Ірина Славінська — філологиня, яка стала радіоведучою, й культурна менеджерка, яка стала медійною менеджеркою. Нещодавно «Детектор медіа» публікував розмову з Іриною про підсумки її півторарічної роботи на суспільному «Радіо Культура». Та хоча Іринині робочі дні минають на радіо, вона знаходить час для інших справ: перекладає з французької, пише власні тексти, допомагає медійникам стати більш ґендерно чутливими. І навіть іноді примудряється мати вихідні. Ми запитали Ірину про те, як їй це вдається й навіщо вона підставляється під потоки негативу в соцмережах, пропагуючи ґендерну рівність.

— Ірино, крім роботи на радіо ти перекладаєш книжки, пишеш, береш участь у кампанії проти сексизму «Повага»… Як ти все встигаєш?

— Я так жила завжди. Я з тих людей, які ввечері в п’ятницю роблять «домашку» на понеділок. Занудна (в хорошому сенсі слова) і вмію розставляти пріоритети. Це допомагає мені запхати багато речей у межі одного робочого дня. Тому, коли у тринадцять років я вперше читала «Гаррі Поттера», була в захваті від Герміони.

— Коли починається твій робочий день?

— Коли як. Звичайно, з квітня 2018 року мій робочий день насамперед присвячений «Радіо Культура». Приїжджаю на роботу вранці — іноді о сьомій, іноді о дев’ятій, — і не йду, поки не зрозумію, що вже все зроблено. Я не з тих, хто сидить в офісі до ночі; навпаки, люблю, коли є час для домашніх справ, сім’ї, дозвілля. Але робота в медіа не має часового обмеження, тому щодня, як в анекдоті, доводиться рити землю «від паркана до обіду».

Переклади, робота над власною книжкою — те, що я жартома називаю «нічною зміною». Приходжу додому, вечеряю, а далі можна завтикати в серіал, а можна й сісти поперекладати. Для мене переклад не робота, а радше хобі. Я беруся за переклад лише тих книжок, які мені подобаються, й не погоджуюсь на завдання із близьким дедлайном. Усі ці «велосипед горить, і ти гориш, і все горить, і ти в пеклі» — не мій метод роботи.

Подібна історія з кураторською роботою, наприклад, на «Книжковому Арсеналі». Останні кілька років я роблю маленькі кураторські проєкти на десяток подій. І дуже ціную, що команда «Арсеналу» починає працювати над новим фестивалем уже взимку — в лютому програма на травень зазвичай уже готова. Це дозволяє спокійно готувати проєкт.

Я працюю над тим, аби мати вільний час. Люблю гуляти, займатися спортом, раніше багато ходила в тренажерний зал. Зараз намагаюся регулярно займатися йогою — вдома чи в студії, залежно від настрою. На вихідних люблю ходити в кіно та на театральні прем’єри.

— Тобто вихідні в тебе все ж є?

— Звичайно. Був період — тоді я була молодша, сильніша і трохи дурніша — коли я працювала просто на розрив аорти, сім днів на тиждень без перерви. Згодом тіло почало погано сприймати такий режим. Тому на якомусь етапі я сказала собі, що в календарі з планами на тиждень потрібно виділяти час на сон, а у вихідні потрібно усвідомлено залишати можливість займатися тим, що асоціюється з дозвіллям.

— Як ти обираєш книжки для перекладу?

— Я знаю, що є багато перекладачів, які самі шукають книжки, видавців, домовляються про ґрантову підтримку. Але в мене немає ні часу, ні бажання попри основну роботу в медіа займатись організацією перекладів. Тому зазвичай мені телефонують чи пишуть видавці: «слухай, є така книжка — хочеш її взяти?» І я або хочу, або ні.

Тому кожна з семи перекладених книжок (і восьма, яку саме перекладаю) — це щось таке, чим можна пишатись. До 2016 року я працювала переважно з нон-фікшном, наприклад, «Не сподівайтеся позбутися книжок» Умберто Еко і Жана-Клода Кар’єра. Я читала цю книжку ще 2008 року для розвантаження мозку, коли писала магістерську роботу у Франції й сиділа, завалена науковими статтями…

— Цікавий спосіб розвантажити мозок!

— На тлі монографій з історії літератури французькою чи англійською можливість під винце почитати легенький діалог двох корифеїв — суперрозвантаження! Книжка читалася як пригодницький роман, я не могла від неї відірватись і проковтнула за один вечір. А за п’ять або шість років мені написали з «Видавництва Старого Лева»: чи не хочу я її перекласти? Я з великим задоволенням погодилась.

