Ольга Сніцарчук — свідок і учасниця злетів і падіння 5 каналу. 13 років — стільки пропрацювала Ольга для Першого інформаційного спочатку як парламентська кореспондентка, а пізніше як редакторка підсумкової програми й ведуча прямих ефірів. На відміну від Суспільного мовника, в ефірі якого Ольга працює ведучою з осені 2017 року, 5 канал завжди мав власника і працював з урахуванням його інтересів. Чи доводилося моїй співрозмовниці почуватися не просто журналісткою, а журналісткою каналу Петра Порошенка? «Я думаю, що тут кожен робить свій вибір незалежно від того, як тебе сприйматимуть інші. З моїм вибором і моїми поглядами на 5 каналі дуже добре всі були обізнані, тому особисто в мене проблем з цим не було», — каже Ольга. Робота на Суспільному мовнику — давня мрія та свідомий вибір для неї. Попри «магію» будівлі телецентру, де розташований «UA: Перший», канал міняється на очах , причому в кращий бік. Який вигляд має підготовка вечірнього ефіру Суспільної студії, як її ведуча дає собі раду із пропартійними гостями, чи задоволена своєю зарплатою — про це й не тільки в інтерв’ю Ольги Сніцарчук.

— Олю, у вересні минулого року на «UA: Першому» запустили нову Суспільну студію, у якій ти працюєш у вечірніх ефірах. Чи задоволена ти тим, який вигляд студія має зараз? Що тобі в ній зручно, а що поки що не дуже?

— Це неймовірно красива студія. Раніше я виходила з такого темного підвальчика. Мені було й там комфортно, тому що коли тобі цікаво вести ефір, тобі комфортно. Я сама собі створюю комфорт, коли працюю. Але ось нещодавно в інстаграмі вилізли спогади з тих часів, коли я працювала в тому підвальчику: в темному-темному приміщенні, в темному-темному одязі сидить просто собі біла пляма-обличчя і щось розказує.

Я розуміла, що той підвальчик виглядав скромно, навіть аскетично, але я, напевно, не усвідомлювала наскільки. Окремі поціновувачі програми навіть думали, що це такий нуар-задум. Нову студію нам довго не показували, тому був ефект сюрпризу, і коли нарешті ми змогли її побачити, я реально була в шоці. Цю студію потрібно бачити, вона справді дуже велика, там кілька майданчиків. Зараз її можливості не використовуються на повну силу, задіяні лише два-три майданчики — для ранкових та для денних-вечірніх ефірів, а також для новин. А на інших майданчиках є ще здоровенний стіл, є можливість стоячи вести ефір, можна гратися екранами, кольорами.

— Прийшовши на Суспільний мовник, ти зізнавалась у своїх попередніх інтерв’ю, що «страждаєш від неповороткості колишнього державного телеканалу». У тебе наразі все ще залишається це відчуття?

— У нас з’явився новий класний сайт Суспільного мовника, я сама користуюся ним, черпаю звідти інформацію. Є позитив, очевидно, що щось рухається. Щодо того, чи можливо «пришвидшити» оцю кремезну будівлю телецентру, — не знаю.

— А що саме тобі хотілося би пришвидшити?

— Ну, можливо, процеси. Попри те, що, я думаю, магія цієї будівлі нездоланна, але тим не менш з’являється щось нове, зокрема й нові люди, які мають ідеї, як додати прискорення. Дуже багато молоді, й вони всі такі запалені, їм так все подобається, це реально надихає. Вони навіть примудряються знаходити позитив у деяких кабінетах, що часом виглядають як музей трешу.

— З якої родини ти походиш?

— Моя мама — науковиця, професорка, зараз вона працює в керівництві Львівської національної наукової бібліотеки імені Стефаника. Вона досліджує періодику минулих століть. І вона зі мною ділиться своїми знахідками, бо я не та людина, яка буде копирсатися в цьому. Коли знайде якусь цікаву цитату, вона любить мені ребуси давати. Каже: «Ну, як ти думаєш, чия це цитата?». Я відповідаю: «Та це на минулому тижні хтось сказав, що ти мене розводиш». А виявляється, що це було сказано у якомусь 1919 році. І мені стає лячно, коли бачу, що ми так по колу ходимо в нашій історії. Така собі часова воронка.

