Що впливовішого політика чи бізнесмена зачіпає журналіст у своєму матеріалі, то більше шансів отримати судовий позов — навіть якщо матеріал написаний ідеально й усі факти достовірні. Тож кожному, хто не боїться писати про політику та економіку, слід бути готовим до судового протистояння. Що це значить для журналістів? Чому криміналізація дифамації є неприпустимою? Про це й не тільки говорили учасники «Одіозної дискусії: Про захист репутації та обмеження свободи слова» журналіст видання «Новое время» Іван Верстюк, директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк, юристка Фундації Dejure Христина Буртник та керівник відділу департаменту Ради Європи з питань виконання рішень Європейського суду з прав людини Павло Пушкар. Модерувала дискусію членкиня правління ПЕН-Україна, письменниця і правозахисниця Лариса Денисенко.

Лариса Денисенко: Цей мій день розпочався з двох заголовків, які стосувалися слова «одіозний». Перша новина: «Верховний Суд скасував указ про звільнення одіозної судді Царевич». І «Київський університет не захотів, щоб одіозний політик був ректором». Одіозний політик — це Володимир Литвин. Для мене це приємна новина, бо я є випускницею цього університету. Людина, яку підозрювали у плагіаті, не перемогла у виборах ректора. Але мені б хотілося розібратися з цим словом. Є випадки, коли на це слово не звертають уваги, є випадки, коли воно обурює, наприклад, суддів, але більшою мірою політиків. Якщо забити в гугл, ми побачимо в картинках, кого називали одіозними. Макс Бужанський, наприклад, тримає пальму першості серед партії «Слуга народу». Але журналістів також називають цим словом. Отже, давайте подумаємо, як аналітичний простір дозволяє трактувати такі епітети, як «одіозний». І не лише цей. Є багато епітетів, які можуть комусь не подобатися і хтось вважає їх неправдивими, а хтось — оціночним судженням. Оксано, чи часто ти стикалася з тим, що медійники, які застосовують оціночні судження чи суб’єктивний погляд на речі, отримують претензії або судові позови від політиків?

Оксана Романюк: Останнім часом дуже часто. Оціночні судження в новинах повинні бути чітко відокремлені від фактів, взяті в лапки і не мають належати журналісту. Я прихильниця того, щоб одіозність доводилася фактами, а аудиторія могла сама робити висновки. На рівні якісних загальнонаціональних медіа оцінок набагато менше, ніж у «жовтих» та деяких регіональних медіа.

В Україні журналістика сильно межує з активізмом. Інколи це необхідно для виживання країни, для просування реформ, але в західній традиції журналістики інформаційна журналістика відділяється від аналітичних, публіцистичних матеріалів, колумністики.

Лариса Денисенко: Христино, ви аналізували багато рішень і, власне, у звіті вашої фундації «Найгучніші справи захисту честі і гідності: Чи існує загроза свободі слова?» є аналітика щодо оціночних суджень. Розкажіть про найцікавіші й найважливіші приклади, будь ласка.

Христина Буртник: Ви вже згадували, що досить часто журналісти називають ту чи іншу людину одіозною, і поки що судова практика стабільно визнавала подібні висловлювання оціночними судженнями. У нас є справи про одіозного ректора Податкової академії, про одіозного прокурора, про одіозну працівницю архіву і так далі. До моменту, коли нещодавно Верховний Суд виніс рішення у справі Гречківського, члена Вищої ради правосуддя, якого теж назвали одіозним; суд визнав це фактичним твердженням. Але якщо ми подивимося на саме визначення слова «одіозний», то побачимо, що воно означає особу, яка викликає негативне ставлення до себе, не подобається, є небажаною, неприйнятною. Тобто тут ми бачимо явну оцінку з боку того, хто висловлюється, а не факт.

Згадаємо справу Сергія Семочка проти журналістів програми «Наші гроші». Вони оприлюднили сюжет про майно родини есбеушника, про їхні російські паспорти, про його бізнес у Криму. Здавалося б, це твердження про факти, тому що всю цю інформацію можна перевірити. Але справу Семочко виграв, довівши, що родичі, про яких ішлося в сюжеті, не є родичами в сенсі Сімейного кодексу, а отже вся інформація про статки родини є неправдивою. У кодексі родичами визнаються дружина, діти й батьки, а в сюжеті згадувалися також пасербиця і зять. Суд визнав усю інформацію неправдивою, хоча там згадувалася дружина, яку Семочко мав би визнавати родичкою. Зараз ця справа оскаржується, і я сподіваюся, що суди не будуть іти далі цією дорогою.

