«Складно говорити про здоровий спосіб життя, запобігання хворобам, народження дітей, адекватне старіння без психічного здоров’я»

— Даріє, ментальне здоров’я і психічне — це одне й те саме?

— Спершу я вживала термін «ментальне здоров'я». Чомусь на наших теренах вважають, що він позначає «буденний» рівень здоров’я, а «психічне» — це вже про психічні захворювання. Але потім мене виправив науковий редактор моєї книжки «Бути окей», лікар та когнітивно-поведінковий психотерапевт Руслан Буяновський. Виявляється, правильно казати «психічне здоров'я», саме цей термін — еквівалент англомовного «mental health», а «ментальне здоров'я» — це калька.

— Що вас підштовхнуло до написання власної книжки про психічне здоров'я?

— Книжка «Бути окей. Що важливо знати про психічне здоров'я» вийшла в межах серії «Оптимістично про здоров'я», яку видає Yakaboo Publishing. Перша книжка «Ви це зможете! 7 складових здорового способу життя» була вступною загально про здоровий спосіб життя. Для тих, хто в темі, вона — поверхова, для тих, хто не в темі, — цього достатньо. Більшість людей у нас не в темі. А друга книжка — про те, без чого складно говорити про здоровий спосіб життя, запобігання хворобам, народження дітей, адекватне старіння — про психічне здоров’я.

Ця тема довгий час була недопредставлена у медіапросторі, на неї не звертали увагу лікарі. Можна навіть потрапити до психотерапевта, й він не діагностує в пацієнта депресії. Велика частина суспільства не розуміє, що не можна казати людині: «Ой, а що тобі заважає? Взула кросівки — й побігла» чи «Піди на базар, накупи торбу овочів і готуй салати». Бо людина у тривозі не взує кросівок і не побіжить. Варто почати з першопричин її стану.

— Ви сказали, що люди в нас «не в темі» — про своє здоров'я загалом і про психічне зокрема. Чи можуть змінити цю ситуацію тематичні публікації в медіа, робота наукових журналістів?

— Довгий час у ЗМІ публікували поради на кшталт «побалуйте свою внутрішню дитину — з'їжте шоколадку, підіть на шопінг, усміхніться сонечку». Журналісти плутають психічне здоров'я та мотивацію, поради щодо психічного здоров'я та приємності.

Людям треба нести «благу звістку» про психічне здоров'я, так само як і про важливість ременів безпеки («Випив — за кермо не сідай»), вакцинації («Вакцинація працює») чи запобігання поширенню інфекційних хвороб («Захворів — сиди вдома»), неприпустимість домашнього насильства («Б’є — значить сяде»), виховання дітей без насильства («Не бий дитину»). Про психічне здоров’я теж треба зробити такі меседжі. Зараз в Україні з'явилося багато грантових проєктів, які сприяють поінформованості людей про психічне здоров'я. Швидше за все — це позитивно, бо ми починаємо більше про це говорити, збільшується впізнаваність теми психічного здоров'я, люди починають розуміти: «Ага, мені не має бути погано, я не маю сидіти й плакати, якщо я щоночі не можу заснути — це ненормально у будь-якому віці, якщо мені щовечора хочеться випити — то це теж ненормально, це залежність».

«У текстах про психічне здоров’я завжди має бути нейтральний коментар спеціаліста»

— За вашими спостереженнями, які типові помилки роблять журналісти, коли пишуть про психічне здоров'я?

— У медіа склався загальний патерн висвітлення питань психічного здоров'я — сторітелінг. Це річ модна, тому більшість медіа, які пишуть про психічне здоров'я, йдуть таким шляхом: вирішують написати про тривожний розлад — пишуть на своїй сторінці у фейсбуку, що шукають людину, яка його пережила, — в коментарях чи у приватних повідомленнях люди зголошуються й редакція когось обирає — людина розповідає свою історію — текст публікують.

З одного боку, це добре, щоб люди, які переживають те саме, розуміли, що вони не самі, що в них не персональне пекло. Але мені не подобається, коли такі історії підносять як варіант нової норми. Наприклад, BBC, коли розповідає історію людини, яка пережила анорексію, пише про те, як її клали у стаціонар, лікували. Але те, що описують журналісти, абсолютно не відповідає протоколу лікування анорексії. У матеріалі немає коментаря фахівця, який би оцінив такий метод лікування й розповів, як же цей розлад насправді потрібно лікувати. У текстах про психічне здоров’я завжди має бути нейтральний коментар спеціаліста, мовляв, якщо у вас є певний розлад, то ви можете його подолати. Для цього потрібно виконати певний алгоритм дій; варто вказати, куди звертатися. На жаль, такого підходу в медіа переважно немає. Журналісти розповідають історії різних людей. Але читачам, окрім історії, потрібно дізнатися, що робити.

