчизняних ЗМІ.

Як наше радіо, телебачення, преса висвітлювали події 11 вересня? Я не згоден з багатьма аналітиками і критиками ситуації, які говорять про те, що українські ЗМІ давали інформацію з запізненням і без належного аналізу. Якраз в даному випадку можна говорити про виняток з традиційної оцінки роботи українських ЗМІ. Я собі дозволю нагадати, що ввечері 11-го вересня всі загальнонаціональні канали: “1+1”, “Інтер”, ICTV, Новий канал, СТБ нічим не відрізнялись від переважної більшості європейських, північноамериканських і інших телевізійних каналів. Я кажу це небезпідставно, тому що маю можливість у домашніх умовах оглядати чимало іноземних каналів. Адекватною на всіх телевізійних провідних каналах Європи і світу, в тому числі і в Україні, була одна й та ж картинка CNN. Канали відрізнялися лише швидкістю перекладу з англійської на національну мову, і кількістю оперативно залучених фахівців. І саме з цього моменту слід датувати входження українського глядача на рівних умовах з своїми європейськими сусідами і мешканцями країн північної Америки в один і той же, скажімо так, часово-інформаційний простір.

Більше того, якщо говорити про оперативність відгуків, то, скажімо, на двох українських каналах експертні оцінки, прогностичні оцінки з’явилися раніше, ніж в Польщі, Німеччині, Франції. Вже десь на 23-ю годину за київським часом вони були у нас в ефірі достатньо серйозно представлені, а в Європі це сталося лише через добу.

РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРОПАГАНДИ ЙДЕ З ЗАХОДУ

Це одна сторона проблеми. Є інша сторона. Події 11-го вересня і їх висвітлення в світовому інформаційному просторі суттєво змінили сам зміст понять: інформація, пропаганда, свобода слова. Я не буду вдаватись в теоретизування, я хочу просто висловити своє захоплення державною системою Сполучених Штатів Америки, яка продемонструвала вищий рівень управління цими процесами. Тут мені бракує слів, щоб висловити своє захоплення. Якщо десь, в якихось інших тоталітарних суспільствах, під час подібних подій впроваджуються механізми цензури, механізми адміністративних обмежень, то бастіон демократії, яким є Сполучені Штати, продемонстрував цілком інший рівень управління.

Як виявилося, для того, щоб обмежити американцям доступ до об’єктивної інформації, до знайомства з різними точками зору, достатньо лише рекомендації Кондолізи Райс і державного департаменту! І вже через кілька днів не потрібно було закривати чи призупиняти випуски якихось газет, присилати податкову адміністрацію на телевізійні канали. Вся, без винятку, незалежна американська преса вишикувалась в один ряд і з розкритими очима дивилась в рот офіційних представників Білого дому, адміністрації, Держдепартаменту, Ради національної безпеки. Транслювала виключно їхню точку зору і свої, „абсолютно вільні” інтерпретаціі саме цієї точки зору. А ознайомити американців з позицією ісламського світу, з будь-якими думками з приводу причетності чи непричетності, доказовості участі бен Ладена і “Аль Каїди”в цих терактах безконечно вільні американські журналісти не пробували.

З іншого боку, згадаймо зняття з презентації в кінотеатрах і на телеекранах цілої низки фільмів, в створення яких було вкладено сотні мільйонів доларів. І знову ж таки, ніяких адміністративних важелів, всі розуміють, що в американській системі демократії простіше пожертвувати десятками чи сотнями мільйонів доларів власного капіталу, ніж взагалі випасти із системи. Оце є вищий щабель управління свідомістю мас, який нам демонструє найдемократичніше суспільство з найкращою системою управління. Управління, в тому числі і свідомістю своїх громадян в належному напрямку.

Через те після 11-го вересня, я вважаю, значною мірою і в Європі і в Україні пройшла переоцінка гасел щодо абсолютизації свободи слова. Ця, можна так сказати, пошесть або епідемія обмеження громадянських свобод, в тому числі свободи слова і свободи пересування, як не дивно, йде зараз із Заходу на Схід. Поступово, але йде.

Ми є свідками процесу, коли суспільство з усталеними демократичними традиціями масово відмовляється від певних особистих свобод, тому що страх – і в першу чергу страх, сформований пропагандистськими діями ЗМІ, виявляється дієвішим, ніж примарні свободи, якими громадяни начебто користувалися, хто сто, хто двісті, а хто і більше років.