Ще у мене є молодший брат Андрій, він — театральний актор, працює в театрі імені Марії Заньковецької. Мені завжди було цікаво, як це — виходити на сцену перед великою аудиторією. У мене підкосились би ноги, напевно, від страху. Я майже всю його акторську спільноту знаю, у них дуже сімейна атмосфера, вони приїжджали на Майдан. Якийсь час я їх навіть називала за ролями.

— Твій брат далекий від політики?

— Актори — це інший світ. Вони справді далекі від політики, живуть у творчій атмосфері… Але що значить «бути далеким від політики»? В наш час це неможливо. Коли були АТОшні події, мій брат зі своїми колегами їздив на передову, вони давали концерти. Так що, здавалося б, навіть аполітичні актори не можуть ігнорувати дійсність.

- Розкажи історію свого вступу до Львівського національного університету. Чому ти обрала саме журналістику?

- В принципі, я збиралась бути лікарем-невропатологом, як мій дідусь. Я старанно вчила біологію, особливо мені подобались структури генів. Все це мене зачаровувало до того моменту, поки я не дізналася, що доведеться складати також і фізику, а з фізикою ми якось не подружилися. Тому шляхом простих маніпуляцій в голові я обрала журналістику, а згодом обрала кафедру міжнародної журналістики. Підозрюю, ще й тому, що туди йшло чимало моїх друзів-однокурсників. Тоді я себе точно не бачила у телебаченні. Мені подобалось писати, я працювала з другого курсу. Десь на четвертому курсі писала вже у газету «День», у журнал «ПіК» тощо.

- В якій редакції ти здобула свій перший значимий журналістський досвід?

- Перша моя робота була у львівській газеті «Суботня пошта». Моя мама побачила оголошення про те, що у це видання шукають редактора телевізійного відділу. Як людина без досвіду я засоромилась дзвонити і питати про цю вакансію, але це замість мене зробила моя мама, у неї просто магічний голос, вона миттю очаровує. Мама представилася мною і проблем із записом на співбесіду не було. А далі на співбесіду вже прийшла перелякана другокурсниця. На мене підозріло подивилися і сказали: у нас тут дірка в газеті, якщо придумаєш до вечора, чим її заповнити, ми тебе візьмемо на роботу. На той час інтернет видавали по блату. Але у мене є правило: у будь-якій незрозумілій ситуації йти фланерувати по вулицях. Тож з горя я пішла гуляти і раптом побачила парубка в кислотно-помаранчевих кросівках. Я подумала: звичайна людина не буде ходити у такому взутті. Ув'язалася — мені вистачило нахабства  причепитися до людини, це виявився Костянтин Гнатенко. Він був настільки люб’язним, що не відсахнувся від приставучої студентки, вдалося взяти у нього здоровенне інтерв’ю. Заявилась в редакцію, сказала, що все придумала, там дуже втішилися. На роботу мене взяли.

Це був період такої юнацької дурі, коли бачиш, що у Львові гастролі за участі відомого актора, ти йдеш до чорного входу до театру, заявляєш, що ти із балета, проникаєш. Далі сваришся із піар-службою, доводячи своє право на інтерв’ю, і таки добиваєшся зустрічі із цим актором. У конкретній історії це був Армен Джигарханян. Я так голосно сварилася з якоюсь піарницею, що він вийшов з гримерки і спитав: «Кто здесь так орет?». Інтерв’ю тоді я отримала.

- Зараз ти україномовна, але так було не завжди у твоєму житті. Розкажи про свій досвід українізації.