Часто в медіа пишуть про «гормон щастя / любові / стресу». Це злочинні спрощення. Вони нас далеко відводять від уявлень про те, як насправді працюють гормони. Я б не робила цього, коли пишу про гормони чи нейромедіатори, не говорила би про їхню роль. Там немає таких «кнопок». У цьому випадку варто говорити про те, що потрібен баланс і в кожного своя історія, як це збалансувати, немає одного рецепта на всіх, бо ми усі генетично розрізняємося. Тому не варто займатися самолікуванням.

Я є в базі експертів HelpSMI, ще жодного коментаря не дала там як експертка, але журналісти там мене обурюють. Вони вважають, що мають знайти експерта, який за них напише статтю, хоча самі медійники або отримають гонорар за цей текст, або зарплатню в кінці місяця. Вони не розуміють, що експерт — це лише верхівка айсберга в розумінні теми. По-перше, експерт може бути поганим, заангажованим, видавати свою думку за факт. Наприклад, про лікування депресії хороший експерт може сказати, що «депресію лікують психотерапією та антидепресантами, це не наркотики, їх треба пити близько 9 місяців, можливо довше, а потім поступово зменшувати дозу. Ліки добирає лікар конкретному пацієнтові, тому порад щодо ліків не буде». Але те саме журналіст може прочитати на англомовних фахових ресурсах, у різних гайдлайнах, які присвячені психічному здоров'ю, ще й дати на них посилання в тексті.

— Уявімо, що журналіст заохотив читача звернутися до психолога / психотерапевта. Як зорієнтувати людину, чого їй очікувати?

— В Україні все ускладнюється тим, що навіть якщо ви знаєте, що робити, у вас швидше за все не буде на це грошей. І це найбільша складність у питанні психічного здоров'я. А ще воно стигматизоване, люди нізащо не хочуть іти до психіатра чи до психотерапевта, особливо старше покоління, воно вважає, що «й так впорається».

Навіть якщо публікації в медіа, книжки, масові просвітницькі кампанії заохотять людину піти до психіатра, вона зіткнеться з тим, що в Україні більшість цих фахівців працюють з алкогольною та наркотичною залежністю, фактично є наркологами, й лише невелика частина працює з підлітками та розладами харчування, а деякі — із психотичними станами (видіння, агресивна поведінка). Фахівців, які би працювали із психікою звичайної людини, не так багато. Ціна психотерапії коливається від 500 до 900 грн за годину, залежно від того, де ви живете. Я кажу про когнітивно-поведінкову терапію. Може бути й більше. Це велика сума — й це ви просто прийшли на прийом.

Психотерапія дорога, вона не може бути безкоштовною, бо, щоби стати психотерапевтом, треба довго вчитися і вкладати свої гроші. Коли люди приходять на терапію, то поради фахівця можуть бути банальними, але складними для виконання. Із серії: «Якщо вас зачіпають розмови на цю тему, то не говоріть про це, скажіть: не будемо про це». Може бути таке, що ви прийшли, годину говорили про свої гризоти — і психотерапевт дає таку пораду: «Перестаньте говорити з цією людиною, наразі це єдина ваша опція — припиніть усе розповідати своїй мамі». І пацієнт каже: «Що? І я за це заплатив 500 грн!?» Але якби психотерапевт безкоштовно дав цю пораду, то людина її навіть не втілить, бо подумає, що це із серії «подружка порадила».

Потім можуть призначити антидепресанти. Щоб їх призначати грамотно, треба знати протоколи, уважно добирати препарати і стежити за пацієнтом.

Кілька сеансів когнітивно-поведінкової психотерапії в низці країн включена в пакет безкоштовних медичних послуг. Вона спрямована не на те, щоби просто проговорити все життя людини, всі її печалі, а щоб розв'язати одну конкретну проблему: страх чогось, невпевненість. Але щоби поради психотерапевта цінувати настільки, щоб їх втілити в життя, за них потрібно платити. Для цього людина має бути вмотивованою: «зараз я в це інвестую гроші, а потім моє життя покращиться, я зможу нормально працювати, позбутися тягаря в житті».

— Чим відрізняються психолог, психотерапевт і психіатр?

— Психолог — це фахівець із профільною освітою, який консультує своїх клієнтів, пояснює, що в них у житті відбувається — наприклад, залежні стосунки чи психологічне насильство — й дає поради, проте не лікує. Психотерапевт — це людина, яка пройшла навчання й сертифікацію в певній галузі психотерапії й має право консультувати людей, у тому числі допомагати в подоланні психічних розладів чи залежностей. Психіатр — це лікар, який займається лікуванням психічних розладів.