Інша справа, на яку б я хотіла звернути увагу, — це позов Ігоря Гладковського, сина заступника секретаря РНБО Олега Гладковського, до журналістів програми «Наші гроші». Матеріал журналістів розповідав про розкрадання в оборонній сфері, про роль різних учасників у схемі вимивання коштів з оборонного комплексу. Згадували також, що функція Ігоря Гладковського була «смикати за ниточки». Суд першої інстанції визнав інформацію недостовірною і зобов’язав журналістів зробити спростування. При тому в сюжеті не згадувалося, що Ігор Гладковський є організатором схем. Тобто суд зобов’язав журналістів спростувати враження, яке склалося в позивача від сюжету. Більше того, суд визнав весь сюжет недостовірною інформацією, і це дуже небезпечна тенденція, тому що в сюжеті є і правдива інформація. В сюжеті є слова, що обидва Гладковські були далекими від оборонної сфери, й інші дані, які не стосувалися позивача. Визнати весь сюжет недостовірною інформацією — це прямо суперечить логіці законодавства і будь-якій логіці. На щастя, це рішення Апеляційний суд скасував.

Або заочне рішення у справі прокурора Петришина. Той за кілька років життя в Києві обжився певним майном, написав журналіст і подав інформацію із податкової декларації прокурора. Суд визнав це недостовірною інформацією, причому сама суддя, яка розглядала справу, написала, що це є суб’єктивним висновком автора, і водночас визнала це твердженням про факт, тобто про неправдивою інформацією. І таких суперечливих рішень багато в нашій судовій практиці.

Лариса Денисенко: Іване, на що ви звертаєте увагу, коли потрібно написати матеріал, достатньо серйозний і потрібний для суспільства? Що є оціночним судженням?

Іван Верстюк: Українська журналістика, звичайно, хотіла би зберегти для себе право на оціночні судження, можливість називати біле білим, а чорне чорним. Якщо ти хочеш бути зрозумілим для читача на сто відсотків, ти повинен як журналіст чи журналістка називати речі своїми іменами. Звичайно, оціночні судження повинні бути логічними висновками з тих фактів, які ти наводиш у статті. Ось приклад із минулого року. Я готував профайл на Віктора Медведчука. Описував його майно, політичні та бізнесові зв’язки. Нам потрібно було придумати обкладинку для випуску журналу НВ. Ми думаємо, яку би фразу могли поставити на обкладинку, і приходимо до фрази «повсталий з пекла». Це художній епітет, і я радий, що ми за цю статтю не отримали судовий позов, тому що раніше позови Медведчука проти НВ були. Ось тут починається ризикований момент: коли українські суди стають регуляторами інформаційного простору, адже тут є явний конфлікт інтересів і цехова неприязнь суддів до журналістів. Хто постійно говорить про корупцію в судах, у правоохоронних органах, про відсутність верховенства права? Журналісти.

Свобода слова має свою еволюцію, свобода слова означає не те саме, що десять років тому. Ми зацікавлені в тому, щоб межа свободи слова не стискалася судами, ми хочемо говорити достатньо вільно. Але так само журналісти повинні усвідомлювати, що є лінії, які перетинати не можна. Ми бачимо, що в інформаційному просторі політики, лідери думок говорять одне про одного: «корупціонер», «дурень», «ідіот», «продажна тварина» чи ще щось у такому дусі. Це змінює поріг сприйняття того, що є допустимим. І журналісти поважних видань починають переймати цю манеру політичної кланової боротьби, вступають в неї і використовують ту саму лексику. Звичайно, мають діяти стандарти, обмеження. Зі словом «корупціонер» потрібно бути дуже обережним. Я, наприклад, за свою журналістську кар’єру отримував судові позови за неправильно дібрані слова в статті. Був позов Сергія Пашинського за статтю про нього та оборонний комплекс.