- Дитинство я провела у Литві, так склалися життєві обставини у моєї мами. До 9 класу я жила у Вільнюсі, навчалась у двомовній (литовська та російська) школі. Мама водила мене в українські середовища, але українською я не говорила. В 1992 році ми переїхали до Львова. Це була мамина ідея. Коли Україна стала незалежною, мама дуже хотіла повернутися й жити тут, хоча багато хто крутив біля скроні — мовляв, чого б не залишитися у Литві. Найбільше через переїзд ревіла я, тому що я дуже любила і люблю Вільнюс. Востаннє я була там у 2013 році, коли Янукович поїхав на Вільнюський саміт і не підписав Угоду про асоціацію з ЄС.

Коли ми повернулися до України, мама одразу поставила мене перед фактом, що буду ходити в українську школу. Це було дико спочатку, я просто нічого не розуміла. Настільки не розуміла, що не могла показати на карті, де Відень, тому що просто не впізнавала назви міста. Що мені допомогло? Мама мені підсовувала книжки українською. Якось вона дала мені книжки Ірини Вільде «Сестри Річинські» та «Метелики на шпильках». Я просто взяла і почала читати як могла і так поступово закохалася в мову. Як і в будь-якій справі, головне — закохатися. А в мову зі словами на кшталт «метелики», «серпанок» неможливо не закохатися.

— Як ти опинилася в Києві?

— З моїми однокурсниками (серед них були Ольга Пирожко, Юлія Бориско, Роман Вибрановський, Наталка Кондратенко, Тарас Антипович) ми спочатку їздили на практику в київські видання. Пам’ятаю, на якомусь курсі ми приїхали зграєю, яка вже перепробувала писати у всіх львівських виданнях. Тоді мене розподілили на практику в газету «День». Приїжджаємо у редакцію, а весь колектив в той день здавав кров для свого колеги, то й ми до цього процесу долучилися. Далі мені треба було запропонувати кілька тем, і я знову за звичкою пішла фланерувати вулицями. Сіла на Майдані біля фонтанів і думаю: чому б не написати про проблеми фонтанів? І я написала, хоч вийшло не з першого разу. До речі, з тою практикою було весело — кожен мій матеріал виходив із новою помилкою в моєму прізвищі.

Я часто їздила в Київ брати в когось інтерв’ю: приїжджала зранку і їхала додому ввечері. З часом мені стало тісно у Львові, хотілося чогось нового. Так я опинилась у Києві. Наприклад, робила для «Поступу» репортажі та інтерв’ю з депутатами у Верховній Раді.

Коли я влітку 2004 року вперше прийшла на 5 канал, мені, звичайно, не вистачало тих знань, які я отримала в універі. Мене запросили і, пригадую, приставили до Османа Пашаєва — набиратися теледосвіду. На стадії, коли він сів монтувати, я напружилася — він це робив власноруч. Це вже потім я й сама монтувала свої сюжети — і обожнювала цю справу. Ну а тоді після незрозумілої фрази «привези БЗ-СХ» я просто зробила ноги, бо не розуміла, що від мене хочуть. Згодом мені знов подзвонили з 5 каналу, це вже був жовтень 2004 року, і запропонували продовжити, так би мовити, розмову. А потім почалася Помаранчева революція і я залишилася. На 13 років (сміється).

— Протягом цих 13 років на 5 каналі ти спробувала себе в різних амплуа: була парламентською кореспонденткою, редакторкою підсумкової програми і ведучою прямих ефірів. Чим цей період у твоєму професійному житті тобі дорогий?

— Всім. Я з теплотою згадую цей період. А ще в мене було багато відряджень. Настільки багато, що в якийсь момент я просто просила не відправляти мене, хоча тепер це звучить дико. Це був цікавий період, тому я справді вдячна за все. Надто — за шалений драйв і класних колег.

— З ким саме з 5 каналу й сьогодні підтримуєш зв’язок?