«Лікування своєї голови, своєї психіки — дуже важлива інвестиція»

— За вашими спостереженнями, чи медіа мотивують українців вкладати гроші у своє психічне здоров’я?

— У нас люди можуть позичити гроші на весілля, новий телефон, відпочинок, але не на здоров'я. Це головна колізія. Тому журналістам варто не лише розповідати історії про те, як умовна Марина переживала депресію і хотіла накласти на себе руки, але й про те, що робити, і говорити про це щоразу, щоби читачі розуміли, що лікування своєї голови, своєї психіки — це дуже важлива інвестиція. Це як вивчення іноземної — воно того вартує.

Коли журналіст спілкується з людиною, яка пережила певний розлад, її неодмінно варто також запитувати про те, що в неї було із грошима, де вона їх узяла, чи ви від чогось відмовлялися, щоби піти до психотерапевта. Можливо, з’ясується, що людина обмежувала себе, економила гроші, щоби піти до психотерапевта. Це потрібно для того, щоб читачі розуміли, що «це не всі навколо багатенькі, а ми — бідосі», а що всі ці гроші десь беруть.

«Медійникам треба йти від сторітелінгу до рекомендацій, які можна застосувати до всіх, від конкретного — до загального»

— Які рекомендації ви б дали журналістам, які збираються писати тексти про психічне здоров'я?

— У матеріалі завжди потрібно давати читачам поради, як діяти, якщо опинилися у критичній ситуації. Якщо у вас є думки про самогубство — скажіть комусь про це, позичте гроші на лікування, зрозумійте, що психічне здоров'я — це важливіше, ніж ваші смартфони.

Журналіст, який пише про психічне здоров'я регулярно, може самостійно розібратися в темі й потім попросити фахівця перевірити текст і доповнити його. Тоді медійник справді зможе побачити ширшу картину. Але поки журналісти лише беруть коментарі у фахівців, то вони і знають лише те, що сказав експерт. До того ж цей коментар часто потрібен терміново, а запитання занадто широкі та розлогі, не специфічні. Фактично журналісти просять не коментарі, а огляди на тему. Такі вже є, але англомовні, їх треба погуглити й пошукати на профільних сайтах.

Щоби фахово писати про психічне здоров'я, треба не лише знати різницю між жанрами, вміти скорочувати пряму мову і ставити влучні запитання. Медійникам необхідно збільшувати власну освіченість у цьому питанні, заглиблюватися в медичні деталі або ж навіть іти в журналістику, маючи медичну освіту. Бо фахівець ширше розуміє, на чому розставити акценти й не припускатися стандартних помилок.

Також журналістам варто постійно наголошувати на ролі здорового способу життя у збереженні психічного здоров’я. Якщо ви будете їсти фрукти, овочі й добре спати, це не подолає психічні розлади, проте якщо ви здорова людина зараз, але погано спите, зловживаєте алкоголем чи ваше харчування некорисне, то, скоріше за все, якась травматична подія завалить вашу систему, бо при таких умовах організм втрачає здатність до саморегуляції.

Часто журналісти пишуть історії успіху про те, як людина багато подорожувала й подолала, наприклад, тривожний розлад. Але тут важливо подавати фаховий коментар і ставити запитання: «А що сталося у випадку цієї людини на молекулярному рівні?» Не всі мають змогу, найперше фінансову, наприклад, пройти дорогу святого Якова, щоби подолати власні психічні проблеми. Але в кожному такому матеріалі журналісти мають нагадувати про користь піших прогулянок, принаймні 10 км на день, з уточненням: «Ми не гарантуємо, але є підстави вважати, що допоможе». Медійникам треба йти від сторітелінгу до рекомендацій, які можна застосувати до всіх, від конкретного — до загального.

— Які ресурси ви би порадили медійникам, які хочуть написати про психічне здоров'я?

— Є APA — American Psychiatric Association, Американська асоціація психіатрів. У них є багато матеріалів, які вже узагальнені та підготовлені для широкого загалу. Коли я щось шукаю в мережі, то додаю до свого запиту слова «guideline» або NICE (Британський інститут удосконалення піклування про здоров'я), «review», 2019, 2020. Немає потреби читати експериментальні статті, бо вже є достатньо систематизованої доказової інформації, й ми знаємо, що це перевірено на великих вибірках і воно точно діє або точно не діє. Є різні міжнародні протоколи, наприклад, «Diagnostic and Statistical Manual of Mental Disorders», скорочено — DSM5. Цю абревіатуру теж можна додавати до пошуку й читати вже готову до споживання інформацію. І ніколи нічого не шукати російською. Варто йти до незаангажованих англомовних першоджерел.

Фото: Олена Гусейнова, Фейсбук