Тому я б радив журналістам, які готують гострі матеріали, працювати з юристом, якщо є така можливість. Але не забуваймо: журналістика неможлива без ризику, й гострий матеріал без ризику теж неможливий. Тому навряд чи можна написати стопроцентно спокійний текст на резонансну, гостру, гарячу тему. Та потрібно убезпечитися принаймні від тих ризиків, яких можна уникнути.

Лариса Денисенко: Павле, одне з ваших перших рішень — це рішення у справі газети «День» проти України. Там були веселі епітети, я думаю, пану Медведчуку не сподобалось би, якби його називали «громкоговорителем Администрации президента». Ми трохи почали говорити про трактування оціночного судження судами. Якщо виходити з еволюції свободи слова, еволюції Конвенції і рішень Європейського суду з прав людини, починаючи з перших справ, які стосувалися свободи слова, і дотепер, що можна констатувати?

Павло Пушкар: Справа газети «День» стосувалася публікацій Тетяни Коробової про Петра Симоненка й Наталю Вітренко. На підставі цього рішення було змінено не тільки підхід українських судів, а й норми статті 277-ї Цивільного кодексу в 2014 році. Було скасовано пункт 3 277-ї статті про те, що будь-яка негативна інформація, що розповсюджується проти особи, є недостовірною. Тобто це положення суперечило концепції оціночних суджень. Ми говоримо не про дві категорії — факти і оціночні судження, а про грань оціночних суджень, яка теж пов’язана з фактами. Ми сьогодні обговорюємо проблематику слова «одіозний». У практиці ЄСПЛ я знайшов лише одне посилання на це слово — в рішенні Європейського суду щодо Швейцарії у справі, яка стосувалася питань вірменського геноциду, згадується це слово як окреслення такого антигуманного та протизаконного акту, як геноцид. Слово «одіозний» походить із латини й має негативні конотації. Мені б не хотілося, щоб мене називали одіозним юристом.

Коли ми говоримо про оціночні судження, ми не говоримо про оціночні судження щодо категорій будь-яких осіб. Публічні особи різні. А судді посідають особливе місце, і в нас є кілька рішень суду, які стосуються дифамації щодо суддів. Одне з цих рішень — у справі редакції газети «Гривня» проти України. Підхід такий: судді мають специфічну роль у суспільстві, вони забезпечують здійснення правосуддя, і тому межі критики суддів є обмеженими в порівнянні, наприклад, із першими особами держави або політичними діячами.

Лариса Денисенко: Ми часто чуємо: публічні особи, які уповноважені на управління державою, мають усвідомлювати, що межі їхньої приватності можуть порушуватися частіше, на них можуть дивитися прискіпливіше. Тому що люди, яких обирають, або ж які працюють у виконавчій або у судовій владі, все одно виконують функції держави. Журналісти можуть вільніше обирати форми донесення інформації про їхнє життя, якщо це важливо для суспільства. Як ви відчуваєте межу? Згадаймо справи ЄСПЛ, які стосувалися принцеси Монако. В одному випадку суд сказав, її право на приватне життя порушене, в іншому — що це була інформація, якої потребували мешканці Монако. І навіть персональну інформацію суспільство має право знати, бо це стосується державного ладу. Як ви вирішуєте для себе, наскільки можете бути в цьому відвертими?

Іван Верстюк: Я радий, що нам, українським журналістам, не потрібно вигадувати велосипед. Можна подивитися на сторічний досвід британських таблоїдів, таких, як The Sun чи The Daily Mail. У Британії діє достатньо суворе юридичне трактування наклепів зі сторони журналістів. На прикладі цих таблоїдів ми бачимо, що для журналістики заборонених тем не існує. Але ми живемо в українських реаліях, і потрібно зважати, що ми маємо справу не з британським правосуддям, а з печерським. Звичайно, журналістика — це справа суспільного інтересу: копирсання в чужій білизні має сенс лише тоді, коли це копирсання не заради копирсання, а заради того, щоб оприлюднити факти, які показують або корумпованість чиновника, або неправильну поведінку політика, порушення правил, закону, стандартів, домовленостей абощо.