Пишаюся перекладом «Компаса» Матіаса Енара, за який автор 2015 року отримав Ґонкурівську премію. Зараз перекладаю інший товстий роман — «Діти їхні» Ніколя Матьє, ґонкурівського лауреата 2018 року. Купила цей томик в аеропорту в Парижі, вертаючись із Salon du Livre, і в літаку просто пірнула в цей текст. За кілька місяців виявилося, що «Видавництво Старого Лева» купило права на цей роман і запропонувало мені його перекласти.

Переклади — моя пристрасть. Люблю те, що перекладаєш не лише слова з мови на мову, а й усе, що йде разом із ними: культурні особливості, контекст. Щось можна пояснити приміткою — в ній я іноді залишаю читачам послання чи жарти. Але іноді тобі потрібно зробити з реченням або цілим абзацом щось таке, щоб воно було зрозумілим читачам з України, які не жили у Франції й не знають її культури. Уже доволі давно я сприймаю журналістську роботу як щось на кшталт перекладу. Для аудиторії ти перекладаєш реальність, і твій переклад великою мірою впливає на життя навколишніх людей.

— Цього року в тебе вийшла книжка «Мої запасні життя». Чому ти вирішила її написати?

— Раніше в мене виходила збірка інтерв’ю «33 герої укрліт» та два томи «Історій талановитих людей» — переписаних інтерв’ю, перетворених на оповіді від першої особи. Мені подобається можливість зберігати звучання голосу, інтонації: в тексті це менш очевидно, але коли ці книжки виходили, мені було радісно розуміти, що кожен текст звучить голосом людини, яка розповіла свою історію.

Збірка «Мої запасні життя» писалася два роки, хоч вона й дуже тоненька. Одного разу я вдома в мільйонний раз слухала пісню Ніни Сімон Just Like a Woman. І в якийсь момент зрозуміла, що виник імпульс описати емоцію, враження. Я почала, поклала це собі у спеціальний файлик… Думаю, в усіх, хто пише, журналістів у тому числі, є такий цвинтар неопублікованих текстів. Потім поволі виникла серія текстів, написаних з таких імпульсів від артефактів культури, враження від фільмів чи книжок, слідів по розмові чи спогадів. Усе це трималося купи й могло бути зібране під однією обкладинкою. Написавши певну кількість сторінок, я показала рукопис видавництву.

— Не чоловіку, не друзям, а відразу видавництву?

— Звичайно, чоловік і найближчі друзі читали це в процесі. Але я доволі прагматична людина: не люблю писати «у стіл». Тому показала початок рукопису видавчині Мар’яні Савці. Вона сказала, що можна працювати далі. Так у мене з’явилася ціль.

Робота над текстом ішла дуже повільно, але спрацювала магія дедлайну. Щойно було визначено фінальну дату, я знайшла час і структурувала свою роботу ретельніше. Повертаючись увечері з офісу, працювала над книжкою. Робота над текстом потребує самодисципліни: або ти йдеш до ресторану з друзями, або сидиш удома і щовечора кілька годин пишеш та редагуєш написане.

— Цим можна заробити?

— Художніми текстами можна заробити, якщо ти Андрій Курков, Сергій Жадан або інший відомий автор чи авторка. Коли твоя слава та продуктивність у створенні текстів дають змогу регулярно друкуватись у хороших видавництвах, перекладатись іноземними мовами, отримувати роялті, гонорари за виступи на міжнародних майданчиках тощо. Це робота на повний робочий день. Перекладами теж можна заробляти на життя, якщо працюєш над ними повний робочий день. Але мій робочий день — це радіо.

— Тобі було страшно писати від першої особи?

— Дуже страшно. Коли ми працюємо як журналісти, в нас є зрозуміла рамка: ти інтерв’юерка, ти ставиш запитання, а людина тобі на них відповідає. Правила зрозумілі: є тема, гість, формат, коло запитань. А тут… Я сумнівалась до останнього, чи все це не пусте, навіть коли вже відправила готовий текст у видавництво. Мені в цей момент була дуже потрібна моральна підтримка від найближчих, і я вдячна, що отримала її.

Я також дуже переживала перед першою презентацією. Та й перед усіма презентаціями, які мала чи матиму. Думаю, це синдром самозванця. Глибоко в мені залишається острах, що зараз хтось встане і скаже: «Ця книжка несправжня, авторка несправжня і тексти несправжні». Але я із цим всередині працюю.