Зараз на перший план виходить пропаганда. Якщо раніше, з подачі західних теоретиків, політологів чи провідних журналістів це слово мало певний негативний характер, то нині, навпаки, ніхто не соромиться його вживати в серйозних доповідях та аналітичних записках. Більше того, відверто говориться про розробку низки пропагандистських заходів. У тому числі, наприклад, по відношенню до населення в недалекому майбутньому окупованого Афганістану. Спеціальні літаки з радіостанціями на борту ведуть несанкціоноване з точки зору міжнародного права мовлення на мовах народностей Афганістану. Пояснюють, в якому жовтому пакеті знаходиться харч, в якому – касетна бомбочка, яка не розірвалась.

Що стосується пропаганди, то ефективність американської пропаганди мала, як на мене, два “піки” своєї ефективності. Перший – це виступ Буша на спільному засіданні обох палат конгресу США із зверненням до нації після подій 11 вересня.

Протягом 30-хвилинного виступу президента Буша ми всі були свідками, як весь конгрес – учорашні опоненти, правляча більшість і опозиція – в єдиному пориві тридцять раз вставали і аплодували. Я думаю, що це була демонстрація ефективності пропаганди уже XXI століття. Тому що в XX-му навіть з’їзди КПРС брежнєвського застою, чи апофеоз культу Мао в Китаї не давали такої кількості відриву від стільців місць, на котрих сидять представники національної еліти.

Друга ілюстрація – це продемонстроване американськими ЗМІ вміння перетворити поодинокі випадки захворювань на сибіркову виразку у майже світову кампанію тотального страху. Тут, до речі, можна говорити і про зворотний бік надмірної пропагандистської кампанії. Тому що в будь-якій державі є певна частина психічно неврівноважених людей. Зрештою, просто “жартівників” з обмеженим “почуттям гумору” і ряд інших людей, у яких, якщо показувати їм довго і нудно такі технології –може виникнути нездоланне бажання повторити подібні “подвиги”.

Багато інших речей, на яких виховувалось молоде і прогресивне покоління української журналістики, на які тривалий час, як на ідеал, дивились ті журналісти, котрі починали працювати ще за часів тоталітарного режиму – на сьогоднішній день підлягають серйозному переосмисленню.

Я особисто нічого поганого в цьому не бачу. Тому що подібні екстремальні ситуації вносять у свідомість мільйонів людей, особливо людей мислячих, певний очищуючий ефект. Вони знімають лицемірну словесну оболонку навколо тих фундаментальних понять, на яких базується будь-яка держава, навіть найдемократичніша. Тому що, коли виникає така ситуація – тоді ніхто не приховує того незаперечного факту, що національна безпека, цілісність держави, спокій суспільства – це є речі першочергові. А все інше – відходить на другий план.

Я думаю, що для нас це є справою корисною. Тому що за останні 15 років перебування наших ЗМІ в стані перманентної боротьби за так звану свободу слова (притому, що ніхто конкретно не може визначити, що воно таке) – нинішня ситуація є своєрідним холодним душем на гарячі голови. А, крім того, зараз є достатньо серйозна фактична інформація для осмислення подальших шляхів розвитку мас-медіа.

НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ - І ДЕМОКРАТИЧНІ ЦІННОСТІ

Тепер на фоні такого переосмислення базових понять можна глянути і на ситуацію в Україні. Ми давно (і справедливо) говоримо, що Україна знаходиться на стратегічному європейському перехресті. Слід одразу зазначити, що всі ми, і автомобілісти, і пішоходи, знаємо: перехрестя - це одне з найнебезпечніших місць. А політичне перехрестя найнебезпечніше ще в кілька разів.

Що ж ми бачимо на цьому “перехресті”? Зі Сходу на Захід йде зростаюча хвиля нелегальної міграції. Частина мігрантів залишається тут назавжди. Частина - тимчасово одаровуючи нас дешевими наркотиками і “букетом” раніше невідомих хвороб, а також проблемами із їх розміщенням та утриманням. Все це само по собі додає до й так не досить привабливого образу України нові негативні штрихи.

А із Заходу на Схід нашим повітряним простором летять американські та британські літаки з “гуманітарною допомогою”, бо інакше, як з іронією, про це говорити не можна. Адже постачання військової амуніції військам американського контингенту у Афганістані важко віднести до гуманітарної допомоги.