Я написав матеріал про те, що донька «діамантового прокурора» Київської області Олександра Корнійця навчалась у Британії в дорогій приватній школі, коли за декларацією він не мав на таке грошей. Я писав, які гуртки ця донька відвідує у школі, скільки платить за уроки репетитора з танців, за уроки з мистецтв. Але я писав про це не тому, що мені цікаво, чи займається вона танцями. Мені цікаво було показати, що це, можливо, гроші сумнівного походження. Я мав проблеми з Генеральною прокуратурою через той випадок, я радий, що Апеляційний суд міста Києва таки став на мою сторону, але цього вдалося досягти ціною великого публічного резонансу за участю послів країн Великої сімки, журналістських організацій, ОБСЄ.

Корисних рішень Європейського суду з прав людини щодо журналістів і медіа дуже багато, але чи готові українські суди дослухатись і брати їх до уваги при винесенні рішень? Наприклад, адвокатки, які представляли мене в судах, теж посилалися на європейські рішення, але мені здалося, що для суддів це зовсім не в пріоритеті. Звичайно, українська журналістика, попри будь-які рішення суддів, буде продовжувати придивлятися, де відпочиває президент, які автомобілі купує собі прем’єр-міністр, у якій квартирі живе спікер Верховної Ради. Чому? Журналісти, виходячи із суспільного інтересу, мають звертати увагу на такі речі. І, на відміну від тих самих британських таблоїдів, вони це роблять переважно не для розваги, а щоби спробувати покращити ситуацію. Тому в українських журналістів, мені здається, є виправдання, чому вони інколи повинні зазирати у приватне життя політиків.

Павло Пушкар: Ситуація стосовно судової практики є кращою, ніж виглядає зовні. За весь час співіснування України та Європейської конвенції з прав людини було постановлено біля 70 рішень, які стосуються статті 10, і десь приблизно 30 справ були доведені до відома уряду. Це може свідчити про неактивність журналістів та їхніх представників, про небажання подавати заяви до ЄСПЛ. На мою думку, судова практика щодо оціночних суджень і фактажу є досить сталою, вона відповідає вимогам Конвенції, українські суди застосовують цю практику напряму. Так, напевно, є винятки в особливо резонансних справах, але досить багато рішень якраз посилаються на практику Європейського суду.

Цивільний кодекс змінили недавно, 2014 року. Іван порівнював нашу ситуацію із британською. Справи щодо дифамації суди Британії розглядають не одну сотню років. А ми маємо лише вісім років, за які формується судова практика і, мені здається, не найгіршим чином. І Рада Європи допомагає судовій системі України і Верховному Суду в реалізації положень Конвенції.

Оксана Романюк: Дуже цікаве питання підняв Павло, що ми маємо обмежено критикувати суддів. В нас таке враження, що судова система просто прикривається тим, що вони, мовляв, незалежні. Я нагадаю, що минулого року було рішення щодо несанкціонованого оприлюднення Андрієм Портновим персональних даних водіїв «Схем». У телеграм-каналі оприлюднено конфіденційну інформацію, яка становила ризик для безпеки журналістів. А потім підпалили автомобіль цього водія. Суд не лише відмовив у задоволенні позову про неприпустимість розголошення даних водія, а ще й стягнув витрати на адвокатів на користь Портнова. Як реагувати на це рішення? Адже водій точно не є публічною персоною. Також у мене питання щодо соцмереж, оскільки багато приватних даних вивалюють самі депутати і чиновники. Як із цим бути журналістам? Вони користуються цим як відкритими джерелами інформації.

І щодо персональних даних: я б розділяла таблоїдну журналістику, яка порушує засади етики, керується не суспільним інтересом, а просто женеться за смаженими фактами, і реальні розслідування, які показують факти корупції людей, що можуть мати ресурс для незаконного збагачення. На жаль, серед прогнозів для України на цей рік високі ризики, через які до нас побоюються заходити іноземні інвестори, стосуються саме корупції. І тут важлива робота саме журналістів, які кусають за п’ятки посадовців, викривають ці факти і показують, що корупція — це ненормально. Ми поки що справді лише на етапі становлення цієї судової практики. Ми самі маємо усвідомити з точки зору етики, яким є припустимий рівень оціночних суджень, де межа з мовою ворожнечі. Але питання є і до судової влади також.

