Майже рік я працював у рамках проекту, метою якого був аналіз як українських, так і іноземних ЗМІ. Я щодня вивчав порядок денний статей та редакційні особливості найбільш впливових видань США, Великої Британії, Німеччини та Франції. Кожного дня я стикався з характерним стилем подачі матеріалу The New York Times, The Wall Street Journal, Financial Times, The Times, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Die Zeit, Le Monde, Le Figaro та багатьох інших. Згодом усе частіше почав себе запитувати: чому, навіть не відкривши статтю в американській The New York Times чи на британському BBC, можна сказати, як у ній буде викладено матеріал? Окрім цього, в епоху фейкових новин та постправди виникло бажання дізнатися більше про найкращі світові практики боротьби з розповсюдженням недостовірної інформації.

Згодом я спробував систематизувати підходи видань до формування новини та її подачі у вигляді статті, відео- та фотозвіту тощо.

Протягом двох місяців я проаналізував усю наявну у відкритому доступі інформацію стосовно редакційної політики чотирьох провідних американських видань (The New York Times, The Wall Street Journal, The Washington Post, Los Angeles Times), п’ятьох британських (BBC, The Times, Financial Times, The Guardian та The Independent), чотирьох німецьких (Die Zeit, Der Spiegel, Frankfurter Allgemeine Zeitung, Süddeutsche Zeitung) та чотирьох французьких (Le Monde, Le Figaro, Le Parisien та Libération). Критеріями відбору саме цих видань були кількісні (наклад видання, кількість щоденних відвідувачів сайту, кількість кореспондентів у світі тощо) та якісні (репутація видання у країні, резонанс їхніх статей тощо). Часто деякі видання просто не оприлюднюють (або публікують украй мало) у відкритому доступі принципи редакційної політики, тому деякі відомі ресурси не потрапили до списку.

Нижче – підсумки проаналізованого матеріалу та загальні тенденції в редакційній політиці вищевказаних видань.

Американські ЗМІ посилаються або на Конституцію США (The New York Times), або на журналістські заповіді своїх засновників (The Washington Post) для обґрунтування своєї виняткової місії в донесенні правдивої інформації читачеві. Для всіх проаналізованих видань США спільне одне бажання – за жодних обставин не допустити компрометації. Тому вони ретельно перераховують усі можливі ситуації, за яких їхній кореспондент чи журналіст не повинен себе дискредитувати (не перебувати членом жодної партії, не дозволяти своїм джерелам заплатити за діловий обід у ресторані тощо). Читач для американських ЗМІ – найвища цінність. The New York Times, наприклад, називає своїх читачів «роботодавцями». Також видання у США частіше від інших наголошують на фактичному ототожненні особистого акаунту журналіста в соцмережах з позицією видання, закликаючи всіх своїх співробітників постійно стежити за своєю активністю у Facebook, Twitter, LinkedIn чи на будь-якій іншій платформі та не забувати, що передусім вони – представники видання, а не фізичні особи. Наприклад, на цьому наголошує The New York Times.

Британські ЗМІ також цінують свого читача, однак, у своїх редакційних політиках увага акцентується не так на всебічній подачі матеріалу (хоча й на цьому теж), як на забороні своїм журналістам використовувати отриману під час виконання своїх робочих обов’язків інформацію для власного збагачення (Financial Times), а також на повазі та врахуванні інтересів об’єктів та джерел журналістського розслідування (The Guardian). Варто також зазначити, що в Британії, на відміну від США, Німеччини та Франції, існує незалежна наглядова організація під назвою Independent Press Standards Organization (IPSO), члени якої (а це багато британських видань) дотримуються складених нею загальних норм редакційної політики. Тобто переважна більшість видань країни дотримується одного й того ж кодексу журналістики. А The Guardian, наприклад, у пам’ятці про свою редакторську політику додатково посилається на The New York Times та The Washington Post.

Німецькі видання мають свою особливість. Одна з найвпливовіших газет країни, Frankfurter Allgemeine Zeitung, приміром, присвятила декілька сторінок своєї редакційної політики описові професійності своїх журналістів та процесові створення новини – від збору інформації журналістом до публікації статті онлайн чи в друкованій газеті. Німецький щотижневик Der Spiegel звертає увагу на важливість дотримання принципів гендерної рівності у подачі матеріалу, а також вказує на важливість публікації своїх матеріалів не «згори-донизу» (читач ніколи не повинен отримувати готовий аналіз ситуації), а «горизонтально», від журналіста до читача (матеріал повинен містити відкриті питання, змушувати читача мізкувати над проблемою). Окрім того, саме у Der Spiegel, на відміну від усіх інших видань (де відповідальність за точність та правдивість інформації несуть автори статті та їхні редактори), існує окремий відділ, який додатково перевіряє достовірність поданого журналістами матеріалу.

Редакційна політика французьких видань невиразна (принаймні до такого висновку можна дійти після опрацювання досить незначної інформації, що міститься у відкритому доступі). Видання, як правило, під час пояснень своєї редакційної політики посилаються на так звану Хартію професійної журналістської етики (Charte D’étique Professionnelle des Journalistes), прийняту у Франції 2011 року. Хартія в загальних рисах описує права та обов’язки журналістів. Серед положень Хартії можна виділити одне, яке не повторюється в жодних інших проаналізованих ЗМІ – «журналістика полягає в пошуку, перевірці, правильній контекстуалізації, оформленні та публікації достовірної інформації – журналістику не можна плутати з простим донесенням інформації до відома».

Відмінності між усіма вищеперерахованими виданнями (по країнах) можна простежити на прикладі висвітлення одного й того ж інформаційного приводу. Візьмімо на розгляд тему поширення коронавірусної хвороби COVID-19.

Американські видання, як правило, публікують великий лонгрід, у якому переховують усі можливі думки по цій темі якомога ширшого кола експертів. Ставлення автора/ки статті до проблеми ви не дізнаєтеся.

Британські видання теж намагатимуться донести до читача максимум інформації, проте в їхніх статтях можна чітко простежити думку автора/ки. Така думка базуватиметься на великій кількості інформації, вона змушуватиме читача замислитися, але все одно – автори статті висловлять своє бачення.

Німецькі видання обов’язково візьмуть інтерв’ю в людей, дотичних до теми, в експертів. Німецька журналістська культура не може обійтися без експертної думки, без прямої мови.

Французькі видання радше опублікують сухі факти стосовно поширення вірусу, обов’язково проведуть історичні паралелі (зараз активно обговорюється поширення іспанського грипу 1918 року). Для них не характерно ділитися своїм баченням проблеми – це завдання вони покладають виключно на читача.

Попри відмінності, є в редакційних політиках цих видань багато спільного. Наприклад, усі видання одноголосно повторюють один і той самий принцип – уникати роботи із джерелами, що згодні дати коментар лише на умовах анонімності. Це підриває авторитет видання. Переважна більшість ЗМІ покладає відповідальність за достовірність поданої в статті інформації на її автора та редактора. Однак, як було зазначено вище, у німецькому Der Spiegel існує окремий відділ, який додатково перевіряє достовірність поданого журналістом матеріалу. Також під терміном «off the record» (інформація, повідомлена не для запису) дуже багато інших видань часто розуміють принцип «not for attribution to me» (інформація, яку можна оприлюднювати, проте без посилання на джерело). На цьому наголошує, наприклад, The Washington Post.

У цілому, принципи редакційної політики перерахованих вище видань можуть послугувати орієнтиром і для багатьох українських медіа, які у своїй роботі намагаються дотримуватися найвищих стандартів журналістики.