— Багато з ким. Чимало цих людей вже пішли з 5 каналу. Прізвища? Наприклад, це Петро Стебницький, тоді на 5-му він був моїм редактором, а зараз він є редактором програми «Зворотний відлік» на «UA: Першому». Це Оля Петрів, вона була культурною журналісткою, а я і як редакторка, і як глядачка обожнювала всі її сюжети. Приїжджала з Лондона колишня репортерка 5-го Марія Коренюк, тепер вона ведуча програми новин «BBC News Україна». Вона зробила сюрприз і чекала мене в роздягалці, мені було неймовірно приємно. Рома Сухан, один із нинішніх ведучих Суспільної студії, теж з 5 каналу. Списуюся з ексжурналісткою 5-го Інною Неродик. Це так, із ким нещодавно спілкувалася.

— А як щодо колишніх зірок 5 каналу — Романа Скрипіна, Данили Яневського, Андрія Шевченка?

— Розумієш, я не є тусовочною людиною, в мене дуже вузьке коло спілкування. Найбільше часу і спілкування у мене — з моїм чоловіком, фотокореспондентом Владиславом Соделем. Проєкти Романа я час від часу дивлюся.

— На відміну від Суспільного мовника 5 канал має власника і працює, так би мовити, із урахуванням його інтересів. Чи мала ти у своїй практиці прецеденти, коли доводилося почуватися не просто журналісткою, а журналісткою каналу Порошенка?

— Я думаю, що тут кожен робить свій вибір незалежно від того, як тебе сприйматимуть інші. З моїм вибором і моїми поглядами на 5 каналі дуже добре всі були обізнані, тому особисто в мене проблем із цим не було. Здається, всі знали, що до мене краще не підходити із сумнівними проханнями. Я не вірю в історії «ой, мене змусили». Завжди є питання твоєї гідності, твоїх моральних принципів, твоєї здатності відстояти свої кордони, твоєї лояльності. Ти завжди можеш сказати «ні». Я навіть більше скажу: «ні» має бути твоїм улюбленим словом. Якщо ти відчуваєш дискомфорт, небажання щось робити, ти маєш про це сказати.

— Чи були в тебе якісь такі моменти?

— Була гучна історія із сюжетом по Гонгадзе. Якщо коротко, в часи, коли я була просто кореспонденткою на 5-му, я мала робити сюжет по Гонгадзе. Були якісь побажання щодо Литвина. А я в принципі не люблю, коли мені кажуть щось подібне. Відмовилася. Історія набула розголосу, про неї написали Сергій Лещенко, Мустафа Найєм. Було не дуже приємно, це був якийсь витік інформації. Тоді редактор і ведуча стали на мій захист, і в результаті я зробила сюжет так, як хотіла. І за це я теж вдячна. Вважаю, що сюжет вийшов класний, я його навіть цього року передивлялася і постила, здається, у твітері.

— Чи ти згадуєш історію, пов’язану з Вадимом Тітушком?

— Ні, я її навіть згадувати не хочу. Мені це противно. Слово «тітушки» пішло в світ, ним активно послуговуються і на цьому все. Та й у мене були крутіші робочі історії.

Був депутат Юрій Бут, якого я назвала «відщепенцем». Він подав на мене в суд і виграв його. За чудесним збігом обставин він працював у Комітеті по роботі із суддями. Суд постановив виплатити йому 20 тисяч гривень за втрату сну й апетиту тощо, а на той час (2010 рік. — Ред.) це була значно більша сума, ніж тепер. Але потім, коли ця історія набула розголосу (а це сталося тому, що я написала колонку на «Українську правду»), справа повернулася в Апеляційний суд з якимись «нововиявленими обставинами», як вони написали, і депутат відмовився від позову: сказав, що він виявив, що в мене старенькі батьки на утриманні. А моя мама, молода, красива жінка на кількох роботах на той момент, прочитала це і сказала: «Скажи, що я того депутата сама візьму на утримання». Це було реально дуже смішно.

— У жовтні 2017 року ти звільнилася з 5 каналу і почала працювати на Суспільному мовнику як ведуча програми «Тема дня». Хто саме запропонував тобі роботу на «UA: Першому»?

— Насправді я хотіла працювати на Суспільному мовнику. Я стежила за вакансіями, й коли побачила, що шукають людину, спитала про це Андрія Сайчука, з яким давно знайома.