Згадаймо, як Верховний Суд ухвалив рішення проти поширення імен фігурантів резонансних справ. Це був прецедент такий, коли Касаційний суд Верховного Суду залишив чинним рішення Київського апеляційного суду, за яким НАБУ зобов’язали видалити статтю про кримінальну справу Миколи Мартиненка, якого обвинувачували в розкраданні близько 700 мільйонів гривень. Як бути в цьому випадку? В принципі, є законодавство, яке забороняє нам до вироку суду оголошувати імена підозрюваних. Але давайте тоді порівняємо це зі справою Шеремета. Вийшли на пресконференцію президент, міністр внутрішніх справ, генеральний прокурор і оголосили імена підозрюваних. Тобто заборонено, але якщо дуже хочеться, то можна.

Лариса Денисенко: Проблема не у статках і не в цифрах, проблема в тому, чи це майно отримано в законний спосіб. І тут виникає питання, чи може людина пояснити свої доходи, відповідно до яких її дитина вчиться у Британії чи ще десь. Оксана згадала кейс Портнова; він застосував нахабну «дзеркалку», коли виклав персональні дані водія, тобто копирсався в білизні журналістів. Як політик він зробив те саме, що роблять журналісти, але насправді відкрив персональні дані людини, яка не є публічною. Думка суду з цього приводу не видається мені справедливою.

Ще одне питання — щодо неоднозначного тлумачення конституційного принципу презумпції невинуватості. У звіті Фундації Dejure є кейс, де пан президент дозволив собі сказати про мера Черкас, що він — бандит. Власне, тут суд не побачив нічого страшного, натомість якби журналісти це так сформулювали, могли би виникнути питання: навіщо ви стигматизуєте людину? Навіщо витягуєте її минуле? Навіщо ви порушуєте принцип презумпції невинуватості?

Христина Буртник: Я погоджуюся з рішенням суду, що слово «бандит» є оціночним судженням. Кількість кримінальних проваджень у людини — це твердження про факт, інформація, яку можна перевірити. А чи є людина бандитом — це вияв негативного ставлення президента до мера Черкас. Тому суд прийняв правильне рішення.

Щодо зливу персональних даних водіїв «Схем»: за законом ви можете оприлюднити конфіденційну інформацію, якщо до цієї інформації є надзвичайно високий суспільний інтерес. Портнов оприлюднив дані паспортів водіїв програми «Схеми». Чи був інтерес саме до паспортних даних? Ні. Портнов вважає, що його переслідували. Він міг написати, що його переслідували журналісти. На мою думку, тут рішення суду було незаконним і має бути скасоване.

Щодо презумпції невинуватості практика національних судів є різною. В кожному разі потрібно дивитися на контекст висловлювання. Коли журналіст каже, що людина вбивця, але, наприклад, ця людина вбивала бездомних тварин. Для деяких слово «вбивця» означає, що людина вбила іншу людину, тому інформація може трактуватися як неправдива. Але для інших убити тварину — це теж убивство, тож інформація є достовірною.

Журналісти можуть написати, що когось підозрюють у вчиненні певного злочину. При цьому слід мати на увазі, що за журналістськими стандартами треба, щоб у читача було чітке розуміння, чи це статус процесуальний. Наприклад, канали Медведчука називали Сергія Стерненка вбивцею і підозрюваним ще до того, як він отримав такий статус. І це була неправдива інформація.

Нещодавно Андрій Портнов у Верховному Суді виграв справу у Генпрокуратури і Міністерства закордонних справ щодо висловлювань, які він вважав недостовірними, які посольство України у Канаді своїм листом подало у відповідне міністерство. Посольство відповіло, що Портнов підозрюється у вчиненні злочину — розкрадання 26 мільйонів, і що Генпрокуратура вважає, що він повинен залишатися у канадському санкційному списку. Суд визнав цю інформацію недостовірною. Міністерство повідомили, що Портнова підозрюють, але про статус підозрюваного не йшлося. Суд виносить рішення: Портнов не мав на той час статусу підозрюваного, отже, вся інформація була неправдивою. І, що дуже мене непокоїть, Верховний Суд прямо так і сказав: якщо особі не надали статус підозрюваного, про неї не можна говорити, що вона якось причетна до розслідування. Це велика загроза свободі слова, як на мене. Це рішення Верховного Суду, яке інші суди повинні враховувати. Отже, поки не буде винесено вирок, ми не можемо говорити про злочинні діяння. Не важливо, як саме ми подали інформацію, чи об’єктивно, чи точно ми розповіли факти, чи правильно ми описали статус людини у кримінальному провадженні. Як на мене, це тривожний дзвіночок нам усім, і я сподіваюся, що практика Верховного Суду повернеться в інше русло.