Знаходячись на цьому “перехресті”, і спостерігаючи жвавий рух у обидва боки, мабуть, ніхто не зможе відповісти на просте питання: а яка ж роль України у цих процесах?

З одного боку, немає адекватного висвітлення участі нашої держави у антитерористичній війні. А з іншого, інформація про нелегальних мігрантів, повторюсь, ще більше додає негативу у сприйнятті України світовим співтовариством. У цьому випадку ми навіть не робимо того, що робить відомий сатиричний телеперсонаж - сержант–даїшник Петренко. Ми із свого стратегічного становища на цьому перехресті не можемо “викачати” якщо не відповідної компенсації, то, образно кажучи, хоч невеликого “хабарчика”, який зовсім не пошкодив би нашому бюджету.

Значною мірою така ситуація зумовлена тим, що наше перебування на стратегічному “перехресті” відоме переважно громадянам України. Тобто, інформаційний супровід ідеї про наше стратегічне становище спрямований, головним чином, лише на внутрішнього споживача. Тому не лише уряди держав, які використовують і перетинають це становище України, а й широкі маси населення цих держав взагалі не вважають за потрібне вести мову з Україною на ці теми, сприймаючи наші дії як належне.

Тут суттєвої ролі державних органів, які відповідають за всі ці речі, державних мас-медіа та, зрештою, й ініціативи недержавних ЗМІ просто не видно. Констатація якихось негативних фактів часом буває. А от аналізу ситуації, спроби конкретних пропозицій, спроби контролю за тим, чи виконуються такі пропозиції... Я таких матеріалів у наших аналітичних телепередачах, серйозних тижневиках – не зустрічав.

Інша справа. Ми продовжуємо на всіх усюдах розповідати про інформаційну експансію сусідніх держав, маючи на увазі, передусім, Росію. Але вже, крім Росії, на прикладі висвітлення подій 11 вересня, можна говорити і про експансію з іншого боку.Та ведучи мову про експансію – ми нічого не пропонуємо взамін. І в цій ситуації з нами поганий жарт грає нами ж спровокована, перманентна боротьба за свободу слова. Тому що ми так боремось за цю свободу, що зв’язуємо руки навіть знаковому, патріотично свідомому чиновництву щось робити у цьому напрямку. Ну, скажімо, постійно звучать голоси достатньо авторитетних дослідників, що однією з засадничих речей, на яких базується свобода слова, є право вибору інформації незалежно від джерел її отримання. З’являються такі думки: ну що з того, що українська книжка дорога або немає коштів на українські телепрограми? Ось є російські книги та програми, вони дешевші, ширша палітра, і не треба взагалі вказувати людям, що їм читати та дивитися.

Лицемірство такої позиції очевидне. Адже конкуренція – а це обов’язкова умова будь-якої свободи, в тому числі, і свободи слова – може існувати лише в рівних умовах. І якщо видавцеві української книги це коштує дорожче, ніж видання іншою мовою, то, про яку ширшу палітру і доступність читачеві може йти мова?

Є, до речі, закон про недобросовісну конкуренцію, застосування якого у подібних випадках було б абсолютно доречним. Якщо провести аналогію із свободою пересування, то зауважимо, що ніхто не протестує проти національних правил вуличного руху. Більше того, я не бачу протестів правозахисників, які б рішуче виступали за те, щоб демократичні країни, що належать до Шенгенської угоди, відмінили візи для громадян України. Де масові протести проти норм, які цілком реально ущемлюють права українців?

Тобто, не можна підходити з різними стандартами до різних проявів свободи і прав людини. Якщо ми говоримо про свободу, хоча б у межах європейського співтовариства, з яким ми маємо стратегічне партнерство, то ці стандарти мають бути однаковими. Оскільки, якщо ущемлюється якась одна свобода – відповідно і інша не може бути повністю зреалізована.

На сьогоднішній день є реальна потреба у змінах до нашого законодавства. Якщо говорити коротко – то зрозуміло, що цензура є неприпустима у будь-яких проявах. Але певні правила поведінки в національному інформаційному просторі і державний протекціонізм для вітчизняних ЗМІ – є абсолютно необхідними речами. Якщо цього не буде – Україна втратить чи не найважливішу складову, на якій базується українська держава.