— Тобі довелося писати про свої почуття, дитячі спогади… Ти не сумнівалася, чи варто виносити це на публіку?

— У «Моїх запасних життях» нема аж такого відвертого вивертання душі. Я ціную приватність. Головна тема цих текстів — тривога й сумніви, які виникають від усвідомлення численних «білих плям» навколо нас. Це проблема покоління. Ми — онуки людей, які пережили Голодомор і Другу світову війну, діти батьків, які пережили розпад Радянського Союзу, падіння Берлінського муру та кілька економічних криз. Є багато родин, у яких ці історії дітям і онукам ніхто не розповів. Ця книжка — про те, як можна заповнити ці прогалини. Щось можна спробувати реконструювати із сімейних історій, щось — читаючи книжки. Але є моменти, які навіть із цим багажем ти не можеш відтворити. Їх можна вигадати — створити власні міфи й легенди. Мені це дуже цікаво.

— Ти активно залучена до кампанії проти сексизму в українських медіа та політиці «Повага». Тебе за це не цькують у соцмережах?

— Мене запросили долучитись до цієї кампанії влітку 2015 року. Ми мали дуже складне завдання: після першого етапу існування кампанії зробити її більш видимою. Оновили контент на сайті, почали більше працювати в офлайні: організовувати публічні події, дискусії, круглі столи. Допомагає співпраця з громадськими організаціями, а також чутливі до цієї теми урядовці та депутати. Важливі союзники — редактори й редакторки, журналісти й журналістки, інші люди, які працюють у ньюзрумах і готові долучатись до просування ґендерної рівності. Велика, але менш видима частина нашої роботи — безкоштовні тренінги для редакцій та університетів.

Звісно, ця робота викликає відгук в аудиторії, й не лише позитивний. Але це добре: коли ти невидима, про тебе ніхто не знає й ніхто не відчуває до тебе нічого. Коли стаєш видима, починаєш бісити половину аудиторії, а іншу — захоплювати. Феміністичний рух в Україні стає більш помітним, і в нього закономірно з’являється більше хейтерів.

Авжеж, прикро, коли який-небудь дядько пише в коментарях, що вважає за потрібне відірвати мені яєчники. Але разом із кількістю хейтерів зростає кількість посестер і побратимів, які підтримують нас і долучаються до роботи. Я бачу, як змінюється середовище. Коли ми починали, мало редакцій були готові про це говорити — йшлося хіба що про окремих працівниць, іноді — працівників. А сьогодні в медіахолдингах створюють окремі політики щодо ґендерної чутливості (хоча в медіа з’являється і ґендерно чутливий, і сексистський контент одночасно). Я бачу в цьому частину заслуги «Поваги» — ми першими підняли хвилю неприйнятності сексизму в медіа.

— Чому ти переймаєшся цим? Ти не справляєш враження людини, постраждалої через нерівність…

— Я почала замислюватися про фемінізм, стать, ґендер і ґендерну рівність, коли вчилася в університеті. На мене вплинуло читання корпусу текстів, обов’язкових для гуманітаріїв. Коли ти вперше читаєш Симону де Бовуар, у тобі щось відбувається. Починаєш думати, наприклад, про те, чому жінки навколо тебе так мало підтримують одна одну, чому чоловіки на філфаках так швидко роблять кар’єру і стають завідувачами кафедр або проректорами.

Я пройшла довгий шлях — від моменту, коли сама розповідала анекдоти «про білявок», до моменту, коли в процесі дорослішання почала розуміти, що кожен хейтерський, сексистський чи мізогінний текст, який я відтворюю — він і про мене теж. І анекдот про «тупу білявку» теж про мене, незалежно від кольору мого волосся. Поволі я почала приділяти цій темі більше уваги. Стежити за мовленням. Перший журналістський текст, присвячений ґендерним проблемам, я написала років сім-вісім тому.

Незалежно від того, чи дискримінували мене, я живу в реальному світі, де навколо мене є інші жінки. Є жінки, які зазнавали сексуального насильства, домашнього насильства, утисків на роботі чи під час навчання. Я не можу вдавати, що живу у світі рожевих єдинорогів і все це мене не стосується. Я це бачу, я про це знаю. Тому намагаюся регулярно брати ці теми в ефір.

Фото: Олексій Темченко