Павло Пушкар: Європейський суд звертає увагу на перевірку тверджень журналіста. Є тонка межа між твердженням, що людина вчиняє злочинні дії, і поданням цієї інформації широкому загалу. Практика Європейського суду розрізняє рівень доведення, який вимагається від органів слідства, і те, як цю інформацію мають показати журналісти. Справді, бажано, щоб тексти журналістів дивились юристи. Наприклад, статус підозрюваного — це формальний статус з точки зору кримінально-процесуального законодавства.

Лариса Денисенко: А як відбувається аналіз висловів у суді? Чи вистачає особистісної експертизи, чи працює лінгвістична, історична експертиза? Христино, щодо рішень, які ви аналізували, чи багато є глибинного аналізу змісту висловів журналістів?

Христина Буртник: У багатьох рішеннях такий аналіз є. Суди намагаються відмежувати фактичні твердження від оціночних суджень. Наприклад, у справі Леоніда Черновецького оскаржувалась фраза, що тепер кожен киянин буде платити за злодійський розпил, організований мером і його оточенням. Суд розглянув вислів «злодійський розпил» і дійшов висновку, що це оціночне судження, а не факт. Часто позивачі чи відповідачі замовляють лінгвістичні експертизи, і це теж буває предметом зловживань із боку сторін. Іноді експертизи, на мою думку, замовні. У справі Гладковського, наприклад, експертиза визнала твердженням про факт фразу «він смикав за ниточки» (мається на увазі, що Ігор Гладковський мав вплив на свого батька). Не потрібно бути великим експертом, щоб побачити нелогічність таких висновків.

Оксана Романюк: Ми фіксуємо щороку порушення свободи слова і тиск на журналістів, наші юристи розглядають кожен такий випадок. Торік зафіксували 19 випадків, які ми розцінюємо як юридичний тиск на журналістів. Попереднього року було 18 таких випадків, тобто політ стабільний. Найчастіше це стосується журналістів, які проводять розслідування в регіонах. На жаль, вони не можуть дозволити собі найняти юристів, аби вичитували їхні тексти перед публікацією. В мене питання: що з цим можна зробити? На що нам звертати увагу? Можливо, нам варто зробити якусь добірку рішень ЄСПЛ і почати дискусію із суддями щодо цього? Для демократичного розвитку України як європейської держави надзвичайно скинути з себе кайдани корупції, а без професійної якісної журналістики це навряд чи можливо.

Іван Верстюк: Українська влада час від часу щось пропонує врегулювати в інформаційному середовищі. На вашу думку, яким мав би бути законопроєкт, що міг би розв’язати проблеми з тим, як судді трактують свободу слова?

Павло Пушкар: Законодавством це не виправиш. Треба розвивати судову практику.

Криміналізація дифамації є неприпустимою. Це тенденція, яка спостерігається зараз в більшості держав Ради Європи. Деякі зберегли кримінальну відповідальність за дифамацію, але Рада Європи наполягає через свої численні рекомендації, через практику Європейського суду, що так не має бути. Суворість покарань за дифамацію є очевидною проблемою з погляду пропорційності втручання в право на свободу вираження поглядів.

Історія взаємин між судами та журналістами має вийти на новий рівень. Журналісти повинні професійно коментувати судові рішення, точно передавати зміст судового рішення, а не брати якусь частину і хайпувати у заголовках. Цього можна досягти через спілкування між судовою владою і журналістами, по-іншому розв’язати цю проблему неможливо. Тут треба напрацювати рекомендації як для судової влади, так і для журналістів. Так, судова влада і судді мають певні обмеження щодо того, наскільки вони можуть захищати свої судові рішення. Кодекс суддівської етики містить обмеження і заборони, як і статус судді як такий. Треба знайти вихід, яким чином судова влада може коментувати судові процеси. Це може робити або пресслужба суду, або інститут суддів-спікерів, які спеціально підготовлені і які можуть коментувати судові рішення. Але є очевидна проблема, пов’язана з тим, що сам суддя, який постановив судове рішення, буде у складному становищі як із погляду закону, так і з погляду етики при коментуванні цього рішення.