— З якою мотивацією ти вирішила змінити місце роботи?

— Суспільне — це незалежний мовник. Мені подобалась сама ідея Суспільного мовлення.

— Але ж ти знала, що це «неповороткий колишній державний телеканал».

— Я не зовсім знала. У мене були якісь свої міркування з цього приводу. Я знала, що буде непросто, але уявити масштаби цієї махіни не могла, та й досі не дуже можу.

Знаєш, є періоди, які хочеться вже завершити. Очевидно, тоді настав такий час для 5 каналу в моєму житті. Мені хотілося не просто якогось іншого середовища. Насправді я мала можливості працювати на великих каналах цієї країни. Свого часу в мене були розмови з більшістю цих каналів. Десь я не сподобалася, зокрема своїми питаннями під час цих співбесід, хтось мені не сподобався. У мене не було мети працювати саме на великому телеканалі. Суспільне мовлення — це те, що потрібне нашій країні, особливо зараз ми це відчуваємо. Ми не могли собі уявити, що в нас з екранів можливо буде проголошувати, наприклад, антиукраїнські меседжі, це неадекватно й непорядно, і, я думаю, це всі розуміють.

— Згадай перші місяці роботи на Суспільному мовнику. До чого після 5 каналу тобі довелось адаптуватися? Що на той час у твоїй роботі було найважче?

— Найважче було те, що якісь елементарні речі, до яких я звикла, мали багато пояснень, чому це нереально зробити — відео змонтувати красиво, зганяти в архів і знайти потрібні кадри тощо. Щоб ти не просто розповідав про Революцію гідності, а щоб була картинка, яка викликає емоцію або пам’ять. Я люблю швидко все вирішувати і багато що можу зробити власноруч, тому мені було важко адаптуватися. Зараз канал намагається це вирішити, є робота з архівами. І це нормально, це теж процес, теж досвід.

— У 2019 році в своєму інтерв’ю «Детектору медіа» ти вказувала на значний недолік у роботі всього каналу. Гості «Теми дня» часто створюють інформаційні приводи, але Суспільний мовник з ними далі не працює: не випускає текстових повідомлень із цитатами, не посилається у випусках новин, не розшарює в соцмережах. Ти казала, що тобі доводилося бігати по каналу і шукати, кому можна запропонувати інформацію. Щось змінилось у роботі в цьому плані?

— Ситуація значно покращилась — ні за ким не бігаю. На сайті почали давати новини. Я не відстежую насправді це аж так сильно.

— Розкажи, який на сьогодні має вигляд ваша підготовка до вечірніх ефірів. Скільки загалом людей працюють над щоденним ефіром? Як вирішуєте, яка тема «ваша», а яка — ні? Що у підготовці — на твоїй відповідальності?

— Часом відповідальність я сама собі призначаю. Пропоную, що важливо, на мою думку. Вечірня тема — це, як правило, тема гучна. Наприклад, минулого тижня розбирали з політоглядачами інтерв’ю президента американському каналу НВО. Під час іншого ефіру обговорювали закриття «каналів Медведчука», до цієї теми долучилася директорка ГО «Детектор медіа» Галина Петренко. Можливо, глядач хотів би чогось такого, більш житейського, але я вважаю, що це цікаві теми. Вважаю, що навіть якщо гіпотетично є загроза рейтингу, все одно Суспільний мовник має висвітлювати подібні теми. Нехай це подивиться менша кількість людей, але вони будуть задоволені і зроблять для себе висновки. По п’ятницях я люблю і пропоную підсумовувати тиждень.

Щодо гостей — у нас є декілька класних гостьових редакторів. Чи мені важливо, з ким спілкуватися в ефірі? Так, дуже важливо. Стараюся заздалегідь з’ясувати бекґраунд того чи іншого гостя.

Команда Суспільної студії досить велика. Зараз немає такої проблеми, що не вистачає рук. Багато таких журналістів із гарячими юними очима, які готові братися за все.