ЗМІ ТА ВИБОРИ

Тепер, враховуючи все те, про що я писав вище, я можу зробити однозначний висновок про те, що роль ЗМІ у цій передвиборчій кампанії та їх вплив на результати буде вирішальним. У всякому разі, він буде набагато потужнішим, ніж той “адмінресурс”, про який останнім часом так багато говориться. Поясню цю думку. Адмінресурс є ефективним лише у тому випадку, коли він застосовується відносно однієї особи чи єдиної політичної сили. На сьогоднішній день адміністрація Президента, інші владні структури не можуть такої сили визначити. Тобто ресурс буде розпорошений –між двома, трьома, а, може, й чотирма силами, і свою ефективність втратить. З цієї точки зору майбутні вибори мають стати “найдемократичнішими” за останні десять років.

Але натомість виникає інша проблема. Проблема ефективності “полоскання мізків” виборцям за допомогою потужних засобів масової інформації, в першу чергу, телебачення. Основні медійні ресурси розподілені між певними політико-фінансовими групами. Тому , не дивлячись на недавнє засідання Ради національної безпеки та оборони, присвячене питанням інформаційної безпеки, не дивлячись на Указ Президента, спрямований на забезпечення прозорості, чесності та рівності умов виборів, уже апріорі стартові умови учасників виборчої боротьби настільки різні, що говорити про якусь рівність просто не доводиться. Якщо говорити про рівний розподіл часу на державних каналах, а їх на сьогодні залишилось – один телевізійний і два з половиною радіоканали – то, в порівнянні із значно потужнішими каналами, які знаходяться поза контролем держави і будуть надані лише певним політичним силам – знову ж таки, про рівність говорити не доводиться.

У зв’язку з цим я не виключаю, що ці вибори можуть стати показовими з точки зору пошуку нових політичних та інформаційних технологій. Думаю, ми станемо свідками нетрадиційних форм інформаційного спілкування з виборцями. Суттєво зросте роль регіональних ЗМІ. У тому числі - дещо призабутих районних газет. Тому що на сьогодні, якщо проаналізувати, що читає сільський читач або читач із невеликого райцентру, то виявиться, що ні центральні газети, ні телеканали, за винятком двох-трьох, він не сприймає. Більше того, інформаційні та аналітичні програми цих каналів, як правило, не знаходять належного відгуку. Для цих громадян центральні канали є, передусім, засобом відпочинку, протягом кількох годин, вільних від щоденної праці. А от уся політосвіта походить з районної преси. А найцікавішими матеріалами є скандали місцевого характеру. Тому, я думаю, що у цьому напрямі і будуть зосереджені зусилля тих партій, які відчують потребу у безпосередньому спілкуванні із своїми виборцями.

Але такі процеси, з одного боку, маючи позитивний характер – тобто даючи можливість матеріально зміцнити регіональну пресу, з іншого боку, приведуть до серйозного ажіотажу, в якому суттєву роль зіграють чиновники місцевих адміністрацій. Саме вони є, по суті, неформальними, але беззастережними власниками майже всіх місцевих ЗМІ. І діятимуть вони, швидше за все, за звичними принципами: тому дам, тому не дам, або – а що я з цього буду мати?

І можна лише поспівчувати нашим колегам з місцевих видань, які знаходитимуться під потрійним тиском. По-перше, під тиском партійних структур. По-друге, місцевих адміністрацій, яким легко натиснути дуже простим методом – наприклад, дати або не дати мамі журналіста вугілля чи дров на зиму. І, зрештою, під тиском тих залишків моралі та совісті, які, як би там не було, у кожного журналіста все ж є. Витримати таку напругу з гідністю вдасться далеко не кожному.

Зиновій Кулик, шеф-редактор журналу “ПіК”, спеціально для “Детектор медіа”

Від “Детектор медіа”:

Статтю Зиновія Кулика “Детектор медіа” публікує у рамках дискусій щодо переосмислення проблем свободи слова після 11 вересня 2001 року, а також щодо ролі ЗМІ у наступних парламентських виборах. Полемічні статті з цих проблем дивись також:

Наталя Лігачова: “Уроки нетерпимості”: месседж про демократію” та “Хвосту уже не нужна собака” (рубрика “Свобода слова. Архів”),

Григорій Руденко: “Вибори-2002. Карнавалу не буде”, Василь Зоря: “Підтримка на словах, саботаж насправді”,

В’ячеслав Піховшек: “Может быть, я свою роботу утончу» (рубрика “Точка зору”).