Що ж до експертизи і дослідження оціночних суджень, мені здається, тут є важливою робота сторін. Все-таки суд постановляє рішення, виходячи з того, що йому дають сторони, і принципу змагальності. Треба якісно доводити як позицію сторони захисту, так і позицію іншої сторони.

У 2008 році було цікаве рішення щодо Наталі Вітренко та Юлії Тимошенко. Полеміка між двома політичними лідерками, рішення суду щодо прийнятності, де якраз використовувались оціночні судження в ході політичних дебаті. Суд визнав таку заяву неприйнятною з погляду дифамації, оскільки Вітренко назвала Тимошенко «воровкой», і це питання розглядалося в ЄСПЛ.

Христина Буртник: Щодо експертиз: для суду жоден доказ немає наперед встановленої сили. Тому навіть якщо суд отримує результати експертизи, яка явно неправильно оцінює оціночні судження як факт або навпаки, він не повинен приймати такий доказ, а повинен прийняти рішення на основі закону і свого аналізу. Кожному журналісту потрібно мати юриста. Що резонансніша справа, що впливовішого політика ви зачіпаєте, то більше шансів, що ви отримаєте позов, навіть якщо ви написали ідеальну статтю, виклали правильно факти, дотрималися журналістських стандартів. Ніхто не застрахований від позову, але тільки від суду залежить, чи буде хто-небудь покараний за свої висловлювання. Тут робота сторін у доведенні має дуже велике значення, бо допомагає суду якнайкраще оцінити обставини справи. Але все в кінцевому результаті буде залежати від того, до якого судді попаде справа.

Лариса Денисенко: Уявімо: є мер містечка у прифронтовій зоні. Ви дізнаєтеся, що його підозрюють у державній зраді й допомозі терористам. У вас як у журналістів є підстави думати, що він зловживає службовим становищем, але немає підтвердження, чи розпочали щодо нього досудове слідство, чи є в нього статус підозрюваного. Ви би взялися написати матеріал?

Іван Верстюк: Потрібно дізнатися факти й перевірити їх. Журналіст же працює не тільки на поверхні: з пресрелізами, публічними новинами і заявами офіційних чиновників. Журналіст працює також на рівні джерел. Ці джерела можуть бути як у правоохоронних органах, так і в місцевих органах влади. Завжди можна з достатньо високим ступенем точності перевірити майже будь-який факт. Якщо журналіст може перевірити гіпотезу, що мер містечка співпрацює з терористами, то про це можна написати, знайти слова і оприлюднити таку інформацію.

Оксана Романюк: Я погоджуюся з Іваном. Ключове — це збір і перевірка фактажу. Якщо фактів бракує, краще відмовитися або відкласти матеріал. Це звичайна практика журналістської роботи.

Іван Верстюк: Не кожна стаття повинна бути розслідуванням. Є журналістика поглядів. Однією колонкою, грамотно й гарно написаною, можна пояснити набагато більше речей, ніж глибоким журналістським розслідуванням із купою документів. Журналіст має звертатися до різних форматів і жанрів. Якщо я вважаю, що, припустимо, міністр економіки погано робить свою роботу, я можу про це написати колонку і пояснити чому, а не шукати в його діях корупцію.

Павло Пушкар: Я би пояснив у статті, якими є публічні повноваження мера й чому громаді важливо знати, що він робить.

Христина Буртник: Такі матеріали мали б захищатися свободою слова. В Європейському суді була справа проти Ісландії, де журналіст оприлюднив чутки про катування в поліції, і суд сказав, що ці чутки були настільки поширені і всім відомі, що не потрібно було доводити факти. Зі статті було зрозуміло, що це лише чутки, він не наводив конкретних прикладів. Тому, як на мене, якщо журналіст збалансовано, об’єктивно подасть інформацію, покаже, з чого випливають його висновки, суди за такі статті не повинні карати.