— Як даєш собі раду із пропартійними гостями, котрі, як правило, не надто схильні вступати у діалог, тому що прийшли озвучити чергову порцію партійних меседжів?

— Чесно, не полюбляю таких експертів. Часом цих гостей запрошують — для умовного балансу. Можливо, їм буде неприємно про це довідатися. Звичайно, дуже класно, коли ти можеш сам опонувати, надто ж у разі, коли предмет обговорення містить здоровий глузд. Якщо це якісь розборки, то потрібно почути всі сторони. А якщо гість хоче гнути партійну лінію і на тому все, то це краще робити не на Суспільному мовнику, в країні вистачає каналів, де можна відвести душу. Вираховувати таких гостей допомагає фейсбук, там якось відразу видно, хто на кого працює.

— Як ти дієш, якщо гість вперто не відповідає на твоє запитання?

— По-перше, в нас є тренінги Бі-бі-сі, ми тренуємося працювати, за що я теж вдячна Суспільному мовнику. Звичайно, я перебиваю, намагаюся повернути експерта до теми обговорення, ставлю додаткові питання. Можливо, збоку це виглядає як неввічливість, але іноді доводиться жертвувати іміджем ввічливої людини. Насправді наші політики дуже тендітні, вони не завжди готові до того, що журналіст буде говорити з ними жорстко, буде перебивати. Бувало, в моїх ефірах «слуги народу» аж прикрикували на мене. Мовляв, ведуча, чому ви перебиваєте?! Тому і перебиваю, що я — ведуча.

— Хто під час ефірів «сидить» у тебе на вусі?

— Прекрасні люди, які зі мною розмовляють. У вусі чую звукорежисера — перевірка звуку. Ще там чути режисерів ефіру, вони кажуть мені, на яку камеру вітатися-прощатися, редактор (я працюю з Юлією Спасокукоцькою та Наталією Наумовою) мені підказує, що з’явився по скайпу такий-то гість або скільки часу залишилося до кінця ефіру.

— У Національній суспільній телерадіокомпанії у травні 2021 року планують у філіях підвищити оклади працівників некерівного складу. Ти задоволена своєю нинішньою зарплатою?

— Знаєш, навряд чи бувають задоволені зарплатою люди. Я не та людина, яка буде щось там з’ясовувати. Мені навіть некомфортно про це говорити. На Суспільному мовнику є дуже багато людей, які працюють за мінімальні кошти, я вважаю, що треба розібратися передусім з їхніми зарплатами. А я почекаю.

— У своєму інтерв’ю «Детектору медіа» твій колишній напарник Данило Мокрик, теж екс-ведучий «Теми дня», скаржився на те, що робота в цій програмі — це конвеєр, внаслідок чого йому не завжди вдавалося як слід підготуватися до чергового інтерв’ю і зробити його таким, як би йому хотілося. Чи є в тебе виснажливе відчуття конвеєру? Що допомагає тобі відновити свій ресурс?

— Я на 5-му вела п’ять прямоефірних годин поспіль щодня. Якщо мені цікаво, то в мене немає відчуття виснаження. Чи знайомий мені феномен емоційного вигорання? Так. Це нормально. Якщо мені конче необхідно, я беру паузу. Відпочити і скучити за ефіром — тут нічого страшного. На телеканалі «UA: Перший» я працюю тиждень через тиждень, тож у мене є час, щоб дати собі перезавантажитись. Що я люблю для цього робити? Фланерувати. Безцільне тиняння вулицями — це я страшенно люблю, це те, що мене надихає. Якщо це в різних містах, то це супер. Я шалено люблю мандрувати. Зараз, звичайно, ми всі позбавлені цієї радості життя, але ми з чоловіком мандруємо Україною. В Україні є дуже багато класних місць, про які ми навіть не здогадуємося. Ще я дивлюся багато фільмів, стараюсь читати, я це люблю. Остання книжка, яку я прочитала, — про пластичність мозку Венді Судзукі. Намагаюсь читати щось англійською, причому у цьому разі можу читати будь-що. Власне для пластичності мозку :)

Фото: Максим Поліщук